Фото: Карітас Донецьк у м. Дніпро
Для Карітасу України реабілітація не завершується після лікарні. Вона продовжується вдома — поруч із людиною, яка через травму, хронічну хворобу чи наслідки війни не може самостійно дістатися до медичного закладу. Саме тому Карітас України розвиває мобільні мультидисциплінарні команди, які працюють із ветеранами, людьми старшого віку, людьми з інвалідністю та іншими постраждалими від війни. Про те, як працює ця модель, чому реабілітація має бути безперервною і як пілотні проєкти стають основою майбутньої системи допомоги, розповідає керівниця Програми охорони здоров’я Карітасу України, лікарка-нефрологиня, кандидатка медичних наук Христина Семеген-Бодак.
Андрій Куликов: Пані Христино, чесно кажучи, термін «мобільна реабілітація» мені не дуже зрозумілий, але я знаю, як ви вмієте пояснювати. Тому, будь ласка, поясніть його насамперед?
Христина Семеген-Бодак: «Мобільна реабілітація» – справді термін не такий типовий і зрозумілий для всіх. Насамперед це про допомогу людям і про повернення втрачених через хворобу чи травму функцій тим пацієнтам, які з певних причин не мають доступу до реабілітації. Через психологічний або фізичний стан вони залишаються вдома. І тоді не пацієнт іде до закладу охорони здоров’я, а ми приходимо до нього. Це можливість надати медичну, реабілітаційну та психологічну допомогу тим, хто найбільше її потребує.
Ми, як завжди, акцентуємо на підтримці найбільш вразливих категорій населення. Це люди старшого віку, нова для нас категорія пацієнтів – ветерани, люди з хронічними захворюваннями, а також одинокі люди, які не можуть перебувати в закладах охорони здоров’я, де надають реабілітацію, або вже пройшли основний курс лікування, але через стан здоров’я потребують тривалої підтримки. Для цього ми залучаємо мультидисциплінарні команди.
Андрій Куликов: Що означає мультидисциплінарна команда? Хто в неї входить? І наскільки склад такої команди завжди однаковий, чи він може змінюватися залежно від потреб тих, кому ви надаєте допомогу?
Христина Семеген-Бодак: Мультидисциплінарність полягає в тому, що до команди входять фахівці як медичної, так і соціальної сфери. Обов’язково це лікар, медична сестра, соціальний працівник і психолог. А спеціалізація лікарів залежить від потреб конкретної людини.
Якщо ми говоримо про мультидисциплінарну реабілітаційну команду, то до її складу обов’язково входить фізичний терапевт, який після складання індивідуального реабілітаційного плану безпосередньо працює з підопічним.
Суть роботи такої команди полягає не лише в проведенні реабілітаційних заходів удома, а й у навчанні родини. Адже будь-яка навичка формується лише завдяки тривалій роботі. Саме тому, щоб цей процес був безперервним, ми працюємо і з рідними або близькими, які доглядають за людиною.
Незалежно від фаху всі члени команди проходять спільні спеціалізовані тренінги та навчання. Кожен розуміє процес реабілітації, володіє навичками психосоціальної підтримки, може працювати з родиною, навчати, які вправи потрібно виконувати з людиною, як правильно з нею спілкуватися і допомагати фізично.
Якщо є потреба, інтегрованість цього підходу полягає ще й у тому, що ми допомагаємо в побуті: з оформленням медичної документації, якщо це людина з інвалідністю, із закупівлею продуктів чи забезпеченням гігієнічними наборами. Тобто це індивідуальний підхід до кожної людини залежно від її потреб.
Андрій Куликов: Я знаю, що Карітас України працює в багатьох наших областях. В яких із них ви здійснюєте цей проєкт? Чи вже вдалося розгорнутися всюди?
Христина Семеген-Бодак: Загалом Карітас України сьогодні має понад 100 місцевих партнерських організацій по всій країні. Але мобільну реабілітацію ми наразі розвиваємо як частину мережі наших медичних центрів.
