«Я два роки не розповідала нікому, що була на фронті»: історія доброволиці, яка першою отримала статус УБД

Учасниця бойових дій Катерина Приймак стала першою доброволицею, яка отримала статус УБД за новим законом. Катерина Приймак із позивним «Зойка», культурологиня за освітою, поїхала на фронт і працювала на передовій у «найгарячіші» 2014-2015 роки у складі добровольчого медбату «Госпітальєри»

Ведучі

Єлизавета Цареградська,

Євген Савватєєв

«Я два роки не розповідала нікому, що була на фронті»: історія доброволиці, яка першою отримала статус УБД
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/03/hr-turboranok-2020-03-12_pryimak.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/03/hr-turboranok-2020-03-12_pryimak.mp3
«Я два роки не розповідала нікому, що була на фронті»: історія доброволиці, яка першою отримала статус УБД
0:00
/
0:00

Вона була гостею нашої студії та розповіла про проблеми, з якими зіткнулася при отриманні посвідчення учасника бойових дій, та з якими складнощами загалом зіштовхуються жінки-ветеранки.

Катерина Приймак: Є чотири механізми отримання УБД, я скористалася найпростішим по збору документів. Це свідчення від трьох учасників бойових дій, і особливість в тому, що дата посвідчення того, хто дає свідчення збігалася з датою твого перебуванням у зоні АТО. Комісія ці документи розглядає місяць. Свідоцтва отримати треба в нотаріуса, на сайті «Юридичної сотні» можна подивитися на зразки.

Проте є підводний камінь, який стосується саме медичного батальйону «Госпітальєри». Важливо пам’ятати, що учасника бойових дій можуть отримати три батальйони, і «Госпітальєри» відносяться до Добровольчого українського корпусу (ДУК), або до Добровольчої української армії (УДА). У свідченні не пишіть «Госпітальєри», пишіть ДУК або УДА, тому що окремо «Госпітальєри» не можуть отримати посвідчення.

Проблеми ветеранок

Проблеми і потреби ветеранок мало відрізняються від потреб і проблем ветеранів. Але є різниця в тих послугах, які пропонуються – вони мають бути окремими для чоловіків та жінок. Тому що при всій своїй подібності вони не можуть задовольнятися разом. Наприклад, певний час групи психологічної підтримки для ветеранів були спільними для жінок і чоловіків, і це абсолютно неможливо, тому що жінці треба весь час тримати себе в руках, тому що ми знаємо про сексизм, який є на фронті, що жінок можуть вважати істеричними. Тому жінці треба тримати себе і руках втричі більше, щоб ніхто і ніколи не побачив ту саму істеричку. Ми з дівчатами з нашої організації проводимо злети ветеранок в різних містах України, знайомимося між собою, ділимося проблемами й тільки на таких зустрічах дівчата дійсно можуть розкритися, тому що при чоловіках вони не будуть розповідати про свої складнощі.

Мені дуже пощастило, що моє коло спілкування не так було травмовано сексизмом. Коли я поверталася з війни, в мене було повне відмежування від цієї теми, я не хотіла спілкуватися ні з ким, і тільки за два роки змогла свій досвід прийняти. До цього я не розповідала людям, що я була на фронті, і мої колеги на роботі дізналися, що я ветеранка, тільки коли мені принесли на роботу медаль.

Окрім психологічної підтримки, окрім стосунків з дітьми, є велика проблема фінансової незалежності, як і у чоловіків-ветеранів. Це проблема працевлаштування, тому що є певна стигматизація ветеранів, і не всі чомусь хочуть їх брати на роботу. Оце відчуття справедливості і цінування життя, яке з’являється у ветеранів, варте уваги в мирному житті.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.