facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Я повертаюся на війну, де мене розуміють і не задають дурних питань, — боєць

«Приїжджаю додому, а кремезні адекватні мужики хочуть знати, що таке війна з моїх розповідей. Це дратує», — говорить Михайло. Спецрепортаж з Авдіївської промзони

Я повертаюся на війну, де мене розуміють і не задають дурних питань, — боєць
1x
Прослухати
--:--
--:--

Михайло бачить свої рідні Чернівці тільки під час відпусток або тоді, коли привозить загиблих земляків додому. Два роки на війні, участь у запеклих боях, поранення, контузії. А все почалося з мобілізації 13 серпня 2014 року, потім навчання на Яворівському полігоні, далі Ізюм, Костянтинівка, Піски і Донецький аеропорт. Тоді, каже Михайло, при обороні ДАПа «для нас було найбільше приниження» — щоб дістатися до терміналу, під супроводом ОБСЄ українські військові мусили перетинати блокпости бойовиків.

«За Мінськими домовленостями нас обшукували. Такі бідосі, цигарки у нас забирали. Ми їм посміхалися у відповідь, хоча були дуже сильно злі, але заїхали під камерами ОБСЄ. Була внутрішня домовленість, що нам дозволялося через їхні блокпости тільки по одному магазину провозити.

А далі вже почалися сірі будні. Морози були сильні. Вода замерзала у пляшках, ми їх розрізали, ножами довбали лід і клали на буржуєчку. Генератори працювали лише вдень, ми заряджали акумулятори до рацій. Їсти ми нічого такого не їли, тільки тонус підтримували, а от пити постійно хотілося».

8 січня 2015-го Михайло був підстрелений, вивезти поранених з аеропорту можливості не було, тож довелося чекати на транспорт. Через три дні приїхали два бронестранспортери, які під дощем обстрілів таки витягнули бійців, щоб доправити до лікарні в Селідово.  

«Куля потрапила під пахву, вийшла, зайшла в руку, по руці обкрутила і за ліктем вийшла. Куля зі зміщенним центром, 7.62 мм. Нерви перебило. Ніхто не скиглив, всі прекрасно розуміли, що немає можливості (вивезти поранених, ред.).

Я відкриваю МТЛБшку (бронетранспортер, ред.), у мене одна рука підв’язана, я уже погано себе почував, але йшов нормально. І тут треба все вигрузити: дрова, боєкомплекти. І я кажу, що не сяду в машину, поки вона не буде пуста. І я однією рукою починаю викидати ящики. Я не знаю, звідки та сила взялася! Обстріл йшов!»

Після двох невдалих спроб хірургів витягнути з руки уламки від боєприпасів, боєць сказав, що «втретє не дасть себе мучити». Далі лікування проходило вдома: кохана дружина робила перев’язки, а 14-річний син відволікав від думок про війну.

«Після обстрілу в мене в руці лишився осколок. Його спробували вирізати — не вийшло, замотали назад. В Дніпрі так само — на стіл, почали різати, діставати, але знову не вийшло. Кажу їм, «все, досить, більше не дам себе різати». Так він у мене і лишився. Далі я вже лікувався вдома.

А вдома що допомагало? Як Ви відходили?

Сім’я. Той період був тяжкий, тому що багато хлопців лишилися в аеропорту. Просто таке не забувається, і нагадує про себе постійно. Але в основному допомагав син, він мені дуже багато питань задає, але жодного питання про війну. Це мені подобається. Син займається боксом, з мого росту вже, ходить у художню школу. Але то від дружини, а все погане — від мене.

Так чому Ви не йдете додому? Тим більше інвалідність, травми, контузії…

Тримає мене командир роти і командир батальйону. Ми з ними з першого дня. З такими людьми можна служити, вони не продаються. Як їх лишити?

Ви самі відчуваєте, як ви змінилися за два роки?

Я не знаю. Може і змінився для цивільного життя, але тут я відчуваю себе нормально. Люди нормальні. Мені не задають зайвих питань, на які ти не хочеш відповідати. Мені обурливо, коли здоровий адекватний мужик хоче у мене дізнатися про війну тільки з розмов. Дані є, іди сам подивися, спробуй — побачиш.

Я заїхав швиденько додому, навіть ніхто не бачив. Я просив, аби ніхто нічого нікому не казав. Я не хотів нікого бачити. Вони приходять і починають розпитувати про війну. А у мене не було бажання ні розмовляти, ні спиртного пити, просто хотілося побути з дитиною і сім’єю.

Але ж Ви розумієте, що коли повернетеся на «гражданку», все одно треба з цими людьми якось спілкуватися, миритися. Ви готові до цього?

 Я думаю, що повідгороджую їх. Всі відпочивають, здорові адекватні мужики. Люди сидять по барах, у них своє життя, музики грають, ніхто ні над чим не задумується».

Михайло розповів історію про те, як привіз загиблого побратима до костянтинівського моргу. За декілька днів повернувся, щоб перевозити тіло додому, до Чернівців. Виявилося, що бійця не поклали до холодильника і не обтерли від крові. А працівниця моргу тільки відмахнулася словами «так йому ж уже байдуже».

Тому Михайло повертається на війну, на «промку». Туди, де не задають багато запитань, де розуміють і сприймають його таким, як він є.

 

Ірина Сампан з Авдіївської промзони для «Громадського радіо». 

За підтримки

Точки опори

Точки опори

Цей матеріал було створено за підтримки International Medical Corps та JSI Research & Training Institute, INC, завдяки грантовій підтримці USAID. Погляди та думки, висловлені в цьому матеріалі, не повинні жодним чином розглядатися як відображення поглядів чи думок всіх згаданих організацій.

This material has been produced with the generous support of the International Medical Corps and JSI Research & Training Institute, INC. through a grant by United States Agency for International Development. The views and opinions expressed herein shall not, in any way whatsoever, be construed to reflect the views or opinions of all the mentioned organizations.

Поділитися

Може бути цікаво

У Сирії залишилось два стратегічних інтереси РФ — експерт-міжнародник

У Сирії залишилось два стратегічних інтереси РФ — експерт-міжнародник

У харчуванні варто віддавати перевагу овочам — експерт Громадського здоровʼя

У харчуванні варто віддавати перевагу овочам — експерт Громадського здоровʼя

Каховське водосховище заростає лісами: чому це цінно — пояснює біолог

Каховське водосховище заростає лісами: чому це цінно — пояснює біолог

Високий холестерин, статини і спосіб життя: інтервʼю з кардіологинею Вірою Горбачовою

Високий холестерин, статини і спосіб життя: інтервʼю з кардіологинею Вірою Горбачовою