Маємо два пілотні проєкти. Один із них працює у Хмельницькому, де мобільну реабілітаційну допомогу надають винятково ветеранам. Після тривалої співпраці з великими реабілітаційними центрами, які працюють із цією категорією людей, ми зрозуміли: коли пацієнт повертається додому, саме тоді починається найскладніший етап адаптації. Потрібно підтримати і самого пацієнта, і його рідних, а також забезпечити безперервність реабілітації.
Ми показали, що реабілітація не закінчується після виписки. Вона триває вдома, і саме мобільні команди дають можливість її продовжити. Особливо для тих людей, які через важкий фізичний стан не можуть залишати свої домівки.
Андрій Куликов: Пані Христино, я би одразу уточнив, перш ніж перейти до наступного проєкту. Ви кажете, що процес потрібно продовжувати. Наскільки це означає, що одного курсу може бути недостатньо?
Христина Семеген-Бодак:
Усе залежить від стану пацієнта. Якщо він близький до паліативного — ми вже неодноразово говорили на цю тему, — тобто коли захворювання залишається з людиною до останніх днів її життя… Ветерани здебільшого молоді люди, але часом вони залишаються у власному травмованому тілі до кінця життя.
Наша робота полягає в тому, щоб полегшити їхній стан, допомогти адаптуватися до побуту, підготувати родину до догляду та покращити психологічний стан пацієнта.
Відповідно, реабілітація для таких людей є пожиттєвою. Вона не обов’язково потрібна щодня, але процес між професійною підтримкою команди й тим, як ми навчаємо рідних, має бути безперервним. Саме це дає змогу забезпечити людині постійну підтримку.
Андрій Куликов: Отже, про Хмельницький ми дізналися. А ще де ви мобільну реабілітацію надаєте?
Христина Семеген-Бодак: Мобільну мультидисциплінарну медичну допомогу ми почали розвивати через те, що люди на прифронтових територіях, особливо ті категорії, з якими ми найчастіше працюємо, – люди старшого віку, – не мали доступу до медичної допомоги. Причини були різні: безпекова ситуація, самотність, неможливість залишити власний дім.
Такий досвід у нас уже був. Ми працювали мультидисциплінарними командами, до складу яких входили соціальний працівник і медична сестра, а лікар надавав консультації через телемедицину. Тобто дистанційно лікар консультував пацієнта, а медична сестра й соціальний працівник допомагали виконувати його рекомендації та забезпечували необхідну допомогу.
Саме цей принцип ми використали, створюючи дві реабілітаційні команди, які зараз працюють у Полтаві та Дніпрі. Вони надають медичну й реабілітаційну допомогу вразливим категоріям населення, які постраждали від війни: цивільним, ветеранам і військовослужбовцям, що проходять тривале лікування після поранень чи інших захворювань, пов’язаних зі службою.
Йдеться про пацієнтів, які з різних причин не можуть отримувати реабілітацію в спеціалізованому центрі. Саме тому вони отримують її вдома завдяки роботі наших мультидисциплінарних медико-реабілітаційних команд.
Андрій Куликов: Пані Христино, звідки беруться гроші на це? Тому що я знаю, що були істотні проблеми з отриманням фінансування від української держави. Може, подолали вже ту проблему Карітасу України?
Христина Семеген-Бодак: Проблема пошуку ресурсу залишається постійною. І мені здається, що роль таких організацій, як Карітас, полягає в підтримці держави там, де бракує фінансування, експертизи чи ефективного моніторингу.
Якщо ми маємо можливість залучити до співпраці наших міжнародних партнерів, які діляться не лише фінансовими ресурсами, а й досвідом, це надзвичайно важливо.
Наприклад, проєкт мобільної реабілітаційної допомоги для ветеранів – це ініціатива нідерландської організації Cordaid, яка входить до конфедерації Caritas. Минулого, 2025 року, під час відзначення Дня ветеранів у Нідерландах вона зібрала приватні пожертви від мешканців країни на підтримку українських ветеранів. Саме ці кошти стали основою для створення пілотної моделі мобільної реабілітаційної допомоги.
