Якби у часи Бетховена була рок-гітара, він би для неї писав, — лідер Rock-H

Тетяна Трощинська: Почнемо з одного з останніх кліпів «До Сонця близько», знятого спільно з Іваном Поповичем. Він досить швидко став популярним в інтернеті, набрав багато переглядів — ви для себе такого не очікували?

Віктор Янцо: Тут спрацював принцип 20/80, коли 20% зусиль і 80% результат. Ми не очікували, що так буде.

Тетяна Трощинська: В чому, на вашу думку, секрет популярності цього кліпу?

Віктор Янцо: Моя дружина є директором гурту Rock-H, вона з усіма спілкується в соціальних мережах, це все вона. Вона сказала, що їй подобається гітарний програш. Мар’ян Крисько, який робив цю пісню і записав цей гітарний програш каже «це завдяки твоїй коді».

Насправді, це все завдяки Івану Поповичу. Тому що він є автором цієї пісні, музики, він створив мелодію, наспівав мені по телефону. Я йому кажу «Іване Дмитровиче — це хіт. Робимо обов’язково дует, знімаємо кліп». І воно так і вийшло.

Василь Шандро: Я би тут зачепив тему української естради і покоління Івана Поповича, яке несправедливо відкинуте на узбіччя української естради. Це ціла низка імен, які у 90-х з тих чи інших причин зійшли зі сцени, а їхнє місце зайняли не кращі російські виконавці. Цей ваш експеримент з Іваном Поповичем — для чого він покликаний?

Віктор Янцо: Іван Дмитрович — це візитівка не тільки Закарпаття, а й цілого карпатського регіону. Він теж професійний музикант, закінчив львівську консерваторію. Він є супер вокаліст, він настільки добре співає, що мені було дуже важко з ним співати в дуеті. Я себе почував «що я тут роблю?», але виконував нижню партію, тож вийшло нормально.

Насправді, це дійсно потрібно робити, тому що Іван Дмитрович — це та людина, на якій я, мої батьки, покоління виховувалися. Це ті пісні, які дійсно стали народними. Я думаю, що через певний період часу люди не будуть розуміти — це народна чи авторська пісня. Тим більше, Іван Дмитрович не просто виконавець, він створював ці композиції. Я знаю, що це дуже важко, це заслуговує найвищої поваги.

Це абсолютно природно. Я себе позиціоную представником Закарпаття, представником тієї культури, яку Іван Дмитрович оспівує у своїх піснях. Тому я думаю, що кращого варіанту, ніж цей дует, годі було придумати.

Тетяна Трощинська: Ви кажете, що позиціонуєте себе як представник Закарпаття, але, разом з тим, саме та мелодика, яку ви пропонуєте, вона досить часто, навіть стереотипно, вважається мелодикою всією України. От є цей момент?

Віктор Янцо: Можливо, є. Тому що мене питали чи я себе вважаю українським композитором, музикантом. Я себе вважаю слов’янським. Насправді, ця мелодика притаманна більш широкому слов’янському духу, який включає і російську, і білоруську, польську, балканську культури. Тому я би сказав, що я себе позиціоную саме як слов’янського композитора.

Василь Шандро: Чи є якісь музичні стереотипи щодо Закарпаття, чи помічаєте ви їх у Львові, Києві? Часто можна побачити щодо інших культурних виявів — костюмів, історії — в принципі, люди з Києва чи Харкова вважають все, що за Збручем одним цілим, західною Україною. Але кожен регіон, насправді, має свої особливості. От закарпатська музика стереотипно сприймається?

Віктор Янцо: В консерваторії нас постійно називали мадярами, хоча у нас абсолютно нічого мадярського нема. Але я скажу більше, що дійсно я себе позиціоную як людину, яка мислить трохи інакше, аніж вся велика Україна. У нас дійсно перетнулося дуже багато культур і це багато в чому впливає на музичну мову. Але, я думаю, що це має об’єднувати. Це як мозаїка: коли багато всього — це гарно. Бо якщо буде тільки чорне і біле — або українське, або погане — тоді воно буде нецікаво. Тому я думаю, що чим більше різноманіття в Україні, тим краще.

Тетяна Трощинська: Чи задоволені ви станом вашої концертної діяльності в Україні?

Віктор Янцо: Якщо митець має вірну аудиторію, бажано вузьку — 200 людей в кожному місті, то він буде себе абсолютно вільно почувати. І буде займатися тим, що любить, і цього буде вистачати, щоб забезпечувати себе і свою сім’ю. Ми уже п’ять років з дружиною займаємося винятково Rock-H і цього нам вистачає, щоб займатися тільки улюбленою справою.

Василь Шандро: Вам, як академічному і професійному музикантові, важко було зламати в собі якісь стереотипи і правила, канони, які надавалися в консерваторії, і перейти в більш легший жанр? Очевидно, що ваші колеги-композитори і люди, які працюють в академічному жанрі, вважають цей напрямок музики “дитячими забавками”?

Віктор Янцо: Насправді, мені було надзвичайно важко писати пісню для широких мас, писати в рок-н-рольному жанрі. Але після того як почав працювати з фольклором і втілювати його в рок-н-рол, це дало мені змогу писати прості, в народному дусі мелодії.

А щодо колег, дійсно є проблема: кажуть «ти зрадив, ти займаєшся чимось низьким». Але якби у часи Моцарта і Бетховена була рок-гітара, вони би обов’язково писали для цього складу. Повірте мені, то не так вже й легко писати для цього складу.

Тетяна Трощинська: Що це дає вашій аудиторії, оті легші форми, які ви пропонуєте? Чому це важливо для них?

