Посмертне донорство в Україні: як це працює і чому не слід боятися «чорних трансплантологів»

Що таке посмертне донорство, як оформити його за життя і чи є обмеження, що не дозволяють бути донором?

Дмитро Коваль: Перш за все, я хочу висловити співчуття і глибоку вдячність усім родинам, які прийняли таке важке, але дуже важливе рішення і дали згоду на посмертне донорство від своїх родичів, тому що таку згоду сьогодні в Україні надають саме родичі.

І сказати про те, що такі рішення рятують декілька життів одночасно, від того є вкрай важливими і необхідними, тому що сьогодні в листі очікування перебуває більше чотирьох тисяч людей, які потребують трансплантації, а самі трансплантації вимірюються лише сотнями. Тому в нас багато людей, які живуть у сподіваннях на продовження свого життя, тому що, на жаль, не всі можуть дочекатися життєдайної операції. А від того питання донорства є вкрай важливим.

Сьогодні, якщо ми говоримо про пожертву донорських органів, вона можлива або за життя, якщо мова йде про парні органи або органи, які можуть відновлюватись: це нирка або частина печінки. І в такому випадку законодавством визначено перелік — це прямі родичі і родичі як-то бабуся, дідусь, дядько, тітка. І більш важлива донація — від посмертного донора.

Тому що сьогодні в Україні впроваджена ця технологія надання медичної допомоги, вона є високовартісною, високоспеціалізованою. І в разі, якщо в нас є вже така впроваджена технологія, то немає великого сенсу дарувати орган від родича за життя. Такі випадки можуть бути тільки тоді, коли є пряма загроза для життя рецепієнта, тобто того, хто потребує органу, і неможливо знайти для нього довгий час посмертного донора.

Така донація можлива тільки після підтвердження смерті людини. Смерть людини є біологічна, коли серце зупинилось і організм вже не функціонує. Або смерті головного мозку — це ідентичні поняття. На жаль, після смерті мозку медицина є безсилою, і повернути до життя людину неможливо.

І отже, тільки після діагностики смерті мозку, яка проводиться не одним лікарем, а консиліумом, відповідно до визначених правил, дуже суворих, які документуються і оформлюються актом про діагностику смерті мозку, можливо думати про подальші дії, які пов’язані з трансплантологією. До цього моменту ніхто про трансплантацію не думає, в принципі. Ну і тому дуже важливо подумати про те, чи готовий ти пожертвувати свої органи після своєї смерті, а таке рішення дарує життя іншим, тобто дарувати життя після своєї смерті.

Ідеально, якщо обговорити це питання в родинному колі, щоб родина знала твоє відношення до такої пожертви, тому що, знаєте, коли медики виходять до родичів і кажуть, що медицина безсила, ваша рідна людина померла, у такий момент вкрай важко приймати ось такі подібні рішення.

«Попри повномасштабну війну, трансплантологія в Україні розвивається»

— Також в цьому контексті цікаво, ви назвали, що зараз чотири тисячі перебувають у черзі тих, хто потребує допомоги, а наскільки взагалі в Україні поширеним явищем є посмертне донорство, чи це більше виключення з правил. Чи є після початку повномасштабного вторгнення зростання кількості людей, які погоджуються у разі смерті стати донорами?

Дмитро Коваль: Ви знаєте, загалом повномасштабне вторгнення Російської Федерації — це такий певний блокер, завада для розвитку трансплантології, тому Україна і за цим напрямом дивує своїх колег за кордоном, в тому сенсі, що незважаючи на повномасштабну війну, трансплантологія в Україні розвивається.

Але я би відніс такий розвиток до системних дій, як із боку держави, так і з боку команд трансплантологів, тому що для того, щоб робити трансплантацію потрібне, наприклад, навчання, і це не одного-трьох хірургів, а цілої команди, а тут ідеться про десятки лікарів, які повинні мати спеціальні знання для того, щоб розвивати трансплантологічний напрям на госпітальному рівні у себе в лікарні.

Кількість трансплантацій від живих донорів насправді останніми роками майже не змінюється, і особисто мене це дуже радує, тому що із загальної кількості виконаних трансплантацій частка трансплантацій від посмертного донора минулого року досягла вже 71%. Тобто переважна більшість трансплантацій виконується саме від посмертного донора. І можна повернутися до попередньої моєї тези, саме ось цей напрям має розвиватися, тому що немає сенсу дарувати орган від живого донора в той момент, коли сьогодні існують інші можливості.

— Умовно людина чи хворіє, яка хворіє, наприклад, але може бути посмертним донором, і вона ухвалила для себе рішення, що в разі смерті вона готова вже посмертно, але допомогти іншим людям, що їй потрібно зробити за життя, який алгоритм дії, куди її звертати.

Дмитро Коваль: Звернутися потрібно в будь-який центр трансплантації. Їх перелік є на сайті Українського центру трансплант-координації із контактними даними координаторів. І відповідно, зв’язавшись з трансплант-координатором, домовившись про зручний для обох час, можна прийти і подати прижиттєву заяву про згоду бути донором органів після своєї смерті.

— І ще один момент, який на рівні з такими ж забобонами, тема так званих «чорних трансплантологів».
Ну от я скільки працюю в журналістиці, скільки я не робила сюжетів про саме донорство, в тому числі посмертне донорство, чи там 5 років тому, чи зараз. Коли я моніторю або зіштовхуюся із думками людей, досі існує оця лякалка, — зокрема і росіяни її також розганяють, — що от умовно підписуєш ти згоду на донорство у разі смерті, то «приїжджає за тобою чорна-чорна машина, з неї виходять чорні-чорні люди і все — тобі гайки». Ну бо вже ти підписав і на тебе, так би мовити, «розпочалося полювання».

Поясніть нашій аудиторії, чому це нісенітниця і це так не працює?

Дмитро Коваль: Ну давайте відповідно до цієї логіки… Для того, щоб це відбувалося, має бути якийсь замовник, адже запит породжує пропозицію. Теоретично ми розуміємо, що такий запит може бути від багатої людини, ну, і підозрюємо, що будь-яка багата людина не ворог своєму здоров’ю.

Ось це зафіксували і далі певні тези. В принципі, коли до організму потрапляє якийсь чужорідний агент, ну наприклад заноза, то організм намагається виштовхнути цю занозу, організм намагається поборотись із бактеріями, вірусами, тому що вони є чужорідними. Так само для організму є чужорідний донорський орган і від того, якщо не буде достатнього співставлення між біологічним паспортом рецепієнта, того, хто потребує донора, і біологічним паспортом донора, то такий орган буде відторгнутий.

Для того, щоб визначити ось цей біологічний паспорт, проводяться дуже високоспеціалізовані лабораторні дослідження, які сьогодні в Україні доступні в окремих лабораторіях. Є три міжрегіональні лабораторії, які закуплені державою, і є ще декілька лабораторій, які прибані місцевими владами в декількох містах. Отже, це невелика кількість.

І, відповідно, якщо не буде відомий біологічний паспорт донора, то визначити, підійде цей орган для рецепієнта чи не підійде, просто фізично неможливо. Отже, таке «полювання», про яке ви згадали, зовсім втрачає сенс, тому що, скоріш за все, такий анатомічний матеріал не підійде рецепієнту. Такі дослідження проводяться щоразу.

Тобто, у нас є визначені паспорти рецепієнтів, отакі біологічні. І коли заходить мова про трансплантацію на боці донора, проводиться зеркальне дослідження для цього донора. І тільки після співставлення, — і це не одне, це декілька досліджень, — визначається пара донор-рецепієнт.

Тобто, ті рецепієнти, кому підійде анатомічний матеріал, навпаки в органі трансплантації не працює.

Нещодавно у Києві 13-річний хлопчик, якому лікарі діагностували смерть мозку, став посмертним донором і врятував життя чотирьох людей.

Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі і дізнавайтеся більше