Щодо двох мультидисциплінарних команд, які працюють у Полтаві та Дніпрі й надають реабілітаційну допомогу людям, постраждалим від війни, то цей проєкт реалізується за підтримки німецького уряду та організації Renovabis – нашого багаторічного партнера, який допомагає розвивати ініціативи для підтримки найбільш вразливих категорій населення.
Андрій Куликов: Пані Христино, так іноді хочеться якоїсь світлої казки. І у зв’язку з цим запитання: наскільки часто трапляється, що Карітас надає мобільну реабілітаційну допомогу, а в один момент з’ясовується, що людина вже її не потребує, тому що одужала, наскільки це можливо? Які історії ви можете розповісти, якщо вони є?
Христина Семеген-Бодак: Це не казка, це історії з життя. І вони трапляються набагато частіше, ніж здається. Навіть якщо нам вдається покращити стан людини на 50–75% від початкового, це вже великий результат.
Під час одного з візитів до Хмельницького лікар покликав мене до вікна й показав: «Це наш пацієнт, який проходить мобільну реабілітацію».
Проєкт, нагадаю, триває із січня 2026 року, а цей візит був у травні. У дворі стояв чоловік із тростиною поруч із мамою, усміхався, розмовляв із медичними працівниками. Соціальне таксі Карітасу Хмельницького привезло його на заняття до медичного центру.
А починалося все з того, що він не мав бажання навіть розмовляти з командою. Спершу до нього приходив соціальний працівник і допомагав по дому. Потім долучився психолог, який представлявся асистентом фізичного терапевта, бо про психологічну допомогу тоді взагалі не могло бути й мови. Пацієнт пересувався на кріслі колісному, зовсім не володів лівою рукою й ногою.
Сьогодні він приходить до медичного центру самостійно, лише з тростиною, а вдома пересувається навіть без неї.
Такі історії надихають і самих пацієнтів, і команду, яка бачить результат своєї роботи та розуміє, наскільки вона може змінити життя людини.
Андрій Куликов: А як часто залучають таких пацієнтів, які вже покращили свій стан, до допомоги іншим?
Христина Семеген-Бодак: Ми часто запрошуємо наших пацієнтів стати прикладом для інших, особливо коли вони приходять до центру. Психолог організовує групові сесії – арттерапевтичні й інші – щоб люди могли спілкуватися, підтримувати й надихати одне одного. Так поступово будується місток довіри між медичною та соціальною командами і тими, хто потребує допомоги.
Ще раз хочу наголосити: найважчий крок у побудові довіри й нормальної співпраці – це початок. Наші працівники іноді по кілька разів приходять додому лише для того, щоб налагодити контакт.
Швидше це вдається з рідними, які доглядають за людиною. Вони теж виснажені й готові прийняти допомогу, але не завжди знають, як саме це зробити. Коли ми навчаємо їх правильно спілкуватися з пацієнтом, нам легше розпочати розмову і з ним.
Особливо це стосується людей, які тривалий час хворіли. Ми працюємо не лише з тими, хто має гостру травму чи захворювання і потребує негайної реабілітації. Йдеться також про пацієнтів, які через пандемію COVID-19, а потім через повномасштабне вторгнення п’ять-шість років не мали належного доступу до медичної допомоги. Люди постійно відкладали візити до лікаря, а про реабілітацію часто взагалі не йшлося.
Саме тому історії успіху, які ми бачимо сьогодні, особливі. Нам вдається досягати гарних результатів навіть у людей, які дуже довго не отримували необхідної допомоги.
Андрій Куликов: Карітас України має дуже важливий методологічний досвід, зокрема у визначенні не лише того, як і кому допомагати, а й де саме це робити.
За якими критеріями ви вирішуєте, що пілотний, а згодом і ширший проєкт варто реалізовувати в тому чи іншому обласному центрі або регіоні? Чому, наприклад, для пілотного проєкту мобільної реабілітації ветеранів обрали Хмельницький, а для іншого проєкту – Дніпро і Полтаву?
Христина Семеген-Бодак: Дуже цікаве запитання. І відповідь теж цікава.
По-перше, велике значення має контекст, у якому ми зараз працюємо. Більшість допомоги наших партнерів спрямована на схід України. Це логічно: там найбільше людей постраждали, це прифронтові території.
Водночас у процесі роботи ми бачимо, що не менш важливим є тил. Людей евакуюють зі східних і південних областей до центральної та західної України. Саме тут ми маємо напрацьовувати моделі допомоги, які в разі покращення безпекової ситуації можна буде швидко масштабувати на прифронтові території й забезпечити людям доступ до необхідних послуг.
Якщо говорити про ветеранів, це особливо вразлива категорія людей, для яких не можна розділити фізичну й психологічну реабілітацію. Тут потрібен комплексний підхід. Саме тому ми вирішили напрацьовувати цю модель у Хмельницькому. Тим більше, що ця організація активно займається адвокацією сталих рішень, зокрема фінансових механізмів забезпечення послуг для вразливих категорій населення.
Андрій Куликов: Це Карітас Хмельницький УГКЦ?
Христина Семеген-Бодак: Так, Карітас Хмельницький. Вони мають гарні партнерські стосунки з місцевою владою, пропонують нові ініціативи й отримують підтримку громади щодо допомоги вразливим людям.
Там працює соціальне таксі й медичний центр, який надає допомогу всім, а особливо вразливим людям, безоплатно. Я завжди наголошую: саме безоплатно, а не безкоштовно. Тому що за ці послуги платить хтось інший – наші партнери, Національна служба здоров’я України або приватні донори.
Карітас Хмельницький уміє будувати партнерство з органами влади так, що пілотні ініціативи згодом починає фінансувати сама громада. Вона бачить потребу, переконується, що модель працює злагоджено й економічно ефективно, а потім підтримує її.
Щодо Дніпра і Полтави, там ми бачимо значно більше людей, які фактично не мають доступу до допомоги. Якщо пацієнт не може прийти до нас, ми йдемо до нього. І настільки, наскільки дозволятиме безпекова ситуація в цих регіонах, будемо продовжувати цю роботу, адаптуючись до реалій.
Це вже перенесення пілотної моделі з більш безпечних територій у регіони зі складнішою безпековою ситуацією. Але водночас це демонстрація нашої спроможності швидко реагувати на гуманітарні кризи та екстрені ситуації, а після стабілізації – переходити до розвитку.
Андрій Куликов: Пані Христино, і останнє запитання у цій розмові, воно про спроможності. Що у найближчих планах Карітасу України у сенсі розширення, можливо, чогось нового, чи будете зосереджуватись на тому, що вже апробували?
Христина Семеген-Бодак: Звичайно, ми розвиваємо й зміцнюємо те, що вже напрацювали. Продовжуємо розширювати реабілітаційну допомогу та її різні напрями.
Велику увагу приділяємо і сфері психічного здоров’я. Йдеться не лише про психосоціальну підтримку, а й про більш глибокі професійні втручання, зокрема консультації психіатрів із використанням засобів телекомунікації, які полегшують людям доступ до допомоги.
Крім того, разом із партнерами працюємо над стратегічним розвитком. Як ми говорили на початку розмови, маючи можливість залучати додаткові ресурси, окрім тих, які в умовах війни може забезпечити держава, ми повинні виступати в ролі експертів.
Ми ділимося своєю експертизою, навчаємо фахівців, допомагаємо надавати послуги якісно й професійно, тестуємо моделі, які в майбутньому можуть бути найбільш ефективними, зокрема й фінансово. Саме так, разом із партнерами, ми працюємо над розвитком і відновленням нашої держави.