Обмеження лише в голові, — успішна жінка після перелому хребта
Олена Романенко стала героїнею фільму про успішну самореалізацію людей з інвалідністю «Единственный круг»
Нещодавно Олена зрозуміла, що в інвалідному візку вона вже довше, ніж ходила ногами. В 16 років Олена Романенко, тоді ще Кузіч, невдало пірнула у воду. Тоді лікарі ставили дівчині діагнози, які не сумісні з життям.
«Перелом позвоночника, шеи, многооскольчатый перелом, компрессионный… В общем, 9 месяцев я провела в больнице. 3 месяца в реанимации, на аппарате искусственного дыхания, потом с таким же аппаратом в отделении нейрохирургии. И меня хотели выписать с этим аппаратом. А он был один на всю больницу. И если бы привезли тоже такого же тяжелого больного, то его бы не спасли. Потому что этот аппарат я забрала бы с собой».
Згодом дівчину перевели до отоларингологічної клініки. Там зробили кілька операцій, щоб Олена могла самостійно дихати. Але й 17 років потому чутно, що жінка вдихає повітря особливо. Після лікарень Олена відправилась до санаторію. Там вона зрозуміла, що така не одна і з цим можна жити.
«Я такой человек, который адаптируется и во всем видит хорошее. У меня было, может, пару моментов горького отчаяния, а в принципе я знала, что я в таком состоянии хоть и навсегда, но я знала, что мое настроение, мой круг общения, мое мировоззрение, все это станет на свои места. Я найду свое место в жизни. Я знаю много путей, как быть счастливым не ходя. Так что я не сильно убивалась»
Складніше було звикнути до поглядів на вулиці і в громадських місцях, ділиться Олена.
«В 2000 году еще очень мало людей было на колясках на улицах из-за недоступности. На меня смотрели, как на экспонат, и сейчас поглядывают, а раньше просто удивлялись и шарахались. Сложно было выйти на улицу и воспринять свое место в обществе».
Втім, дівчину це не зупиняло. В санаторії вона познайомилась з успішними людьми з інвалідністю. За їх прикладом Олена з нуля з репетитором почала вивчати англійську і вступила до факультету іноземних мов і філології на заочне відділення. Діставатись на заняття було нелегко.
«Машины у нас не было. Постоянное такси, постоянно кто-то рядом, потому как пары минимум на втором этаже без лифта, а то и на пятом этаже. И конечно меня знал весь институт. И легко не было, и таксисты неоднократно говорили: „Я не повезу коляску“. Пытались взять большую сумму. Они считали, что это негабаритный груз, хотя коляска помещается в любой багажник легковой машины, в которой нет запаски, например. Есть настолько нечистоплотные люди, которые хотят наживиться на том, что ты нуждаешься в их помощи. А потом я очень часто ездила, и уже обросла знакомствами, и таксисты были знакомые, и ждали меня. И преподаватели шли на уступки, менялись аудиториями, делали пары на втором этаже, а не на пятом».
По закінченню ВУЗу Олена почала викладати англійську вдома. З учнями займалась до 20 годин на тиждень. Та на здобутті одного фаху жінка не зупинилась.
«Я теперь стилист профессиональный. Я закончила школу стилистики. Это мне очень нравится. Это действительно мое. Даже английский, который я закончила тогда, я это делала для того, чтобы как-то поправить материальное положение. И тоже быть полезной людям и себе, потому как английский расширяет горизонты невероятно. Потом я занималась журналистикой. Писала статьи, это мне тоже очень интересно. Психология — тоже мое. А теперь я занимаюсь стилистикой онлайн. Я имиджмейкер, консультант по стилю, я собираю людям образы».
Олена щаслива заміжня жінка. З Андрієм вони разом йшли до школи. Він закохався у Олену ще в п’ятому класі, але дівчина про це не здогадувалась. Справжнє кохання між Романенками виникло кілька років по закінченню школи.
«Это не значит, что сейчас я с ним из-за того, что я в такой ситуации. Нет, ни в коем случае. Он заслужил мою любовь до конца. Он вызывает во мне восхищение. Вот спрашивают мой источник счастья и вдохновения, это, наверное, мой муж. Даже не ребенок. Потому что он пошел на это все. Это на его плечах. Я выносила ребенка, он выносил нас двоих».
За словами Олени, чоловік каже, що він її руки. Адже у пальцях Олени зовсім немає сили. Самостійно вона вміє їсти, розчісуватися і робити макіяж. Стискати і тримати щось більш важке жінка не може. Відтак, у побуті і вихованні чотирирічного синочка родині допомагає помічниця. А в вихідні подружжя разом готує смачні страви. Олена керує, Андрій робить. Нещодавно Романенки повернулись із Тайланду — своєї першої зарубіжної подорожі.
«Мне сложно пережить зиму здесь. Из-за нарушения теплообмена, я ужасно мерзну. Мой организм не может сам себя обогреть. Из-за того, что я сижу, у меня ледяные ноги. Поэтому я могу заболевать, а для меня болезни из-за моей трахеи легких часто заканчиваются реанимацией 4-ой больницы. В течение полугода просто прошерстила все форумы по этой стране, по доступности в этой стране, по удобству с ребенком, что есть для людей с ограниченными возможностями, на колясках, можно ли путешествовать. И я поняла, что путешествовать можно практически везде, кроме нашей страны. Все действительно очень удобно, максимально, люди открытые, приветливые».
Своїм власним прикладом Олена доводить, що у інвалідному візку можна жити повноцінним життям. Не терпіти і страждати, а бути активною людиною. Вона з родиною відвідує кіно, театри, кафе, різні культурні заходи. Минулого року Олена знялась у фільмі про людей з інвалідністю.
«Там, например, показано, как мне Андрей помогает садиться, как мы выходим, у меня насколько узкий лифт, как в него войти, самой вообще невозможно, обязательно нужна помощь, как мы передвигаемся по улицам. Мне было интересно, я хотела, чтобы люди это видели, знали, чтоб как-то поменяло отношение».
Важливість цього проекту для Олени ще й в тому, що так можна впливати на суспільство, змінювати його. Адже жінці іноді трапляється зустрічатись з незнайомими людьми, які чомусь на вулиці пропонують їй гроші на лікування. Наприклад, останнього разу, через вікно новесенької коштовної іномарки їй давали 5 гривень. Подібні вчинки дуже засмучують Олену. Тому що так не допомагають і про це варто говорити, ділиться Олена Романенко.
«У меня дома есть надпись, которая звучит как: «Ты не такой как другие, ты такой, как ты!».
«Очень важно понять, что в тебе есть огромный потенциал, ты очень многое можешь дать людям. Многому научить, показать, быть полезными, быть востребованным, быть любимым, вообще, ты можешь все. Ограниченные возможности только в твоей голове и сознании. Ты завтра такой, как ты думал о себе сегодня. Конечно, я вообще не допускаю никаких негативных мыслей к себе еще и поправляю всех вокруг», — розповіла Олена Романенко.
Світлана Гуренко, «Громадське радіо», Харків
За підтримки
Цей матеріал було створено за підтримки International Medical Corps та JSI Research & Training Institute, INC, завдяки грантовій підтримці USAID. Погляди та думки, висловлені в цьому матеріалі, не повинні жодним чином розглядатися як відображення поглядів чи думок всіх згаданих організацій.
This material has been produced with the generous support of the International Medical Corps and JSI Research & Training Institute, INC. through a grant by United States Agency for International Development. The views and opinions expressed herein shall not, in any way whatsoever, be construed to reflect the views or opinions of all the mentioned organizations.