Фото: Інна Єрмакова
Перевозити тварин громадським транспортом не завжди зручно та просто – собака нервує, а господарям доводиться збирати спеціальні документи. Втім, це не єдина проблема, яка очікує на людей, що перевозять своїх улюбленців з Луганської та Донецької області. Про свій досвід вивезення пса розказала Інна Єрмакова, викладачка Донецького національного університету імені Стуса.
Інна Єрмакова: Cобака з’явився у нас з ініціативи сина. У мій День народження він підійшов до мене і сказав: «Там на дворі стоїть машина, підійди до неї і обери собі собаку». Своє рішення пояснив так: «Мамо, тобі завжди хочеться когось виховувати, а я вже дорослий, тому піди і вибери собі собаку» була переконана, що собака нам не потрібна, але коли побачила у машині очі цих собак – не змогла встояти.
Відносно спокійно ми прожили два роки до того, як у Луганську почалися всім нам відомі події. Я пам’ятаю 11 травня – це був псевдореферендум. Мій чоловік тоді сказав, що погуляє із собакою сам і пояснив «Не хочу, щоб ти цього бачила, засмутишся». Після цього, звичайно, я захотіла подивитися. Це був стрес, земля йшла з під ніг. Я розуміла, що моє життя зміниться вже завтра.
Нам зателефонували друзі із Вінниці і запросили погостювати у них. У цей момент постало питання, як виїжджати. Ні, ми не думали, залишати собаку – Нікон вже став членом нашої родини. Деякі казали нам «це всього лише собака, їдьте собі, а його приспіть”. Я цього не розумію. Це істота, яка від нас залежить, ми не можемо її кинути. Ми почали готуватися до переїзду. Нам було страшно.
Я пригадую день, коли я оформлювала документи. Якщо ти хочеш перевозити собаку потягом тобі потрібен дозвіл державної ветеринарної служби. Це був кінець травня 2014. У той час у Луганську почали іноді вмикати сирени. Це дуже давило на свідомість.Ця сирена вмикала у людях інстинкти самозбереження: ти знав, якщо лунає цей звук – може початися бомбардування. Ти просто відчував це, тобі було страшно. У черзі за ветеринарним дозволом я почула сирену. Всі почали очікувати бомбардування, а я подумала: «зараз усі розбіжаться, а я швиденько візьму довідку на перевезення собаки». І знаєте,ніхто не рушив з місця. Я думала, тільки я одна так сильного свого собаку люблю, виявилося – ні. Я тоді відстояла у черзі чотири чи п’ять годин, але довідку взяли.
Нікон нікому не давав вийти з купе, він сидів на всіх нас одночасно і постійно нас перерахував. Коли хтось виходив – у нього починалася паніка та істерика
Звичайно ми читали, як спростити собаці дорогу. Зокрема, ми підготували заспокійливе. Втім, коли настав день X – ми зрозуміли, що ми не готові. Cобака, який вдома вночі спав так, що хоч хату винось – в потязі не міг знайти собі місця. В нього була тривога і я не могла нічим допомогти. Він дуже відчував родину – ми їхали в нікуди. Це було важко психологічно для нас, і, відповідно, для нього. Звичайно, в нього був стрес через вагон і велику кількість пасажирів.
Ключова проблема, як мені здається, була у великій відповідальності маленького собачки. Ми викупили ціле купе. Чомусь він вирішив, що прийшла пора захищати всю родину.
Ми давали йому команди заспокоїтися, але йому вони давалися у той день важко. У нього була внутрішня боротьба – захищати свою зграю чи коритися командам хазяїна.
Маршрут поїзда пролягав через Краматорск і Слов’янськ – там були бої, тому ми рушили в об’їзд. Іноді потяг зупинявся і стояв у полі, але виходити було заборонено – в будь який момент він міг рушити. Замість традиційних 16 годин ми їхали півтори доби. Без виходу на вулицю. Крім того, у вагоні була шалена спека.
Це була дорога до Києва. Там ми перепочили кілька годин і мали їхати у Вінницю. Другий раз у вагон його неможливо було занести – він розумів, чим це закінчується.
Коли ми приїхали туди в мене було дуже неочікуване перше враження. Я ніколи не думала, що відчую це. Ми вийшли на вокзал і побачили невеличкі жовто-блакинті прапорці. Я розплакалася прямо на пероні, тоді це здавалося життєво-важливим.
