Зараз є якась «епідемія» гіперопіки над дітьми, яка не має сенсу — психотерапевтка Вікторія Горбунова

Гостя — докторка психологічних наук, психотерапевтка, засновниця проєкту «Mental Health. Corporate Solutions» Вікторія Горбунова.

Вікторія Горбунова: Всі травми можна поділити на травми з великої і з маленької букви. Якщо з великої, то всі травми можна поділити на такі, які загрожували життю або здоров’ю (людини чи інших людей, і вона стала свідком цих обставин). Якщо ми говоримо про дітей, то, наприклад, хірургічні операції дитячі є травмою з великої літери «Т». Пригадуєте, в радянський час була норма вирізати гланди, аденоїди без наркозу? Діти зазнавали загрози, дітям ніхто нічого не пояснював. Вони не розуміли, що з ними відбувалося, не було поряд батьків. Такого плану травми лишають певний слід. Можуть згадуватись при найменшому тригері.

• Люди просять не робити салюти, бо для військових це нагадування, тригери. Які, фактично, знову поміщають людину в ситуацію травми. І це дуже-дуже боляче.

Лише 30% людей, які зазнали такої травматизації (загрози життю або здоров’ю) будуть мати посттравматичну симптоматику, яка може впливати на якість їхнього життя. І з них лише 30% (з цих 30%) самостійно не зможуть відновитися, а матимуть те, що називають посттравматичним стресовим розладом. Всі інші відновляться коштом механізмів нашої психіки.

Основний механізм — це згадувати історії, про це треба говорити в безпечних умовах або в психотерапевтичному просторі. Чим ми можемо допомогти — це говорити з людиною. Спокійно, не вимагати, щоб вона говорила. А створити умови, безпечні, в колі друзів, з тими людьми, яким довіряє людина. Проговорена травма займає місце в наративній пам’яті, і перестає втручатися і створювати дистрес.

• Ми з чоловіком обоє психотерапевти, і жартуємо, що єдине, що ми знаємо — що, коли дитина виросте, ми їй підберемо хорошого психотерапевта. Вона знайде на що пожалітися.

Про гіперопіку

Зараз якась «пандемія» гіперопіки, турботи про дітей, вона не має сенсу. Як є система інтуїтивного харчування, так має бути і система інтуїтивного виховання. Материнство, татківство — не є чимось таким, що обов’язково матиме якісь страшні наслідки для життя дитини. Навіть, якщо дитині не пощастило, і в родині чи в школі є якась директивна особа, то з дитиною нічого не станеться, якщо навколо неї є інші люди зі здоровими стратегіями поведінки. Які їй показують і говорять, що «це — неправильно, є інші варіанти, давай я тебе підтримаю».

Гіперопіка — це погано. Відсутність опіки — погано. Має бути золота середина. Основний принцип цієї середини — діалог. З дітьми треба говорити в будь-якому віці. Не треба від них приховувати, що світ складний, в світі бувають різні люди, є наркотики, алкоголь, азартні ігри. Є родини, в яких немає тата, є родини, в яких є два тата. Якщо є здоровий діалог — це основне щеплення від гіперопіки.

Терпіти не можна. Ця наша національна традиція терпіти… У нас діти терплять, щоб не йти в туалет, потім ми терпимо владу. Нашому мозку все одно, чи ми терпимо, бо хочемо пісяти, чи терпимо депутатів у нашому місті чи ОТГ. У мозку є стратегія: терпіти тиск. Тому, власне, терпіти не можна.

Тривожна мама

Про тривожні розлади. Якщо я бачу, що мама тривожиться (не довіряє чоловікам, наприклад), то це теж стратегія, яку я перебираю. Якщо мама в тривозі якийсь час, покрикує інколи, чи навіть шльопне дитину… Якщо думаєте, що діти будуть травмовані на все життя — ні. Діти це забудуть, мами все одно будуть кращими в світі.

Якщо це за якийсь час зміниться, мама прийде в емоційну норму, побудує здорові стосунки, всі ці речі компенсуються. Важливо говорити: «Вибач, я не стрималась, я дуже втомлена», або «Зараз в мене складні стосунки з твоїм татом, але це не означає, що ми вас не любимо». В будь-якому випадку треба пояснювати, інакше діти придумають причини самі.

Покаранню бути чи не бути?

Найвища майстерність дорослого — зробити так, щоб уникнути покарання. Встановити максимально чіткі і зрозумілі правила гри. Що ми робимо, чого не робимо, про що запитуємо дозволу. Дитина має бути попереджена про наслідки. Не можна забороняти зустрічатися добрими друзями, забороняти читати книжки, виходити на вулицю дихати свіжим повітрям. Якщо вже карати, то я за те, щоб зменшити кількість годин зі смартфоном. Також працею не можна карати.

Якщо ми вже караємо, то за тим має бути прощення. Дитина має знати, що її пробачили. Бо в нас насправді виросло ціле покоління покараних і непрощених людей. І це потім має наслідки в житті.

Чому дитячі травми лишаються у дорослому віці 

Ці речі з нами трапляються, коли ми ще не маємо критичного мислення, розуміння, що люди різні, розуміння, що, якщо тебе критикують або ображають — це не обов’язково твоя провина. Це відбувається тоді, коли я вважаю, що, якщо дорослий щось говорить, то це так і є.

• Якщо моя бабуся, наприклад, говорить мені: «Ти мені не подзвонив, і це значить, що ти мене не любиш», я справді думаю: «йоли-пали, я не люблю свою бабусю».

Ми в ці речі віримо. А нашому мозку все одно, коли це випливає. Усі ці образи і болі лишаються з нами в дорослому віці. Хоча мозком ми розуміємо, що це не так. Але оця прив’язана нейронна мережа, в тому числі з емоціями, тригериться.

Повну програму слухайте в аудіофайлі

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS