Гість ефіру — учасник Революції Гідності Іван Раповий.
Анастасія Багаліка: Іван Раповий отримав поранення на Інститутській. На щастя, вижив. Одужувати було важко, Іване?
Іван Раповий: 20 лютого о 10.02 я отримав вогнепальне поранення грудної клітини на Інститутській під час того, як ми з побратимами виносили поранених. Напевно, неможливо повернути здоров’я таким, як воно було до цих подій, але я живий, дякувати Богу. Я працюю, у мене є родина. Багатьох хлопців, які були разом зі мною, зараз, на жаль, немає з нами.
Анастасія Багаліка: Я прочитала, що куля пройшла за 2 сантиметри від серця. Це критичне поранення. Як вас вдалося врятувати?
Іван Раповий: Стався цілий ланцюжок дивовижних речей, випадковостей. Так, куля пройшла за 2 сантиметри від серця, хоч вхід кулі був прямо в серце, тому мене відкладали вбік як того, кому залишилося жити дві-три хвилини. Треба було рятувати тих, кого можна було врятувати. Це зрозуміло.
В момент поранення я різко підняв щит. Куля, пробивши щит, деформувалася, зайшла і змінила траєкторію. Я був у свідомості до моменту операції.
Едуард Лозовий: Тобто ви чули, як казали, що вам залишилося 2 — 3 хвилини?
Іван Раповий: Так, це казали разів 5. Я розумів, що все, кінець мого шляху. У мене не пробігало життя перед очима, як кажуть, але було дуже шкода, що мої діти виростуть без мене, шкода дружину, яка буде їх сама виховувати. Постійно з’являлася надія, яка одразу ж згасала. До мене підбіг медик-волонтер. Він сказав, щоб я не хвилювався. Тоді він дивиться на рану і, чую, каже: «Та то все».
Наш Герой України Чміленко підбіг до мене з ношами, залишив їх біля ніг. З’явилася надія, що винесуть. І я бачу, як його вбивають у мене на очах.
Пізніше в готелі «Україна», коли мене вже винесли, лікар сказав, що тут вже нічого не зробиш, треба рятувати тих, кого можна врятувати.
Анастасія Багаліка: Але була така щаслива випадковість, що хтось вам затиснув кровотечу, вхідний і вихідний отвори. Хто це зробив?
Іван Раповий: Євген, фанат клубу «Дніпро». У нас є досить відома світлина, яку зробив Ерік Буве французький журналіст. На ній ми з Євгеном лежимо. Від моменту поранення до операції минуло більше 45 хвилин.
Едуард Лозовий: Сторонні люди, коли дивляться кадри з Інститутської, кажуть, що хлопці побігли туди на адреналіні. Ви пам’ятаєте ваші тодішні відчуття?
Іван Раповий: Я не сказав би, що то був адреналіновий шок. Сам Майдан мене вразив тим, що то був мурашник. Ніхто не керує, але кожен щось робить. Це не військова організація. Зранку, коли ми підсилювали барикаду, я чув такі думки, що вже практично добу в підвалі Жовтневого забарикадувалися хлопці, їх заливають водою, їх треба визволяти. Я побіг туди, коли побачив першого пораненого.
Другий раз я піднімався, коли ми з козаком Гаврилюком виносили загиблого Ігоря Дмитріва. Я не думаю, що це адреналін. Коли ти бачиш, як кров тече по бруківці, так не можна навіть тварину залишити. Я вважаю, що там не було героїзму з мого боку.
Едуард Лозовий: Ви є цивільною людиною чи маєте військовий досвід?
Іван Раповий: Строкову службу я служив в десантній дивізії. Після того я був снайпером-розвідником в миротворчих батальйонах. До 2008 року працював в структурі МВС. На Майдані я не один був такий. Коли я повернувся у Львів після поранення, до мене приходило багато хлопців з львівського «Беркуту». Одні приходили для того, щоб розповісти, як все сталося, як вони пішли, попросити пробачення. Інші приходили і розповідали, що це був наказ, «вас було багато».
Я прекрасно знав, як маю поводитися, хоча призабув. Після того, як вбили Віктора Чміленка я сказав Євгену: «Кричи, щоб дали дим». Я часто думаю про те, що було б, якби я перед тим, як побігти за пораненим, зробив все так, як треба. З підручних матеріалів можна було б зробити димову шашку. Від однієї моєї такої дії могло бути врятовано дуже багато життів.
Анастасія Багаліка: Коли було ясно, що критичний момент минув, що було далі?
Іван Раповий: Далі мене відвезли до 17-ї лікарні. Оперував мене Володимир Іванович. Потім я з ним зустрічався, називав його хрещеним. Він розповідав, що після операції мене зашивали практично в коридорі. Лікар вже оперував іншу людину, бо такий був потік, конвеєр.
Три дні я був у Києві. Після того мене забрали до Львова. Після львівської лікарні мене відправили на лікування в Польщу. Поляки виявили у мене якусь бактерію, яка відштовхувала антибіотики. Після цього мене перевели в інститут в Ольштині.
Після повернення додому я зрозумів, що воювати не зможу. Я почав займатися волонтерською діяльністю.
Анастасія Багаліка: Я знаю, що ви ганяли машини для АТО.
Іван Раповий: Так. Нас було четверо важкопоранених . Ми закупляли машини, питали, кому їх треба і гнали туди. Зараз на мені «висить» одна машина, яку добросовісно «повісила» наша митна служба. На мене виписаний протокол. Я повинен сплатити 8,5 тисяч штрафу.
В Польщі мною опікувався етнічний українець отець Юліуш Кравецький та його парафія. Він попросив мене домовитися, щоб я поїхав капеланом до наших хлопців. Їздив він два рази. Практично вся моя волонтерська діяльність побудована через цього отця та його парафію. Заїжджаючи, він навантажував повний джип і залишав його там. Ті два джипи «висять» на ньому, на нього складений протокол. Зараз справа зрушилася завдяки губернатору Львівської області.
Едуард Лозовий: Того ранку на Інститутській у вас не було такого враження, що вас кинули?
Іван Раповий: Я вірю, що була третя сила. Будучи на Майдані, я чув інформацію, що прилетів літак з Росії, люди, які знали, дзвонили тим, хто був на Майдані. У 2004 році я був на Помаранчевій революції з боку правоохоронців. Я бачив людей, які відповідали одночасно і «так», і «ні» на питання, чи не з Криму вони. Старший пояснив, що вони з кримського спецпідрозділу «Омега». Наскільки я знаю, «Омега» є тільки одна.
Анастасія Багаліка: Ви приїхали не тільки на вшанування пам’яті загиблих, але й на судове засідання, яке буде завтра.
Іван Раповий: Так, я приїхав на панахиду, але зобов’язаний лишитися на завтра, тому що я буду свідком. Я вже давав свідчення в Генеральній прокуратурі.
Анастасія Багаліка: Суспільство нарікає, що справа рухається повільно.
Іван Раповий: Коли почалося розслідування, люди думали, що все повернеться назад. Але завдяки Горбатюку та ще багатьом людям все пішло в швидшому темпі, але обсяг роботи титанічний. Початок був дуже повільний. Я сподіваюся, що тепер справа піде швидше.