facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Як у 2014-му вивозили домашніх тварин із Луганська – історія від власниці (ФОТО)

Чи важко вивезти собаку із Луганська? Як вона переживає переїзд та чи довго адаптується на новому місці? Про емоційний та юридичний аспект розповіла власниця такси Нікона Інна Єрмакова

Як у 2014-му вивозили домашніх тварин із Луганська – історія від власниці (ФОТО)
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 7 хвилин

Перевозити тварин громадським транспортом не завжди зручно та просто – собака нервує, а господарям доводиться збирати спеціальні документи. Втім, це не єдина проблема, яка очікує на людей, що перевозять своїх улюбленців з Луганської та Донецької області. Про свій досвід вивезення пса розказала Інна Єрмакова, викладачка Донецького національного університету імені Стуса.

Інна Єрмакова: Cобака з’явився у нас з ініціативи сина. У мій День народження він підійшов до мене і сказав: «Там на дворі стоїть машина, підійди до неї і обери собі собаку». Своє рішення пояснив так: «Мамо, тобі завжди хочеться когось виховувати, а я вже дорослий, тому піди і вибери собі собаку» була переконана, що собака нам не потрібна, але коли побачила у машині очі цих собак – не змогла встояти.

Відносно спокійно ми прожили два роки до того, як у Луганську почалися всім нам відомі події. Я пам’ятаю 11 травня – це був псевдореферендум. Мій чоловік тоді сказав, що погуляє із собакою сам і пояснив «Не хочу, щоб ти цього бачила, засмутишся». Після цього, звичайно, я захотіла подивитися. Це був стрес, земля йшла з під ніг. Я розуміла, що моє життя зміниться вже завтра.

Нам зателефонували друзі із Вінниці і запросили погостювати у них. У цей момент постало питання, як виїжджати. Ні, ми не думали, залишати собаку – Нікон вже став членом нашої родини. Деякі казали нам «це всього лише собака, їдьте собі, а його приспіть”. Я цього не розумію. Це істота, яка від нас залежить, ми не можемо її кинути. Ми почали готуватися до переїзду. Нам було страшно.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Я пригадую день, коли я оформлювала документи. Якщо ти хочеш перевозити собаку потягом тобі потрібен дозвіл державної ветеринарної служби. Це був кінець травня 2014. У той час у Луганську почали іноді вмикати сирени. Це дуже давило на свідомість.Ця сирена вмикала у людях інстинкти самозбереження: ти знав, якщо лунає цей звук – може початися бомбардування. Ти просто відчував це, тобі було страшно. У черзі за ветеринарним дозволом я почула сирену. Всі почали очікувати бомбардування, а я подумала: «зараз усі розбіжаться, а я швиденько візьму довідку на перевезення собаки». І знаєте,ніхто не рушив з місця. Я думала, тільки я одна так сильного свого собаку люблю, виявилося – ні. Я тоді відстояла у черзі чотири чи п’ять годин, але довідку взяли.

Нікон нікому не давав вийти з купе, він сидів на всіх нас одночасно і постійно нас перерахував. Коли хтось виходив – у нього починалася паніка та істерика

Звичайно ми читали, як спростити собаці дорогу. Зокрема, ми підготували заспокійливе. Втім, коли настав день X – ми зрозуміли, що ми не готові. Cобака, який вдома вночі спав так, що хоч хату винось – в потязі не міг знайти собі місця. В нього була тривога і я не могла нічим допомогти. Він дуже відчував родину – ми їхали в нікуди. Це було важко психологічно для нас, і, відповідно, для нього. Звичайно, в нього був стрес через вагон і велику кількість пасажирів.

Ключова проблема, як мені здається, була у великій відповідальності маленького собачки. Ми викупили ціле купе. Чомусь він вирішив, що прийшла пора захищати всю родину.

Ми давали йому команди заспокоїтися, але йому вони давалися у той день важко. У нього була внутрішня боротьба – захищати свою зграю чи коритися командам хазяїна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Маршрут поїзда пролягав через Краматорск і Слов’янськ – там були бої, тому ми рушили в об’їзд. Іноді потяг зупинявся і стояв у полі, але виходити було заборонено – в будь який момент він міг рушити. Замість традиційних 16 годин ми їхали півтори доби. Без виходу на вулицю. Крім того, у вагоні була шалена спека.

Це була дорога до Києва. Там ми перепочили кілька годин і мали їхати у Вінницю. Другий раз у вагон його неможливо було занести – він розумів, чим це закінчується.

Коли ми приїхали туди в мене було дуже неочікуване перше враження. Я ніколи не думала, що відчую це. Ми вийшли на вокзал і побачили невеличкі жовто-блакинті прапорці. Я розплакалася прямо на пероні, тоді це здавалося життєво-важливим.

Я досі вдячна друзям, які прийняли нас у себе вдома, незважаючи на те, що ми приїхали із собакою. Вони навіть підготували для собаки спеціальні смаколики.

