«З 1 вересня припиняється фінансування малих шкіл», — Іванна Коберник

В гостях у «Громадського радіо» заступниця голови громадського об’єднання «Батьківський контроль» Іванна Коберник.

Ірина Соломко: Хотілося б поговорити про освітню децентралізацію  експертними очима. В нас був заступник міністра освіти пан Хобзей, який говорив про те, що зроблений великий поступ в цьому напрямку, і якихось проблем з боку Міністерства немає. Ви, як контролююча організація, що можете сказати про підготовку до цієї секторальної децентралізації?

Іванна Коберник: Справді, відбуваються певні процеси, над якими працює не стільки Міністерство освіти і науки, скільки Міністерство регіонального розвитку, але проблеми все ж таки є.

Децентралізація — це складний процес скрізь, і він вимагає зовсім іншого перерозподілу і дуже суттєвої зміни систем. Тобто, коли в державі все було централізовано багато років, і останні роки при владі Януковича ця централізація штучно посилювалась, говорити що децентралізація проходить добре й швидко досить складно. І мені здається, що головна проблема — це відсутність комунікації і роз’яснювальної роботи з громадами, людьми, чиновниками, вчителями тощо.

Всі проблеми, які виникають стосовно децентралізації, мають бути вирішені силами чиновників, але, будемо відверті,  якість роботи чиновників залишає бажати кращого.

Ірина Соломко: Так, адже залишились ті самі люди, що й були.

Іванна Коберник: І всі завдання зараз покладені на тих самих людей, які чотири роки поспіль будували вертикаль під бажання Табачника. Звичайно, я бачу в цьому великі ризики, і про це потрібно говорити. Єдиний вихід з цієї ситуації — це максимальне залучення громадськості. Всі реформи, які відбулись в Україні, були здійснені за участі громадськості та волонтерів. Це і реформа поліції, і те, що відбувається в Міністерстві оборони. Наприклад, всі атестаційні комісії поліції повістю сформовані з громадських діячів.

В цій же реформі залучення громадськості я не бачу.

Ірина Соломко: А що пропонується міністерством? Невже єдине — це створення опорних шкіл на основі об’єднаних громад, тобто, коли в громаді є потужна центральна школа до 11-12 класів, а на місцях в маленьких поселеннях тільки початкові школи?

Іванна Коберник: Та й це не є реформа. Так просто вирішується питання неефективної системи освіти, адже правда полягає в тому, що в Україні близько 17-ти тисяч шкіл, і дві третини з них є малокомплектними сільськими школами. Уявіть, що дві третини населення у нас знаходиться в містах, а дві третини шкіл — в селах. При тому, якість освіти в містах за результатами ЗНО значно вища, ніж в селах. А це означає, що з сільськими школами, безумовно, щось потрібно робити. Вони ж при цьому ще й з’їдають левову частку бюджету. Це неефективно, так не має бути.

І, звичайно, треба переводити  дітей в кращі умови навчання. Підготувати для них технологічну базу — обладнання, комп’ютери, а також вирішити питання підготовки вчителів. У нас є школи, в яких навчається 25 учнів, і працює 19 чоловік персоналу.

Ірина Соломко: Виникає питання — чи взагалі така школа має бути?

Іванна Коберник: Так, але тут не може бути стандартизованого рішення, не звідусіль можна довести дітей в іншу школу. Тому що, елементарно, в деяких селах немає доріг. Тому рішення має прийматися в кожному випадку окремо й на рівні громади.

Є план вже цього року створити близько 100-та таких опорних шкіл, бо об’єднаних громад  в Україні 159. І створюватись вони будуть не тільки на базі цих громад, наприклад, в Києві вони також будуть. В чому тут проблема?

 Знову все підігнали під стандарти і не взяли до уваги кожний окремий випадок. В державному бюджеті на 2016 рік закладено, що школи, в яких менше 25 учнів, з 1 вересня припинять фінансуватись з державної субвенції. Далі місцева влада приймає рішення — фінансувати цю школу самій, чи  закрити. Але чим відрізняється школа на 25 учнів від школи на 26 чи на 27?