Віктор Янцо: Тому що слух людини, як казав Рахманінов, може сприймати лише мелодію і контрапункт, тобто те, що її супроводжує. Більше вона вже фізично не може, це вже як вища математика. Тому саме цей момент простоти, а не примітивності — а все геніальне просте — дуже важко зробити. Щоб було дійсно просто і доступно.

Василь Шандро: Чи використовуєте ви якісь, можливо, такі композиторські, маніпулятивні речі у теперішній своїй музиці? Також є стереотип, що Rock-H грає автентичну закарпатську музику. Що більше чіпляє слухача — ваша професійність чи оця мелодика нарешті почала достукуватись до вух і сердець слухачів?

Віктор Янцо: Насправді, якщо виконувати чисто народну мелодію, яка побутує в народі, скажімо, в селах, то вона, як правило, досить вузька і їй дуже важко пробитися на велику сцену. Наприклад, є проблема, що багато музикантів виходять, грають народну музику, а вона не «качає».

А щоб вона качала, потрібні певні хитрощі: додати у приспів відкритий драйв гітари, відкриту барабанну партію, бас, трохи агресивніше щоб звучало. І бажано ще брати гармонію. Класичну рок-н-рольну гармонію, до якої звикло вухо, під яку одразу хочеться підспівувати. Цей синтез і дає можливість створити такий продукт, використовуючи народну мелодику і підкріпляючи її всіма цими хитрими трюками.

Тетяна Трощинська: Я дуже люблю дивитися ваші кліпи, бо вони завжди як маленькі фільми: там є герої, історії. Ви окремо працюєте в цьому напрямку, щоб кожен кліп ставав фільмом?

Віктор Янцо: Перед тим, як показувати пісню, я обов’язково кличу своїх дітей — дев’ять і три роки — і якщо вони реагують, починають наспівувати, тоді це є правильна музика. Це перший критерій. А далі в кліпах ми дійсно стараємося робити все, щоб воно було більш доступно. І я скажу вам більше, ми постійно у кліп намагаємось залучати гарних дівчат.

Василь Шандро: Академічною музикою ви взагалі не займаєтесь останнім часом? Чи у шухляду щось пишете?

Віктор Янцо: Ні не працюю, бо зараз слухаю свої попередні твори і багато чого хотів би змінити. Я вважаю, що до академічної музики мені ще треба дозріти. Щоб писати академічну музику треба багато прожити, треба мати життєвий досвід, мудрість. В принципі, композитор, як то кажуть, після 37 тільки починає дозрівати.

Василь Шандро: Ви використовуєте винятково народні тексти останнім часом? Ви ж мали і авторські проекти раніше, різними мовами?

Віктор Янцо: Так, різними мовами. Але потім я зрозумів і мені підказали, що «гни свою лінію, співай по-русинськи. Це буде не формат, але твій час прийде». Потім я почав брати народні тексти, помітив, що люди на Закарпатті стараються писати по-русинськи, але воно настільки програє автентичним текстам, воно нереально штучно.

Зараз, вже після третього альбому, у мене почали закінчуватись народні тексти. Вони, в принципі, всі переплітаються. І я почав себе ловити на думці, що я уже створюю авторські тексти в дусі народних і це мені дуже імпонує, бо саме цього я хотів.   

Василь Шандро: Чи можна говорити, що музика, яку грає і співає Rock-H не для Закарпаття? Може я кажу трохи різко і провокативно, але люди, чуючи тексти і асоціюючи їх з відповідною мелодією, можуть мати якісь внутрішні протиріччя «от взяли, переробили…»?  

Віктор Янцо: …і зіпсували народну пісню. Є таке. Але я вам скажу так: те покоління, яке так говорить, воно вже в меншості. Зараз молодь підростає, вона слухає варіант Rock-H, потім народний, і каже «татку, в тебе вкрали пісню» (сміється). Коли я роблю, то кажу, людям, що не тільки в Rock-H інакше, інакше й у сусідньому селі. Інакша мелодія, мотив. А Rock-H створив свій власний, авторський мотив на той самий текст.

Василь Шандро: Іронія часто присутня у ваших композиціях, на концертах? Знову ж таки це питання про стереотипи: смерічки, бринза, вівці, вівчарі, коньяк, мінеральні води. Це основні теми, з якими асоціюється Закарпаття, вони перекидаються і на Прикарпаття, і на Карпати. Те, що ви робите дуже мало схоже на оці звичні стереотипи.

Віктор Янцо: Ці звичні стереотипи, про які ви говорите, як правило висвітлюються в жартівливому аспекті. Поки культура займається лише жартівливим видом мистецтва, то це буде несерйозно. Я намагаюсь з цієї сфери жартівливого перенести у сферу глибоку. Скажімо, створити глибокий, творчий, мистецький продукт. І, в принципі, я дивлюся, що саме це дає можливість створювати саме те, що я хочу.

Сміятися можна — це добре, але, насправді, треба і про серйозні речі говорити.

Василь Шандро: Тобто ви намагатиметеся і далі перекочовувати в епічніший жанр, в хорошому сенсі цього слова? Матеріал дозволяє це робити?

Віктор Янцо: Бажано, так. Матеріал дозволяє, дуже багато є текстів. У нас проблема в тому, що дуже багато текстів цензуровано радянською владою, де взяли і ці русизми зробили українізмами, цензура стерла всю глибину тексту.

Василь Шандро: Для чого ви це робите, власне отаку музику?

Віктор Янцо: Я так думаю. Мене питали, чи можу я писати українською — можу, але це не буде щиро. Тому що я так думаю, я так спілкуюся вдома. Дружина спілкується з дітьми виключно українською мовою, літературною, я спілкуюся виключно русинською бесідою. Тому я інакше і не можу створювати, лише це. Це є синтез думки та ідеї.