До речі, Нікон одразу перевірив усю територію і ми заспокоїлися. Але коли він заглянув у кожну шухляду – сів під дверима і почав проситися додому. Він звикав до нового помешкання дуже довго. Будинок був чужим, в ньому не було жодних знайомих йому запахів. Він чомусь  вирішив, що він відповідальний за все, що відбувається і перші чотири ночі майже не спав. Ми жили у двох кімнатах і він щоночі постійно ходив між ними і стеріг. Вдень теж не спав. Ми бачили, що він падав з ніг, але не лягав спати. Я не думала, що у собаки може бути таких стрес. Тоді ми почали давати йому снодійне.

Чомусь ця адаптація стала найважчою. До речі, у Вінниці ми живемо поблизу лікарні і звідти іноді лунають сирени. Нікон реагує на них. Також він досі реагує на літаки.

Задовго до війни у потязі, я бачила жінку, яка дуже переймалася тим, що її собака надто нервує від дороги. Вона тоді сказала фразу «думаю, нам слід звернутися до собачого психолога». Я подумала, що жінка несповна розуму. У людей скільки проблем, а вона собаку до психолога хоче вести. Чомусь я дуже запам’ятала ту розмову. Саме тому, коли я стала собачницею, я контролюю себе.  Не завжди люди розуміють нас, собачників.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Собака відкриває новий період у житті. Знаєте, я навіть не знаю, як би ми пережили цей переїзд, якби в нас не було Нікона. Він знаходить свій підхід до кожного члена родини. Я вважаю, що завдяки йому, наша родина змогла все це пережити.

Для мене доля тварин, яких теж зачепила людська війна, важлива. І якщо у людей є хоч якийсь вибір, то у тварин нема. Люди довгі роки так затято привчали собак жити разом, щоб потім так легко кинути? Я часто тваринам співчуваю більше, ніж людям у цій ситуації.

Два роки тому я випадково зустріла у Вінниці луганчанку. У неї теж цікава історія. До вересня 2014 року вони проживали у Луганську. Це страшніше літо пройшло під обстрілами. Вони вірили, що все скоро закінчиться. У них теж були тварини. Коли їхні друзі виїжджали з Луганську, то давали їм своїх тварин на перетримку. Пізніше, ця кількість тварин заважали їм прийняти рішення виїхати. У вересні так склалися обставини, що їм треба було виїжджати до України.

Я не можу розповісти усю історію, але можу описати одну сцену.  До заднього скла автобусу, який відвозив  цих людей, прикіпіли ридаючі жінки, а за автобусом бігли коти і собаки. Коли ви берете тваринку, ви берете відповідальність. Про це треба пам’ятати. Вірш Людмили Херсонської це лише крихта того, шо люди пережили у той час.

 

Вірш Людмили Херсонської

Очевидцы рассказывали – на второй год войны

из Донецка вышла колонна собак и кошек.

Они шли вдоль трассы, худые несчастные звери,

не оглядываясь, не выбирая корма,

мимо спаленной травы и соленой речки,

мимо синего неба и черного солнца.

 

Говорят, их вывел пес по кличке Тайсон

или Тайфун – он сам уже и не помнил.

Он сказал им – хозяева не вернутся,

а снаряды рвутся и рваться будут.

 

Этот старый пес знал четыре человеческих слова:

Рядом! Сидеть! Умри! и Голос!

Прежде чем уйти, он подходил к двуногим,

говорил им: Рядом! – и те смеялись,

говорил им: Сидеть! – и те вставали,

говорил им: Умри! – получал удары,

говорил им: Голос! – и те стреляли…

 

и тогда пес по кличке Тайсон

или Тайфун – он сам уже и не помнил,

сказал оставшимся отощавшим зверям,

сказал им, псам, и сказал им, кошкам:

– Здесь давно забыли язык человека,

здесь никто не даст нам воды и корма.

Здесь звучит всего лишь одна команда –

Огонь!, и ее выполняют люди.

 

И они собрались и пошли друг за другом

от войны, от голода и от горя

нестройной четвероногой колонной,

брошенные друзья человека,

позабывшего слова для животных,

утратившего все, что его любило

Читайте також: як пережити смерть улюбленого собаки, а також як зробити із своєї собаки Інтерчемпіона.

Всі випуски програми

За підтримки

ХХ
Програма виходить за підтримки проекту «Зміцнення громадської довіри» (UCBI II), що фінансується Агенством США з міжнародного розвитку (USAID)
Поділитися

Може бути цікаво

Публічно співчувають ворогу заради хайпу — Аліна Сарнацька

Публічно співчувають ворогу заради хайпу — Аліна Сарнацька

Чому фіксація позасудових страт Моніторинговою місією ООН — це важливо

Чому фіксація позасудових страт Моніторинговою місією ООН — це важливо

Навіщо росіяни просувають тезу про «повторний наступ на Харків»: розповідає дослідниця дезінформації

Навіщо росіяни просувають тезу про «повторний наступ на Харків»: розповідає дослідниця дезінформації