Реформа української науки не є в пріоритеті для уряду, - науковці

Поговоримо про це із заступником голови Наукового комітету Національної ради з питань розвитку науки і технологій Олексієм Колежуком та заступницею голови Ради молодих вчених НАН України, Юлією Безвершенко.

Сергій Стуканов: Коли оглядаєш в медіа ті публікації, які друкуються стосовно Академії наук, а вони як разі формують уявлення людей про це, то нерідко трапляється таке формулювання, що Академія наук не є зацікавленою в реформуванні. Журналісти навіть пишуть жорсткіше – Академія наук є головним гальмом в цій реформі. Тому питання: хто є ініціатором цієї реформи, чи справді сама Академія в цьому зацікавлена?

Юлія Безвершенко: Ми повинні розуміти, що коли кожен каже Національна академія наук України, можуть розумітися різні речі. По-перше, НАН – це президія Академії наук, це певні вибрані люди; це установи, які входять до складу НАН, і вони дуже різнорідні; люди, які входять до цих установ, і вони одночасно можуть працювати у різних навчальних закладах України або за кордоном.

Сергій Стуканов: Почнімо з президії. Цього року має Академія святкувати 100 років, і саме стільки ж років має президент – Борис Патон. Наскільки це відповідає духу необхідності проводити реформи?

Юлія Безвершенко: Є офіційна НАН, а є низові ініціативи. Так, низові ініціативи є, вони є активними та прогресивними, і вони намагаються, принаймні міняти порядок денний. Звичайно, офіційна президія, як будь-який бюрократичний апарат, не може зрівнятися в швидкості з ними. І тут питання не у віці, а у будь-яких бюрократичних органах правління. Будь-який процес займає роки.

Так, є такі виклики, на які Академія не реагує до сих пір, або реагує недостатньо. Справа ж не тільки в президенті, в нас не абсолютна монархія, в нас є структура управління. Є такі виклики, з якими не справляються. Але є виклик – це розробка методики оцінювання наукових установ НАН. В цьому сенсі Академія в фарватері. Це успішний приклад, який зараз ми намагаємося впровадити на рівні МОН, на рівні держави для атестації наукових установ.

Тобто по певних напрямках це абсолютне відставання і можна поставити нуль, а є речі, які є прогресивними. Тому не можна казати так однозначно, адже публікації часто віддзеркалюють або точку зору, або профіль, який не покриває всього.

Ірина Соломко: Олексію, ви знаходитеся дещо посередині між людьми, які у президії, і молодими активістами, і ви є представник тієї категорії вчених, які реагують на ініціативи молодих людей. Чому ви їх підтримуєте?

Олексій Колежук: Варто сказати, що те, що Юля і колеги зробили пару років тому, коли розроблявся закон, було зроблено навіть без підтримки середньої ланки, цього досягли самі молоді активісти. І той закон, який ми зараз маємо, – це завдяки ним. І ми як науковий комітет виникли завдяки тим ідеям, які були закладені в цьому законі, і вже підключаємося до того порядку денного, до формування того шляху, яким підуть реформи.

Ірина Соломко: Цей закон – це така рамка, де були закладені певні хороші речі. Що це дало за 2,5 роки?

Юлія Безвершенко: Ми були свідомі того, що кожен може прийти і сказати, що бачить, як реформувати дану сферу. Але проблема з наукою в Україні і з наукою взагалі – це дві різні речі. Проблема з наукою в Україні – це те, що немає достатньої інформації про наукову сферу ні в кого, щоб можна було приймати рішення, які базуються на аргументах та інформації. Держава не збирає багато статистики, не ставить правильних питань, а ми розуміли, що без цього всього не можна сказати, яка модель є оптимальною для України.

Через те ми розуміли, що має бути певна етапність. І Національна рада, і Національний фонд дослідження, який ми пропонували, а також необхідність розробки системи оцінювання установ – буде першим етапом реформ, ми вважали, який дозволить зібрати певну інформацію, який створить орган, уповноважений на достатньому високому рівні. Проблема впровадження закону в тому, що реформа науки не є пріоритетною для уряду. Через те дуже велике затягування, через те знову в нас мале фінансування, і вважається, що ми нічого не робимо.

Слухач Олег Король: Прокоментуйте співвідношення української Академії наук і всяких інших академій, що теж розмиває поняття справжніх академій. Друге питання щодо нової школи – перехід від школи знань до школи умінь. Чи не зруйнує це базу для майбутньої науки?

Юлія Безвершенко: Відповідно до закону України, державних академій є шість – це НАН і декілька галузевих академій. Є ще приватні заклади, але вони не стільки знані і на слуху, та й вони не беруть державне фінансування, тому всі ці закиди щодо наукової сфери до них не є релевантні.

