Людина у пошуках сенсу. Як залишитись собою в екстремальних умовах?

“Півтори тисяч людей їхали у поїзді кілька діб; у кожному вагоні по 80 людей. Доводилось лежати на власному багажі, на жалюгідних залишках особистого майна. Вагони були настільки забиті, що лише через верхню частину вікна ми побачили сірий світанок. Ми думали, що поїзд їде до якого-небудь військового заводу, де нас використовуватимуть як робочу силу. Ми навіть не уявляли, де знаходимось – все ще в Сілезії чи вже у Польщі. Раптом у знервованих пасажирів вирвався крик: “Дивіться, напис: Освенцим”. Освенцим – саме лише це слово звучало моторошно: газові камери, крематорії, масові вбивства“, -так у своїй книзі “Людина у пошуках сенсу” австрійський психіатр та в’язань нацистських таборів Віктор Франкл описав власний приїзд до Аушвіцу восени 1944 року. 

Дослідивши величезний обсяг інформації, яку зібрав під час спостереження за в’язнями, Франкл визначив три фази психологічної реакції на екстремальні умови життя у таборі: період прибуття людини до табору; період глибокого поринання у життя табору і період, коли людина звільнилась з табору. Для першої фази характерний шок. Під час другої фази людина відчуває апатію та байдужість. В’язень стає нечутливим до щоденних знущань та випробовувань. Людина обростає захисним панциром. Віктор Франкл вважає, що апатія є механізмом самозахисту. Якщо ж в’язню таки пощастило вижити – після звільнення попередні досвіди можуть здаватись йому поганим сном. 

На думку Франкла важливою людською особливістю є воля до сенсу. Іншими словами, будь-яка людина має прагнення знайти та реалізувати сенс життя. В екстремальних умовах людина має знайти мету, яка виправдовує існування у полоні, таборі чи іншому стабільно небезпечному просторі. Для багатьох в’язнів таким сенсом були їхні родичі, для самого Франкла була серія книг, яку він мав зберегти, дописати і опублікувати.

Схожі з гітлерівськими механізми руйнування особистості використовували і у радянській системі ГУЛАГу. У своїй статті, присвяченій досвіду виживання жінок у радянських таборах, українська історикиня Оксана Кісь пише, що перше, що відчували й усвідомлювали арештантки вже на етапі слідства, — що їх більше не сприймають ані як звичайних людей, ані як жінок. Традиційні уявлення та соціальні норми ставлення до людини/жінки не поширювалися на ув’язнених: під час допитів їх постійно принижували і залякували. Наприклад, Анна Гошко-Кіт писала: 

“Слідчі мають за мету знищити людину, скалічити її душу і тіло. Вони вважають себе володарями людського життя. Зламати тіло, знищити здоров’я — це їм вдається. Іноді їм вдається зламати і душу — людина гине, хоча зостається живою, але гине для людства. Однак більшість з нас, хоч і знищені фізично, та сильні духом“.

Читайте також: Как воспитать и сохранить чувство собственного достоинства. Финальный эфир «Точек опоры»

Для ув’язнених жінок одним із сенсів була творчість, яка дозволяла відволіктись від жахливого повсякдення. Ними рухало бажання заповнити порожнечу та знайти точку опори в умовах, націлених на руйнування особистості. Приміром, Валлі Шліс, аби компенсувати щоденні травматичні досвіди, займалась театральною справою:

“Оці вечори вносили різноманітність у наше сіре життя. І хоч вони коштували нам не раз дорого, бо треба було відробляти втрачений час і своїми силами ставити декорації й костюми, проте всі це робили гуртом і дуже радо. Щоб бодай на один вечір забути жахливу дійсність”.

Досвід боротьби за власну гідність у місцях несвободи має й чимало сучасних українців. Правозахисник Валерій Макєєв 2014 року провів сто днів у полоні бойовиків так званої “ЛНР”. 

“Моя перша поїздка у такі “гарячі зони” була на Великдень у березні 2014, розповідає Валерій Макєєв. Потім почались поїздки в АТО. У Славянськ, Щастя, Карачун. 14 серпня 2014 року з Черксах ми вирушили у ще одну таку подорож. 16 серпня ми перетнули лінію фронту. На другом блок посту нас затримали. З того моменту почався полон, який для мене тривав 100 днів.  

Серед напрямків допитів я б виділив інформативний – хто, що, чим займаєшся. А я волонтер. Для них це ще гірше, ніж військовий. Якби не було волонтерів, то армія б розсипалась. Забезпечення та моральна підтримка йде від волонтерів й народу. Тому для них, що військовий, що волонтер.

Я не можу казати, що я якийсь герой. Я не буду брехати і казати, що було нестрашно. Коли тільки потрапляєш в полон, розум не працює. Тут все залежить від того, яка ти людина. Далі я вже зрозумів, що головне у таких ситуація не панікувати. Нічого не видумувати. І не зраджувати собі. Потрібно залишатись людиною навіть у скрутних становищах. Я намагався хоч якось підтримувати фізичну форму. Наскільки це було можливо, звичайно. Голився. Не мав зубної пасти, почистив руки і робив масаж десни. Не запускав себе. Важливо продовжувати жити”

Андрій Кобалія: Отже, існують різні способи залишатись людиною в екстремальних умовах. Хтось знаходить сенс у дотриманні ритуалів повсякденного життя, інші займаються творчістю. Ув’язнення ламає лише ту людину, яка сама перед тим втратила будь яку надію. А надію втрачає той, у кого не залишалось жодної точки опори.