Ірина Соломко: Є проблема, що села категорично відмовляються об’єднуватися з містами, хоча це передбачається в перспективних планах. Наскільки це критично для реформи?
Ігор Парасюк: Це погано. Давайте згадаємо, як впродовж двох тисяч років створювалися міста, і яка їх була роль. Міста завжди були рушіями будь-якого прогресу: основні наукові відкриття, валовий продукт і інновації почали створюватися саме там. Міста постійно розростались, і цей ріст є не тільки просторовим, а й економічним. Цей процес і називається розвитком.
Якщо ми зараз надягнемо на мста гамівну сорочку, зв’яжемо їх по границі забудови, як передбачає указ ВР УРСР від 1981 року [межі населених пунктів встановлюються по границі забудови], то міста втрачають можливість змінювати свої межі. Заблокується процес взаємодії цих міст з прилеглими територіями.
І це дуже погано впливає на розвиток. Цей бар’єр — кордон, який є, буквально перерізає пуповину економічного зв’язку. Адже податкова система передбачає: якщо підприємство знаходиться за межами населеного пункту і в ньому не зареєстровано, то ніякі податки в бюджет цього міста не йдуть. Якщо не йдуть податки, то немає розвитку. Якщо немає розвитку, то підприємства страждають. Відповідно, відчувається брак грошей, які створюються лише в економіці. Повинен бути процес системної взаємодії, коли гроші міста допомагають бізнесу створювати нові гроші.
Уявімо собі, є село на окраїні міста. Його жителі не можуть повністю користуватися його благами, тому що адміністративно вони прив’язані до району. І за будь-якою дрібною довідкою людям потрібно їхати в райцентр, що знаходиться на певній відстані.
Так само і для бізнесменів: вони в податкову мають їхати не в місто, яке знаходиться близько і межує з селом, а в райцентр.
Але біда в тому, що місто економічно і структурно не може і не повинно допомагати цьому прилеглому селу, тому що в них різні бюджети, а змішування бюджетів в Україні є забороненим. Тобто, наприклад, міський голова Харкова не може зробити щось в селі, яке знаходиться на околиці Харкова, але формально за його межами.
Якщо говорити про промисловість, то стикаємось взагалі з жахливими речами. Підприємству, щоб почати свою економічну діяльність, потрібна інфраструктура. А яка інфраструктура може бути в селі чи полі? Звідки взяти воду і каналізацію? Звичайно, з міста, бо там є водоканал. А чи є водоканалу сенс тягнути труби за кошти містян якомусь підприємству, яке знаходиться за межами цього міста, і яке ніколи не буде платити податки цьому місту?
Інвестори в свою чергу хочуть будувати свої підприємства десь поблизу міста. Але в Україні технічної можливості це зробити немає. Міста оточені або невеличкими садівничими кооперативами, або самобудами, або селами, які незрозуміло як почали розростатися. І люди, які керують цими прилеглими територіями, мають можливість виділяти потрібним людям ділянки під забудови. Але люди, які живуть в таких будинках, повинні десь працювати. І якщо ми просто бездумно створюємо котеджні містечка замість того, щоб створювати території для технопарків чи зон індустріального розвитку, то ми залишаємо великі проблеми для наших нащадків.
Взагалі, поняття планування території в Україні з’явилось на початку 2000-х років після прийняття відповідного закону. В перше десятиріччя незалежності ми мали величезний хаос, коли будь-хто будував якісь будки та хатки абсолютно безпланово.
Ірина Соломко: Лідери об’єднаних громад абсолютно щиро побоюються, що їхні інтереси не будуть захищені в місті в разі об’єднання з містом. Ці побоювання — це міфи та сприйняття інформації в минулому часі?
Ігор Парасюк: Звичайно, це є сприйняття в минулому. Дійсно, може бути ситуація, що вони частково втратять свою правосуб’єктність. Але поки що законодавство не є повністю сформованим.
Якщо ми говоримо про зміну адміністративно-територіального устрою, то повинні говорити і про зміну певних адміністративних речей. Наприклад, багато країн світу мають систему, коли існують невеличкі ради поряд з великими містами, і ніякої проблеми в цьому немає. Просто повноваження цих рад є дуже обмеженими. Вони уповноважені вирішувати лише питання благоустрою чи питання комунального характеру. А транспорт, економіка, просторовий розвиток, генплан — все є централізоване радою агломерації. І ці маленькі громади в цю раду делегують своїх представників.
Ірина Соломко: Тобто навіть в рамках того формату, який є зараз, потенціал на сучасне сприйняття цих процесів вже є?
Ігор Парасюк: Так, але в інформаційному полі дуже мало про це говорять, і більшість людей сприймають її вже через зіпсований телефон, а не з першоджерел.
Ірина Соломко: Ви знаєте приклади нелогічного об’єднання в Україні, коли місто залишилося за цим процесом?
Ігор Парасюк: Наприклад, в деяких котеджних містечках поблизу Києва, де живуть дуже заможні люди, і де земля коштує дорожче, ніж на Хрещатику, така сама ситуація. Податок на нерухомість в таких специфічних населених пунктах може повністю покрити місцевий бюджет. Відповідно, та група людей, яка керує в цьому селищі, відчуває себе самодостатньо, в неї достатньо коштів на рахунку, що дозволяє жити цьому населеному пункту абсолютно автономно.
Але держава не завжди повинна робити те, що хочуть люди. Інколи вона має діяти примусово, з огляду на подальшу перспективу в цілому. Адже поки ми не почнемо розвивати реальний сектор економіки і різні інноваційні види промисловості (це можна робити тільки поблизу великих населених пунктів), ми будемо лише соняшниково-рапсовою республікою. Адже жоден гектар землі не дасть стільки грошей в казну, скільки дасть хороше інноваційне виробництво.
Ірина Соломко: І навіть коли в об’єднаних громадах створюють кооперативи, то це все локально-містечково?
Ігор Парасюк: Так, воно не приносить великого вагомого внеску в зростання валового продукту країни. А ми повинні зрозуміти, що своїм дітям ми маємо залишити велику розвинену країну, яка базується на інноваційній економці.
Ірина Соломко: Ви намагалися пояснити громадам, чому важливо об’єднуватися навколо міст?
Ігор Парасюк: На жаль, багато хто живе сьогоднішнім днем, і не думає про те, що буде з країною через 20-ть років. В цьому є проблема.
Ірина Соломко: Хто її має вирішувати? Можливо, це повинна роз’яснювати держава і в решті решт зробити примусове об’єднання громад.
Ігор Парасюк: Так, держава має сказати своє вагоме слово. Не може сьогодні країна жити за територіальним устроєм, який збудований у 1981 році! Адміністративно-територіальний устрій має змінюватися. Якийсь час потрібно приділити на пояснення, але має прийти такий момент, коли, як в медицині, або лікар вирізає апендицит, або пацієнт відмовляється і залишається за дверима лікарні.
Ірина Соломко: Коли цей момент настане в Україні?
Ігор Парасюк: Це питання до політиків, все залежить від них.