Олексій Колежук: Щодо другого питання. Вже зараз видно, що закладаються основи катастрофічної нестачі кадрів в технічних, інженерних, точних науках. Бо вже зараз дуже мало людей складають ЗНО з фізики, мала кількість високої якості вчителів з фізики в школах, відповідно люди фізику не знають та не люблять. Через десять років ми будемо мати проблему з тим, що не буде кому йти в ті нові реформовані інститути. Якщо, наприклад, в Штатах виникає така нестача, вони можуть її компенсувати за рахунок притоку емігрантів, а в нас такої можливості не буде. І, маючи вже таку катастрофічну картину, говорити, що раз немає попиту на фізику, то й не будемо її вчити, ми йдемо в піке.

Юлія Безвершенко: Якщо ми залишаємося сировинною державою, то нам дійсно не потрібні спеціалісти, і можна впроваджувати навички, крім знань. Але, якщо ми хочемо бути високотехнологічною державою, єдиний наш спосіб – розбудовувати людський потенціал, і тут держава повинна ставити пріоритети.

Ірина Соломко: Напевно, підхід, який ми зараз маємо в школі, теж демонструє, що реформа науки не є пріоритетною для уряду?

 Юлія Безвершенко: Просто немає розуміння, воно можливо, і потрібно окремим людям. Але держава досі на 27-му році не дала відповідь, навіщо їй наука. У нас наука в стратегії президента «2020» в розділі «Гордість», а не в розділі «Розвиток». А пишатися можна і одним лауреатом Нобелівської премії. А коли це елемент розвитку, це одразу запускає багато процесів, і всі б намагалися щось зробити.

Сергій Стуканов: Рік тому президент України Петро Порошенко наголошував, що Академія наук потребує глибокого реформування. За цей рік ви відчули від президента чи уряду якесь поліпшення і сприяння?

Юлія Безвершенко: Якщо говорити про фінансування, то щось додалося, але це взагалі не міняє нічого. По-друге, з точки зору створення політики і системності цих питань, про які ми говоримо, теж нічого не відбувається. І третє, що міг би зробити уряд  в напрямку приведення до практики реалій – це використовувати Угоду про Асоціацію з ЄС і наш статус асоційованої країни до програми «Горизонт 2020», яка ось-ось закінчиться. Вчені зробили все можливо, щоб виграти якісь гроші в ЄС, а держава в цьому напрямку не зробила нічого, щоб використати можливості, які ми отримали в наслідок отримання цього статусу. Зараз тільки розроблено дорожню карту, і її ще навіть не затверджено. Тому ми не використовуємо тих ресурсів, які нам дає нинішній статус в ЄС.

Сергій Стуканов: Поговорімо про концепцію реформи, яка зараз триває. Був створений науковий комітет в Національній раді з питань розвитку науки і технології. Пане Олексію, яке завдання покладається на науковий комітет і на цю Нацраду?

Олексій Колежук: Список завдань дуже великий, але є якісь пріоритетні завдання. І одним з наших пріоритетних завдань було створення національного фонду досліджень, через який, за задумом, має розподілятися до 40% всього фінансування на науку, яке йде в Україні. Цей процес йшов дуже повільно і болісно, за законом саме ми мали бути розробниками положення про національний фонд досліджень. Оскільки це дуже нова структура, вона зустрічалася з багатьма недоліками у нашому законодавстві. І сьогодні нарешті було підписане це положення міністром і направлене офіційно в Кабмін. Це важливий інструмент в реформі науки – організація цього фонду, який має працювати на повністю нових принципах. Ця організація має впроваджувати незалежну експертизу, вона не під Міністерством освіти і науки, вона напряму  підпорядкована Кабміну з дуже широкими повноваженнями.

Ірина Соломко: Який бюджет цього фонду?

Олексій Колежук: Це гарне питання, оскільки він ще не визначений, поки немає його як юридичної структури, ми не маємо права виносити на розгляд питання про бюджет. Є забаганки – ці цифри варіюють від 300 мільйонів до одного мільярда.

Ірина Соломко: і ці гроші мають йти на проекти?

Олексій Колежук: Так, на реалізацію проектів різних молодих вчених, та інші проекти.

Сергій Стуканов: Що ще передбачається в цьому річищі реформування науки?

Олексій Колежук: Після першого засідання Національної ради з питань розвитку науки і техніки, яке відбулося в січні, перед нами прем’єром як головою Національної ради, була поставлена задача виробити і представити Кабінету Міністрів модель оптимальної реформи науки. Науковий комітет зробив такі пропозиції, подав їх до Кабінету Міністрів, вони нібито розглядаються, але процес цей дуже повільний.

Сергій Стуканов: Що було в пропозиціях?

Олексій Колежук: Основний момент такий, що реформу потрібно робити в два етапи. Перший – це інвентаризація. Ми реально не знаємо, що в нас відбувається в науці, скільки в нас реальних вчених. І це не так просто виявити, для цього ми пропонуємо різні інструменти, так звану національну систему дослідників – це щось типу персонального конкурсу вчених, де ми мотивуємо вчених подавати інформацію про себе, про свої здобутки, таким чином складаючи базу даних, а якісні вчені будуть отримувати персональні гранти.

Якщо ми хочемо щось реформувати, ми маємо отримати повну картину. Ми маємо знати – це в нас чудове, це посереднє, це зовсім геть погане, і тоді можна бачити, як реформувати.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковом файлі.