Виговський належав до політиків, для яких немає вічних союзників, а є вічні інтереси власної держави, - Сокирко

У березні 1664 року помер гетьман Війська Запорозького Іван Виговський. Про одного з ключових військових і державних діячів XVII століття говоримо з істориком, кандидатом історичних наук, доцентом Київського національного університету ім Тараса Шевченка, дослідником мілітарної історії Олексієм Сокирком.

Василь Шандро: Ми дуже мало говоримо про українську аристократію та еліти. Чи був таким аристократом Іван Виговський?

Олексій Сокирко: Ні, Виговський не був аристократом, він був шляхтичем, але походив з дрібної шляхти. Із точки зору родовитості в середовищі козацької верхівки гетьманату були люди, які мали більше шляхетної крові, ніж він. Правда, йому вдалося, завдяки шлюбам своїх родичів, зав’язати зв’язки з Річчю Посполитою, знаттю та стати своїм у середовищі козацької аристократії.

В період радянської міфотворчості, яка описувала козацьку добу, лише постать Хмельницького була такою знаковою. І на Хмельницькому ряд “хороших хлопців” уривався. А якщо подивитися неупереджено, без радянських фільтрів, то з точки зору політики та державотворення вибудовується дуже цікавий ряд, який починається з Хмельницького і продовжується, безумовно, Виговським.

Російська дореволюційна історіографія Виговського завжди мазала не просто чорною фарбою, а вона говорила, що він був антиподом Хмельницького.

Виговський, як мінімум у зовнішній політиці, виступив як повний продовжувач Хмельницького

Тетяна Трощинська: Це неправда?

Олексій Сокирко: Це абсолютна неправда, тому що Виговський, як мінімум у зовнішній політиці, виступив як повний продовжувач Хмельницького. Тому що він за життя цього великого гетьмана був одним із авторів всіх зовнішньополітичних ходів, які робила козацька держава.

Тетяна Трощинська: Ви кажете, що він був “хорошим хлопцем” для української політики?

Олексій Сокирко: Так. Хороші хлопці — це ті політики, які розглядали козацьку державу як певну самодостатню одиницю. Вони робили все для того, щоб утримуватися на плаву поруч з дуже потужними і агресивними сусідами, якими були Польща, Росія і Туреччина. Це не лише Виговський, це і Дорошенко, і, безумовно, Мазепа. Це саме той ланцюжок української аристократії, який можна вибудувати.

 

 

Василь Шандро: Іван Виговський як державний діяч: чи розробляв він якісь інституції, чи впроваджував якісь можливості для існування держави як цілісного механізму?

Олексій Сокирко: Безумовно. Він значною мірою був приречений на це, тому що за Хмельницького процес створення держави, формування її інститутів тільки розпочався. Виговський цей процес продовжив і завершив. Вертикаль державної влади та армії проіснувала фактично до кінця ліквідації гетьманату.

Російська дореволюційна історіографія Виговського завжди мазала не просто чорною фарбою, а вона говорила, що він був антиподом Хмельницького

Василь Шандро: Наскільки Іван Виговський був військовим стратегом?

Олексій Сокирко: Виговський, очевидно, не був таким полководцем, як Богдан Хмельницький. Він був, у першу чергу, політиком, дипломатом, тобто вся його попередня кар’єра — це кар’єра адміністратора і дипломата. У військовій галузі він був організатором, займався розбудовою збройних сил. В козацькому гетьманаті армія мала страшенно важливе значення, і так склалося історично, що всі інституції козацької державності — і судові, і адміністративні — виростали саме з війська. Члени війська — козаки — були головними політичними акторами, тому зміцнення збройних сил було надзвичайно важливим.

Виговський завершив створення чотиричленної системи гетьманської армії, яка складалася з козацького ополчення з одного боку, з іншого боку — з найманого професійного війська, яке постійно утримувалося за рахунок гетьманської скарбниці. В гетьманської армії були мушкетери і драгуни, які теж утримувались державним коштом. І те, як ця армія була закроєна, — це рука Виговського.

Василь Шандро: Я би хотів поговорити про стосунки Виговського з Московською державою. В останні роки ми частіше говоримо про Конотопську битву, як одну з важливих та переможних битв в українській історії.

Олексій Сокирко: Треба сказати, що взагалі московський вектор політики Богдана Хмельницького — теж справа рук Виговського. Тому що він з початку 1649-го року був гетьманським секретарем, потім він стає Генеральним писарем. А Генеральний писар — це аналог канцлера козацької держави, і одне з його першорядних завдань — це реалізація зовнішньополітичного курсу.

Фактично, всі посольства ще до Переяславської Ради були організовані за участю Виговського, в деяких він сам брав участь.

Виговський так само, як і Хмельницький, належав до класичних політиків, для яких немає вічних союзників, а є вічні інтереси власної держави. І коли за два роки після укладення Переяславського військового союзу, Хмельницький переконався, що Кремль не дотримує своїх зобов’язань як військовий союзник Гетьманщини, він почав дистанціюватися. А я нагадаю, що Москва тоді уклала сепаратне перемир’я з Польщею, не повідомивши про це гетьмана, і більшість свої військових ресурсів вона використовувала не в Україні, як планувалося від початку, а на інших напрямах. І Хмельницький почав не просто пошук нового союзника проти Польщі, а думав над створенням широкої антипольської коаліції, яка б об’єднала одразу декілька східно і центральноєвропейських держав, які могли б спільним фронтом виступити проти Речі Посполитої.

Такими союзниками була Швеція, Трансільванське князівство і Пруссія. Оформлення цього союзу відбулося за життя гетьмана, а двосторонні військово-політичні угоди укладалися вже за життя Виговського. Наприклад, та ж Корсунська угода 1657-го року, яка пов’язала військовим союзом Швецію і козацьку Україну.

Тетяна Трощинська: Що таке Конотопська битва з точки зору історії, і чи справді це та битва, яка повинна вивчатися в школі?

Олексій Сокирко: Це перше військове зіткнення козацького гетьманату із Московською державою. Ця битва була не просто переможною, це був певний сигнал, який показав військово-політичну самодостатність гетьманату. Тобто ця військова машина, яку створили Хмельницький і Виговський, показала свою дієздатність на рівні того, щоб боронити український суверенітет.

Як би ми не експериментували з політкоректністю у шкільній програмі з вітчизняної історії, все одно не можна написати національну історію Польщі, не вбивши турка або німця. Те саме із українською. Будь-яка країна показує певні віхові точки, які майбутньому громадянину показують, як формувався цей народ, і що є в основі теперішньої єдності.

Також все одно будь-яка історія держави складається із різних смуг — білих і чорних, від цього нікуди не дінешся.