У нас дві третини шкіл, де навчаються менше 100 учнів, вони є неефективними, туди не прийдуть хороші вчителі. З іншого боку є гірські села, на які в середньому найбільше витрачається державних коштів на рік, і які не можна закрити через відсутність доріг, якими б учні їздили в інші села на навчання.

Також в цьому плані щодо опорних шкіл є положення про конкурс, за яким школи можуть отримати державний грант, та закупити обладнання, автобуси тощо. Але в конкурсній комісії будуть одні чиновники і тільки два представники громадськості. Тобто в цьому випадку ми знов не виключаємо корупції.

Ірина Соломко: Хто це має ініціювати? Місцева влада має бути зацікавлена в залучені громадськості щодо вирішення цих питань? Тому що в Польщі, наприклад, при впровадженні подібної реформи, було спочатку несприйняття громадою побідних змін.

Іванна Коберник: І в нас, безумовно, влітку почнуться протести вчителів, яких звільняють. І батьків, які не захочуть відпускати школи невідомо куди. І тут потрібна комунікаційна робота: батькам мають роз’яснити, показати нові класи і умови, провести по маршруту до нових шкіл, гарантувати, що діти не залишаться голодними тощо. А замість цього місцева влада може злякатись і продовжити фінансувати неефективні школи, щоб припинити невдоволення людей.

Тому потрібно залучати громаду, зокрема батьків, а не віддавати можливість для вирішення цих питань тільки чиновникам. І тільки позоре інформування по всім процеси могло б допомогти.

Постанова про опорні школи була проголосована в січні, але досі на з’явилась друком. Вона дороблялась після того, як була вже ухвалена. Звичайно, це не сприяє розумінню і підтримки цієї, насправді, дуже необхідної реформи.

Ірина Соломко: Наскільки потужним в нас є рух громадських організацій в освіті?

Іванна Коберник: На жаль, не можна говорити про зацікавленість всієї громади. Зацікавленими можуть бути тільки батьки й учні. Але, справа в тому, що діалог між державою, Міністерством освіти і батьківськими організаціями дуже ускладнений. Міністерство все ще закривається від людей, вважаючи, що воно таким чином врятується від критики, а в результаті отримує ще більше критики.

Не «пробивши цю бетонну стіну», ентузіасти почали самі створювати приватні школи і заходи позашкільної освіти, які вони одразу почали заповнюватись. Але це сумно, тому що дитина спочатку має добряче попрацювати в школі, а потім вже займатися тим, що їй насправді знадобиться в житті.

І якби Міністерство освіти подивилося б на ці приватні школи і позашкільні центри, почало використовувати їхні методики, то легше стало б всім. Тому що вчителі зараз витрачають дуже багато часу на те, щоб втримати дітей стандартних рамках, але зараз зростають зовсім інші діти.

У них навіть інформації набагато більше, ніж у вчителів. У них є точно такий самий доступ до знань, як і у вчителя, порівнюючи з тим, як ще було сорок років тому. А школи це ігнорують. Є стільки всяких можливостей для додаткового розвитку дитини — і мовні, і комп’ютерні кружки, куди діти просять своїх батьків водити їх щодня, а все це могло б працювати в школі.

Тому в підсумку, Міністерство освіти або зникне в такому вигляді, в такому є зараз, або наведе різкість і почне рухатись в правильному напрямку.

В нас, до речі, в Національній стратегії розвитку освіти написано, що модернізація освіти має носити випереджальний характер, а ми зараз бачимо прагнення покращити позавчорашній день.

Ірина Соломка: Давайте поговоримо про освітні округи та про їх значення. Ці поняття з’являються, але ніхто не пояснює людям, що вони означають.

Іванна Коберник:  Все це «перекроювання» йде по долям людей. Без комунікаційної роботи та довіри подібні перезавантаження не були успішними. А довіра в нас дуже низка, тому уряд буде вимушений витрачати додаткові кошти на контролюючі, обмежуючі чи силові інституції. Хоча можна було б інвестувати ці самі гроші зараз в комунікаційну роботу.

Це не робиться, комунікації немає, і в результаті, ми бачимо, що ідея опорних шкіл і в експертному, і в батьківському середовищі гостро критикується, хоча я з цією критикою не згодна.