Я досі вдячна друзям, які прийняли нас у себе вдома, незважаючи на те, що ми приїхали із собакою. Вони навіть підготували для собаки спеціальні смаколики.
До речі, Нікон одразу перевірив усю територію і ми заспокоїлися. Але коли він заглянув у кожну шухляду – сів під дверима і почав проситися додому. Він звикав до нового помешкання дуже довго. Будинок був чужим, в ньому не було жодних знайомих йому запахів. Він чомусь вирішив, що він відповідальний за все, що відбувається і перші чотири ночі майже не спав. Ми жили у двох кімнатах і він щоночі постійно ходив між ними і стеріг. Вдень теж не спав. Ми бачили, що він падав з ніг, але не лягав спати. Я не думала, що у собаки може бути таких стрес. Тоді ми почали давати йому снодійне.
Чомусь ця адаптація стала найважчою. До речі, у Вінниці ми живемо поблизу лікарні і звідти іноді лунають сирени. Нікон реагує на них. Також він досі реагує на літаки.
Задовго до війни у потязі, я бачила жінку, яка дуже переймалася тим, що її собака надто нервує від дороги. Вона тоді сказала фразу «думаю, нам слід звернутися до собачого психолога». Я подумала, що жінка несповна розуму. У людей скільки проблем, а вона собаку до психолога хоче вести. Чомусь я дуже запам’ятала ту розмову. Саме тому, коли я стала собачницею, я контролюю себе. Не завжди люди розуміють нас, собачників.
Собака відкриває новий період у житті. Знаєте, я навіть не знаю, як би ми пережили цей переїзд, якби в нас не було Нікона. Він знаходить свій підхід до кожного члена родини. Я вважаю, що завдяки йому, наша родина змогла все це пережити.
Для мене доля тварин, яких теж зачепила людська війна, важлива. І якщо у людей є хоч якийсь вибір, то у тварин нема. Люди довгі роки так затято привчали собак жити разом, щоб потім так легко кинути? Я часто тваринам співчуваю більше, ніж людям у цій ситуації.
Два роки тому я випадково зустріла у Вінниці луганчанку. У неї теж цікава історія. До вересня 2014 року вони проживали у Луганську. Це страшніше літо пройшло під обстрілами. Вони вірили, що все скоро закінчиться. У них теж були тварини. Коли їхні друзі виїжджали з Луганську, то давали їм своїх тварин на перетримку. Пізніше, ця кількість тварин заважали їм прийняти рішення виїхати. У вересні так склалися обставини, що їм треба було виїжджати до України.
Я не можу розповісти усю історію, але можу описати одну сцену. До заднього скла автобусу, який відвозив цих людей, прикіпіли ридаючі жінки, а за автобусом бігли коти і собаки. Коли ви берете тваринку, ви берете відповідальність. Про це треба пам’ятати. Вірш Людмили Херсонської це лише крихта того, шо люди пережили у той час.
Вірш Людмили Херсонської
Очевидцы рассказывали – на второй год войны
из Донецка вышла колонна собак и кошек.
Они шли вдоль трассы, худые несчастные звери,
не оглядываясь, не выбирая корма,
мимо спаленной травы и соленой речки,
мимо синего неба и черного солнца.
Говорят, их вывел пес по кличке Тайсон
или Тайфун – он сам уже и не помнил.
Он сказал им – хозяева не вернутся,
а снаряды рвутся и рваться будут.
Этот старый пес знал четыре человеческих слова:
Рядом! Сидеть! Умри! и Голос!
Прежде чем уйти, он подходил к двуногим,
говорил им: Рядом! – и те смеялись,
говорил им: Сидеть! – и те вставали,
говорил им: Умри! – получал удары,
говорил им: Голос! – и те стреляли…
и тогда пес по кличке Тайсон
или Тайфун – он сам уже и не помнил,
сказал оставшимся отощавшим зверям,
сказал им, псам, и сказал им, кошкам:
– Здесь давно забыли язык человека,
здесь никто не даст нам воды и корма.
Здесь звучит всего лишь одна команда –
Огонь!, и ее выполняют люди.
И они собрались и пошли друг за другом
от войны, от голода и от горя
нестройной четвероногой колонной,
брошенные друзья человека,
позабывшего слова для животных,
утратившего все, что его любило
Читайте також: як пережити смерть улюбленого собаки, а також як зробити із своєї собаки Інтерчемпіона.