Дмитро Тузов
Олександр Доній
Вже на першій зустрічі Левко Лук’яненко здивував своєю концепцією боротьби, - Олесь Доній
Із громадським діячем, журналістом Олександром Донієм згадуємо Левка Лук’яненка та покоління українських дисидентів загалом
Ведучі1
Гості1
Громадське радіо
«Перша зустріч мене вразила зовсім у інший бік – було розуміння, наскільки ми різні, коли він ділився досвідом, розповідав, як нам слід боротися», – пригадує Олександр Доній.
Дмитро Тузов: Як ти познайомився з Левком Лук’яненком? Ти пам’ятаєш?
Олександр Доній: Звісно. Але спочатку хотів би сказати, що при всьому тому, що останнім часом від нас пішла ціла когорта знакових людей, за всієї величезної втрати для України, ці люди прожили щасливе життя.
Дуже багато з тих, хто відсидів, Левко Григорович зокрема, казали, що це були ледь не найщасливіші роки: роки навчання, осмислення, роки зміцнення. На щастя, ці люди, окрім таборів та тюрем, пізнали мету свого життя. Десятки, якщо не сотні тисяч українців, які боролися за незалежність, на жаль, цього не побачили.
В цьому плані можна говорити про щастя того ж Левка Григоровича Лук’яненка. Можна згадати, як його підкидали вгору, коли проголошували Акт незалежності.
А познайомився з ним ще до того, коли він вийшов із таборів. Тоді в 1970-80-х боролася невеличка «жменька» або, як писав Стус, «малюсінька шопта» українців. Видавництво «Смолоскип» колись підрахувало, що в усіх процесах 1960-70-х брали участь близько 930 людей в Україні. 930 осіб на 50-тимільйонну націю – це мізер. З іншого боку, нам слід більш поважати людей, які наважувалися це робити.
Люди провели над собою величезну роботу, а потім із цими знаннями, усвідомленням, наважилися вийти до інших. В цьому їхня сила. А потім, наприклад, Левко Григорович, цю силу переніс і далі, тому що боротьба тривала.
Його боротьба, як і боротьба багатьох колишніх політв’язнів, дисидентів тривала й далі, вони залишалися активними.
Повернемося до першої зустрічі. 1989 рік. Левко Григорович тільки повернувся. З ним влаштували зустріч на одному з горішніх поверхів студмістечка на Ломоносова, зустріч, зрозуміло, була неофіційна – напівпідпільна. Перша зустріч мене вразила зовсім у інший бік – було розуміння, наскільки ми різні. Він ділився досвідом, розповідав, як нам слід боротися. Шокувало, коли він розповідав, як робити харакірі або самоспалення. Тоді прийшло розуміння, що це було покоління одинаків, їхнім завдання було – не досягти незалежності, а стати прапорами, фактично зайти на Голгофу та запалити наступне покоління.
Дмитро Тузов: А в наступного покоління вже в голові була інша система протидії, боротьби та розвитку?
Олександр Доній: Так. В школі я ще готував себе до таборів і тюрем, розумів, що незалежності ще не побачу. В університеті, коли почалася горбачовська перебудова, потрошку почалися процеси демократизації, дуже швидко прийшло інше розуміння – що потрібен вже не рух одинаків, а створення організацій, масовий рух.
У шістдесятників, колишніх дисидентів, політв’язнів (до речі, Левко Григорович не любив слова «дисидент») було інше завдання, яке вони ставили перед собою. Тому він серйозно вчив, як зробити самопожертву, а його поради стосувалися того, як навіть із власної смерті зробити інформаційну кампанію. Це була дуже дивна перша зустріч.
Але він швидко увійшов у громадське життя. Наступна його діяльність вже стосувалася не пожертви, а перемоги. При всій стійкості та однобічній спрямованості на незалежність, він мав стратегічні завдання та тактичні. В тактичних він був готовий бути гнучкішим. Далеко не щодо всіх своїх поглядів він вважав за доцільне переконувати кожного. Він розумів, що є стратегічні речі й тут потрібно збільшувати коло союзників, а решта – його персональні погляди. В деяких ми сильно розходилися, але це не заважало спільній діяльності.
Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.
Читайте також:
