U-Cycle Radio Talks 2.0 — спільний проєкт Громадського радіо та Асоціації велосипедистів Києва про український велорух
Сергій Безбородько: До велосипеда ми прийшли через трохи травматичний досвід, тому що ми переосмислили і зрозуміли, наскільки велосипед може бути корисним саме під час повномасштабної війни. Коли в лютому 2022 року половина Чернігівщини була окупована, а сам Чернігів більше місяця був у блокаді і в місті була паливна криза – із першого дня повномасштабної війни у нас не працював громадський транспорт.
Але вже 24 лютого я згадав про свій велосипед і почав шукати по району ліки для бабусі. Власне тоді ми призупинили всі активні проєкти ГО «Еко Місто» і відновилися у вигляді волонтерської служби. Як велокур’єри ми розвозили критичні товари людям, які їх потребували. Тоді, перебуваючи частково в окупації, частково в блокаді, ми переписувалися з виконавчою директоркою U-Cycle Настею Макаренко і зрозуміли, що нам потрібно більше велосипедів, нам потрібна краща мобільність.
Більше ніж за два роки ГО «Еко Місто», яку я очолюю, змінила свою місію. Розвиток велоруху ми додали собі як ще одну стратегічну ціль. Ми заснували соціальну веломайстерню в Чернігові.
За цей час ми відремонтували і роздали безкоштовно для соціальних працівників, медиків, волонтерів у деокупованих або постраждалих від бойових дій громадах більше ніж вісімсот велосипедів. Це той приклад єднання, підтримки з-за кордону і приклад того, як ми залучили ще одну проактивну спільноту для підтримки України.
Зараз ми переживаємо велосипедний бум. Я дуже радію від того, як велосипеди змінюють на краще наші міста. Як велосипеди корисні зараз, але і можуть бути корисні при будь-яких нових викликах. Тому що велосипед — мобільніший, ніж автомобіль. Він може пройти сільськими, лісовими дорогами. Він може допомогти евакуюватися, доставляти критичну допомогу туди, куди не дійде автомобільний транспорт. Плюс велосипед не потребує багато навичок, його легко ремонтувати і обслуговувати. Тому зараз ми маємо всі переосмислити й усвідомити роль велосипеда для українців і українок під час повномасштабної війни.
Влад Бундаш: Я поділюся історією, яка мене дуже вразила. Вона датована квітнем 2024 року. Йдеться про те, як житель Часового Яру на Донеччині евакуювався з цього населеного пункту саме велосипедом. Він сказав, що витратив на цей шлях близько двох годин і навантажив велосипед своїми особистими речами, вивозив речі своєї сім’ї.
Марина Блудша: Я теж чула такі історії, особливо в перший рік повномасштабного вторгнення. Ця історія за минулий рік, тобто це досі актуально. Чи знаєте ви подібні історії евакуації на велосипедах у ваших громадах, на Чернігівщині й на Херсонщині?
Андрій Селецький: У нас є так звана «дорога життя». Ця історія пов’язана з періодом окупації північної частини Херсонщини, коли окупанти зайшли у Високопілля.
Високопілля знаходиться біля Зеленодольська Дніпропетровської області. Зеленодольськ тримав оборону, а Високопілля було окуповане. Ці два населені пункти розділяє водосховище і аграрні поля. Окупанти стояли на блокпосту і не пропускали автомобілі, не важливо хто був за кермом. Пропускали тільки велосипеди, тачки, крісла колісні. Таким чином можна було пройти по «дорозі життя». Більше того, якщо відбувалася ротація [заміна російських військових на блокпосту — ред.], то ніхто про неї із цивільних не знав. Тому сьогодні пропускають, завтра не пропускають, післязавтра — уже стріляють і навіть не запитують.
Саме тому «дорога життя», невеликий шматок польової ґрунтової дороги, близько трьох кілометрів, була всіяна велосипедами.
У Зеленодольську навіть організували прихисток для велосипедів. Люди евакуйовувалися туди велосипедами і залишали їх, самі виїжджали у Кривий Ріг. Мер Зеленодольська ухвалив рішення зібрати всі велосипеди в одній точці, щоб потім, коли буде деокупована громада, люди могли прийти і забрати свій велосипед. Так у них назбирався величезний ангар з велосипедів.
На «дорогу життя», яка була всіяна велосипедами, що поламалися чи мали спущені колеса, відправляли збирати велосипеди колаборантів або порушників комендантської години.
Звичайний «вєлік Україна» став символом єдиного можливого порятунку з окупації на вільну землю. Є думка там встановити пам’ятник велосипеду, який врятував життя в окупації.
Сергій Безбородько: Чернігів стоїть на двох річках. Це багато мостів у межах міста і по Чернігівщині. Бойові дії, на жаль, зруйнували багато мостів, шляхопроводів, доріг. У мене є навіть особисті історії, коли я там, де не могла проїхати машина, використовував велосипед. Десь у руках його переносив через зруйнований міст, десь передавали один одному.
Пару місяців після деокупації Чернігова наші соціальні працівниці отримали велосипеди в рамках кампанії «Bikes For Ukraine». Вони доставляли критичні товари своїм підопічним. Навіть зараз у Чернігові є райони, де досі не відновлена тролейбусна мережа, де досі є ускладнений рух громадського транспорту. Туди тільки можуть доїхати велосипеди. У соціальних працівниць немає бюджету на таксі, немає власного транспорту, але тепер, завдяки підтримці наших партнерів і нашій роботі, є багато велосипедів, закріплених за соціальним центром, і вони їх використовують майже щодня.
Сергій Безбородько: На щастя, протягом минулих років у нас повністю відновилися міські соціальні служби. Тепер гуманітарні штаби і волонтерські центри працюють дещо за іншою моделлю. Тому зараз немає критичної потреби саме в доставці гуманітарної допомоги. Але в рамках останніх надходжень з Нідерландів ми отримали дуже багато карго велосипедів. Це вантажні велосипеди, які можуть перевозити вантажі або навіть брати додаткових пасажирів і витримують більше, ніж 100 кг навантаження.
Ми відновили декілька таких велосипедів. І саме на них є попит в громадах. Тому що він є незамінним у будь-якому господарстві. Можна возити як продукти, так і будівельні матеріали, навіть свійських тварин. Зараз ми вводимо нову культуру в Чернігів і на Чернігівщині — це використання велосипедів для невеличких маршрутів і саме для доставки вантажів.
А саме щодо гуманітарної допомоги, на щастя, уже немає такої критичної ситуації і такого збою в режимі роботи міських соціальних служб. Тому, на сьогодні, велосипед став просто звичайним міським транспортом.
Марина Блудша: Я знаю, що велосипеди, які передавали з Києва в межах компанії «Bikes 4 Ukraine» Нововоронцовській громаді, переважно передавалися Раді з питань ВПО і саме переселенцям громади. Чому найнагальніша потреба у велосипедах саме серед ВПО у вашій громаді?
Андрій Селецький: Забезпечення ВПО — це питання мобільності. Скажу чесно, що неможливо прищепити любов до велоруху, просто видавши велосипед. Іноді, у певному відсотку, видача такого виду гуманітарної допомоги — це увага і повага до наших гостей. Ми не називаємо їх переселенцями, біженцями, ми називаємо їх гостями нашої громади. ВПО часто приїжджають на вимушене місце перебування на своїх машинах, це нормально. Сказати, що їм нема чим пересуватися — ні, це не так.
Але наявність велосипеда, особливо в сільській місцевості, спрощує логістику. І елемент оцієї уваги, що ми не забуваємо про наших гостей, ми не забуваємо про людей, які часто втратили все, що мали — це вагомий чинник. Звісно, наші гості, які під час повномасштабного вторгнення проживають у нас у громаді, також інтегруються в діяльність і в життя громади. Вони працюють, волонтерять, вони в’яжуть сітки, шкарпетки. І це також питання логістики, питання пересування селом. При тому, що у Нововоронцовській громаді два села розміщені в такій прибережній зоні, яка має досить великий перепад ландшафту, близько 100 метрів. Інші вісім населених пунктів знаходяться у степовій частині, де абсолютно рівнина, і де на велосипеді просто за щастя кататися. Це набагато спрощує історію.
Сергій Безбородько: Чернігів завжди був веломістом. У нас щорічно проводиться безліч велозаходів. Є історія чернігівського велодня і національного рекорду України з флешмобу — найбільшої кількості велосипедистів, які одночасно утворили рухому фігуру.
Чому я кажу про велобум саме зараз? Тому що ми, як громадськість та активісти, залучені до різних міських програм, де лобіюємо покращення велоінфраструктури. На жаль, як і інші українські міста, ми також потерпаємо від надмірної кількості приватних авто. Ця проблема поглибилась із початком ковіду [пандемія COVID-19 — ред.], і ще більше поглибилась після повномасштабної війни, коли багато родин для безпеки придбало собі авто. На жаль, не тільки для критичних потреб, але і просто для міського пересування.
Тому ми з одного боку проводимо різноманітні заходи, організували соціальну веломайстерню, проводимо заходи для дітей. Ми даруємо велосипеди дітям із малозабезпечених родин, соціальним працівникам, ми покращуємо велосипедну інфраструктуру. Ці дії разом із інформаційною кампанією, яка триває більше ніж півтора року, згадки в медіа, згадки від різних амбасадорів і чиновників про Чернігів як веломісто, сприяють тому, що більше містян вибирають велосипеди як основне від транспорту.
Зараз у нас кліматична зміна, і ми пережили майже безсніжну зиму. Не було жодного дня, коли б я просто не зустрічав в Чернігові велосипедиста або велосипедистку. Тобто люди користуються цим транспортом навіть взимку. Ми бачимо ще більше велосипедистів. І я сподіваюся, що ця криза буде нами використана для того, щоб зробити краще місто, переосмислити місто, збудувати кращу інфраструктуру. І перейти до моделі і концепції тих міст Німеччини, Нідерландів, Скандинавії, де велосипед для людей — це не засіб вихідного дня, а реально засіб міського пересування. І він робить більш безпечне, дружнє, екологічне місто. Покращує стосунки між людьми, покращує якість повітря, якість міського простору. Я сподіваюся, що це станеться і з нашими містами.
Андрій Селецький: Дуже круто чути таку ініціативу, бо нам дуже не вистачає такої ініціативної групи людей. Одна задача — велосипеди видати, а інша задача — про велосипеди говорити і організовувати велосипедний двіж.
До прикладу, ми їздимо по міжнародних відрядженнях, шукаємо громади-побратими, допомогу, підтримку, нові можливості. І я, і мої колеги бачать і розуміють важливість велосипеда не тільки як засоба пересування, а взагалі як велокультуру. Але, на жаль, у нас тут, на Півдні, на Херсонщині, якщо в тебе немає машини, а ти катаєш тільки на «вєліку», то щось в тебе в житті «не вийшло».
Ми зараз намагаємося максимально велосипедизувати соціальні служби і органи місцевого самоврядування. Одна із партій велосипедів, які вдалося затягнути в громаду, була видана саме соціальним працівникам, працівникам селищної ради, працівникам комунальних підприємств. Вони, розуміючи, що круто, що подарували хороший європейський «вєлік», на цьому роблять класну картину. І вже це не сприймається «немає машини — значить щось не вийшло».
Велосипед виконує ще комунальну функцію. Бо в мене, наприклад, комунальники, які косять траву, прибирають у парку, займаються благоустроєм, вони катаються на велосипедах. Є дівчата, які працюють на благоустрої, вони також на веліках.
Знаєте, вони як велосипедний батальйон маленький. Це дуже крута історія. У нас є план — посадити всю громаду на велосипеди.
Марина Блудша: Я знаю історію про багатодітну родину в Чернігові, якій передали громадською організацією «Еко Місто» 13 велосипедів на початку цього року. Або про туристичний велогурток для дітей в Куликівській громаді на Чернігівщині. Це історія часів війни, це не довоєнна історія, де велосипед використовують для дитячого дозвілля. Мені цікаво почути також ваші думки про це, яку роль відіграє велосипед для дітей.
Сергій Безбородько: Ми маємо розуміти, що ми всі травмовані. Усі діти травмовані, усі люди, які пережили ці страшні події, глибоко травмовані. Ми хотіли би, щоб велосипеди для дітей зробили їм трошки легше дитинство, щасливе дитинство.
Я пам’ятаю зі свого дитинства багато історій, пов’язаних із велосипедом. Тому що я через велосипед дізнавався про різні райони міста, що навколо Чернігова, я дуже багато катався з друзями районом.
Багато дітей унаслідок бойових дій втратили житло, свої особисті речі. Багато родин втратили майже все. Тому велосипед — це невеличкий символічний подарунок, який допоможе їм дістатися до школи і якось цікаво, корисно проводити дозвілля.
На щастя, нам багато передають саме дитячих велосипедів. Ми шукаємо через Управління сім’ї молоді та спорту малозабезпечені родини. І даруємо велосипеди саме тим дітям, котрим батьки не можуть подарувати — через брак грошей.
Або, зокрема, ми опікуємося мікрорайоном Бобровиця. Цей мікрорайон був першим, хто зустрічав окупанта. Він знаходиться на півночі Чернігова, і він один із найбільш постраждалих. Там досі не відновлена інфраструктура, там досі у багатьох людей не відбудовані будинки, але там проживають багато дітей. Ми при нагоді передаємо і ще будемо передавати велосипеди. Нас там уже знають, нас там вітають. Ми бачимо цих дітей потім у місті на велосипедах. Тому це такі дуже щемкі історії, але хочеться, щоб вони продовжувалися.
Ми дізналися про унікальну родину, яка прихистила 11 дітей. Тому ми подарували велосипеди для кожного та кожної, підібрали всім по зросту та бажанню. А також два велосипеди для батьків. Ця родина також проживає у мікрорайоні Бобровиця. Школа розташована десь за 2 кілометри від їх будинку. Тобто дістатися до школи можна комфортно, дворами, безпечно.
Повністю розмову слухайте в аудіофайлі