«Дітей із зони АТО не можна жаліти, натомість — співчувати і співпереживати», — Мирослав Грінберг

У цьому випуску програми “Спільна країна” ми говоримо з головою київського освітнього центру “Простір толерантності” Мирославом Грінбергом. Основна тема нашої розмови і спеціалізація організації пана Мирослава – психологічна допомога дітям із зони АТО. Про те, як це можуть зробити шкільні психологи йтиметься в тренінгах, які “Простір толерантності” проводитиме для психологів шкіл Деснянського району столиці.

Анастасія Багаліка: скільки ваших проектів і як вони реалізовуються?

Мирослав Грінберг: у рамках проекту у нас заплановані три заходи. Це семінар-тренінг для молодих переселенців, які вже працюють з дітьми, або працюватимуть з дітьми. А також два семінари для шкільних психологів. Один – у Києві, інші у Полтаві. Ми обрали саме такі цільові групи, бо наш центр найкраще працює з дітьми, а також з педагогами. Наш досвід і досвід інших організацій вказує, що серед переселенців діти – є дуже вразливими. Вони вразливі через вік, а також, коли вони різко змінюють свою життєву ситуацію. Тому ми обрали такі дві групи: самі переселенці, а також психологи. Бо у школах діти-переселенці є, а досвіду роботи з ними практично немає. В Україні взагалі тільки формується такий досвід.

Анастасія Багаліка: як шкільний психолог може допомогти дитині адаптуватися у новій школі особливо після бойових дій, які діти часто переживають?

Мирослав Грінберг: це дуже складне питання, бо досвіду немає. Практично немає в Україні практики, дуже мало спеціалістів. Ми спілкувалися із київськими психологами, які мають хоч якийсь досвід роботи з дітьми, які пережили травму. Шкільні психологи повинні адаптувати дітей, не тільки дітей-переселенців. Річ у тім, що діти-переселенці мають специфіку, вони пережили травму. Через травму вони можуть зі свого психологічного віку спуститися на інший рівень і стати молодше. А психолог може цього не знати і продовжувати працювати з як і з іншими дітьми. Важливо, що психологи повинні розуміти, чого потребують такі діти. Загалом діти, що переселилися, не потребують ще навчання і реалізації своїх здібностей. Іноді вони потребують просто безпеки і впевненості, що у школі до них будуть ставитися нормально. Наш досвід показує, що дітей-переселенців не треба жаліти, бо жалість трошки пригноблює. У нас був табір для дітей-переселенців і вони відкрито говорили, що жаліти їх не треба. Можна співчувати, приєднуватися до їх почуттів, допомагати, але не жаліти. І ми намагаємося цим поділитися із шкільними психологами.

Анастасія Багаліка: таким дітям потрібно прищеплювати думку, шо вони сильні і все зможуть пережити?

Мирослав Грінберг: треба шукати ресурс. У кожної людини є ресурс, який допомагає. Іноді його легко знайти, але дуже часто його знайти важко. Особливо, якщо звичні речі зруйновані. Це може бути будь що: власний дім, який там залишився, дитина могла грати в футбол або займатися у художній школі, могли бути друзі, в принципі все, що завгодно. Цього ресурсу зараз не має. І ми намагаємось допомагати дорослим знайти у дітях той ресурс, щоб повернутися до звичного. Важливо знайти такий ресурс і у дорослих переселенцях, щоб на щось спиратись у собі.

Анастасія Багаліка: як ви контактуєте із шкільними психологами, як залучаєте їх до відвідування тренінгів і чи є якась допомога з боку державних органів?

Мирослав Грінберг: так. Ми звернулись до відділу освіти Деснянської районної держаної адміністрації у Києві із пропозицією провести тренінг, який буде безкоштовним. Нам пішли на зустріч. Запропонували чотири можливі дати, місце, час. Інакше нам було би дуже важко зібрати шкільних психологів.

Анастасія Багаліка: від самих психологів якого рівня розуміння і сприяння ви очікуєте? Як ви очікуєте, що вони будуть застосовувати отриману від вас інформацію?

Мирослав Грінберг: це дуже вадливо. Ми будемо шліфувати нашу програму, щоб дати психологам інструменти, з якими можна працювати. І психологи повинні зрозуміти, що вони не зможуть все змінити в дитині. Цього не треба і дуже важливо не травмувати дитину ще раз. Мені відомо, що іноді шкільні психологи роблять помилки. Наприклад, дітей-переселенців відділяють від інших дітей. Це травмує ще більше. Діти відчувають себе такими самими дітьми. Наші програми спрямовані на те, щоб всіх об’єднати.

Анастасія Багаліка: хто краще адаптується до нових умов життя, нового середовища і забути все те, що відбулося? Дітям чи дорослим?

Мирослав Грінберг: це дуже індивідуально. Залежить від психіки і певних обставин. Одна річ, коли людина виїхала до того, як місто почали обстрілювати, інша – якщо вже з-під снарядів. Хтось залишив будинок, а хтось щось менш важливе. У когось залишились рідні, а хтось переїхав усією родиною. Мій досвід говорить, що дітям буває легше при умові, що вони мають надійний тил дорослих. Це можуть бути батьки, психологи, волонтери. А у дорослих часто такого тилу не має. А з іншого боку, діти слабші. Ще одна важлива річ: у дітей травма може сказатися не одразу. Є таку випадки, коли проявляється це місяця через чотири або п’ять. Досвід інших країн і інших травм, каже, що це може бути і через п’ять років. В цьому плані з дітьми важче.

Анастасія Багаліка: як шкільними психологам, вчителям, волонтерам можна ще об’єднатися поза межами благодійницьких і освітніх проектів?

Мирослав Грінберг: такі можливості треба шукати. Досвід інших країн, де були подібні ситуації, кажуть, що лише психологічної допомоги недостатньо. Зараз повинна бути і соціальна допомога. Важко допомогти дитині психологічно, якщо вона повернеться у гуртожиток, де місця не має. Тому треба змінювати і побутові умови, і матеріальні, і соціальні. Зараз соціальні умови низькі. Також шукати у середині особистості те, що може допомогти. Це все разом координувати треба. Не можна давати переселенцям все просто так. Вони також можуть бути суттєвим ресурсом, наприклад, науковці.

Виготовлення цього матеріалу стало можливим завдяки допомозі Міністерства закордонних справ Німеччини. Викладена інформація не обов’язково відображає точку зору МЗС Німеччини.