Вже нічого не страшно, хочеться тільки плакати, - жителька Станиці Луганської

Список «культурних розваг» у Станиці Луганській, яка потерпає від обстрілів щоночі, невеликий. Базар, похід у гості до сусідів, година читання Біблії у волонтерському наметі

Ведучi

Ірина Сампан

Вже нічого не страшно, хочеться тільки плакати, - жителька Станиці Луганської
https://static.hromadske.radio/2016/08/hr-news-16-08-20-stanytsa_luhanska.mp3
https://static.hromadske.radio/2016/08/hr-news-16-08-20-stanytsa_luhanska.mp3
Вже нічого не страшно, хочеться тільки плакати, - жителька Станиці Луганської
0:00
/
0:00

У цих місцях  можна дізнатися новини, заяви місцевої влади, нові зруйнування і втрати.

Спілкуючись один з одним, або з капеланами чи волонтерами, це дозволяє станичанам не стільки забути про війну, а хоча б відволіктися від цих думок на декілька годин, впевнитись, що ти не один такий. Бо після всього все одно треба повертатися у свій напівзруйнований дім, у якому дах перекритий уже декілька разів.

Олена, жителька Станиці, виховує свого 14-річного онука Андрія. Коли на село падали «гради», їм просто пощастило. «Ми просто випадково вирішили перейти з однієї кімнати в іншу, — каже жінка. — А тоді туди прилетів снаряд».

Кликайте, чтобы оценить этот материал

“Один вибух був біля магазину і ми з цієї кімнати встигли втекти до іншої. Потім ще одни “град”, а потім третій – це вже в нас був. Ми були в другій кімнаті, там впала люстра. Добре, що не на нас вона впала. Недалеко від нас газ проходить і цей газ вибухнув і загорівся. Це ад був. Ми вибігли з цієї кімнати дивимось, а там дира, величезна дира. Я була на межі божевілля”.

Олена та її онук — одні з небагатьох, хто отримав кваліфіковану допомогу психолога, після сильного емоційного потрясіння. Бабуся Клавдія, наприклад, живе сама, максимальна допомога, яку їй надавали, це будівельні матеріали. Однак що літня жінка буде робити з купою шиферу — невідомо. Допоки не візьмуться волонтери, кажуть місцеві жителі, дах так і залишиться дірявим. А якщо говорити про психічний стан Клавдії, то за її словами, «вже нічого не страшно, хочеться тільки плакати».

“Поки привезуть матеріали, поки зроблять…Я живу одна – допомагати нікому. Кличу сусідів, щоб трошки допомогли прибрати сміття. Диван стояв біля стіни – я там спала…Я вийшли і кричу “Рятуйте, люди! Викличте пожежників та лікаря!” А машина вже стояла під воротами. Я кричу: “Заходьте!”, а вони мені: “Та ми лежимо у вам під воротами – кулі не дають пройти до вашого двору!” 

Одне з найбільш популярних місць, де місцеві жителі можуть зустрітися, поспілкуватися, отримати моральну підтримку та часто матеріальну допомогу, це намет волонтерів з організації «Любов не має кордонів», біля пішохідного переходу до непідконтрольного Луганська. Щодня там проходить служба капеланів, читання Біблії. Ці ж волонтери і беруться, власне, латати діри у хатах станичан. Жителька  Ольга та її односельчанки розповіли «Громадському радіо» не тільки про те, як вони виживають, в яких умовах живуть, а й про те, чому у них велика образа на тих, хто проживає на підконтрольних бойовикам територіях.

“Ми нікуди не їздимо останнім часом, городські приїздять сало купувати. З Луганська приїздять за овочами. вони ж там дві пенсії отримують. Де б таку країни знайти, щоб дві пенсії отримувати. а вони кажуть отримують не пенсію, а допомогу. ми б теж не відмовились від такої допомоги! всю зиму у підвалах сиділи і нам тисячу сплачують пенсії. 

“У нас концертів много: і з Коростеню, і з Чехії, з Житомиру. 

Чому є люди, які не підтримують Україну?

Тому що зомбовані. Тому що немає українського телебачення. радіо нещодавно появилось”.

Ірина Сампан зі Станиці Луганської