Ірина Соломко: Як аргументують батьки свою критику?

Іванна Коберник: Вони бояться, що буде зруйновано те, що є, і не створено нічого нового, а також, що підвезення дітей до інших шкіл – це не вирішення проблеми. Частково це правда.

Адже можна дати автономію школі, скасувати там частину вимог, наприклад, ту саму класно-урочну систему, і створити авторську маленьку школу, де не буде стільки вчителів, як прописано штатним розкладом звичайної школи.

Але проблема в тому, що держава намагається використати стандартизований підхід для 40-ка мільйонної країни. Це не спрацює.

У нас ще є час почати комунікаційну роботу, шукати в громади підтримки та шукати в ній контролера, який контролюватиме чиновників. Я не думаю, що Міністерство освіти зацікавлено в якихось поганих діях чиновників на місцях, але  воно й не запрошує чомусь громаду в союзники.

Ірина Соломко: Інших шкіл, крім опорних, громаді не пропонується? Якщо знову згадати Польщу, то там є безліч форм шкіл, і ці школи залишили в селах.

Іванна Коберник: Пропозиції є, але на поганому комунікаційному рівні. Маленькі школи не фінансуватимуть, їх долю вирішуватиме місцева влада. Вона може внести пропозиції щодо зміни форм цих шкіл, але це вимагає зміни законодавства.

Що є в Польщі? Там, наприклад, інше граничне навантаження, в школі може не бути прибиральниці, сантехніка, електрика, їх обов’язки беруть на себе батьки.

Всі ці послаблення призвели до того, що там з’явилось дуже багато авторських шкіл з хорошою якістю освіти. Нам все це потрібно передбачити нормативними документами, щоб школам було дозволено відхилятися від стандартизованих вимог для того, щоб зберегти цю малокомплектну школу.

Ірина Соломко: Що потрібно зробити, щоб і в нас з’явились подібні якісні авторські школи?

Іванна Коберник: Перше: залучення громади в союзники.

Друге: зміна до податкового законодавства для того, щоб зробити благодійну допомогу школам доступною, щоб меценатами і спонсорами шкіл виступали не самі батьки.

Третє: формування іншої культури, поважного ставлення батьків і вчителів один до одного. Тому що неконструктивними бувають і ті, і інші.

Четверте: позбавити вчителів невластивих функцій, адже в них немає часу на нові методики, тому що вони заточені на те, щоб писати звіти, 87% інформації з яких ніколи не використовується.

П’яте: реформування системи освіти. Я вважаю, що районо в існуючому вигляді має зникнути та перетворитися на сервісні центри. Тобто, досить контролювати вчителя, потрібно допомагати йому розвиватись і покращувати свої знання.

Ірина Соломко: Цей процес має відбуватися в рамках децентралізації?

Іванна Коберник: Це було б абсолютно логічно тому, що саме створення цих сервісних центрів має відбуватися на місцях. Вони мають інформувати громаду про свою діяльність.

Я була нещодавно у Вашингтоні, і мала можливість відвідати школи, де вчаться діти моїх знайомих. Директорка запропонувала екскурсію, дозволила відвідати бібліотеку, посидіти на уроках, поговорити з вчителями, подивитись лабораторію. Тобто в них працює підхід відкритості.

Там теж збирають гроші з батьків, навіть потужні суми, але це відбувається в формі аукціону. Наприклад, школа збирає гроші на бібліотеку, або на ремонт чогось, і тоді вони виставляють лоти.

Остання серйозна зібрана сума була витрачена на те, щоб відправити всіх вчителів математики цієї школи на тренінг у Нью-Йорк по інноваційним методам викладання інформатики. На це було зібрано 50 тисяч доларів. На те, щоб вчити вчителів викладати по-новому.

В нас, нажаль, зворотна ситуація. В нас є дуже добрий форум вчителів, який відбувається вже вдруге в Харкові. Вони вийшли на Спільнокошт, але не змогли зібрати навіть половини потрібної суми. Це говорить про наші пріоритети, тобто люди не готові вкладатися в фінансування освітніх цінностей.