Заборонити мовою творити, українським словом говорити українцям, молитися, писати, навчати, друкувати — це означає либонь не вдушити живцем. А різнокаліберні російські зайди чинили так століттями і продовжують це робити з тотальною категоричною жорстокістю… Інколи мені у подкасті хочеться вилити те, що кипить вулканом всередині. Особливо, коли знаєш, у який спосіб тоталітарна машина колючими списами сколювала серце мови, штучно наближала до російської, злочинно виривала з питомих терен разом із кращими її носіями, забутими, небезпечними й забороненими дідами-прадідами, заклеймованими «буржуазними» та «націоналістичними», розкуркуленими, виселеними, розстріляними.
Час на Громадському радіо у подкасті «Ошатна українська» зі Світланою Білою запалити свічечку над літерою «ї» охопно з колоритною літерою «ґ», які дуже муляли імперцям, та зʼясувати, як ми втрачали корінні, незапозичені слова, тобто питомі українські.
Дай, Боже, й вам, високодобірне товариство наших радіослухачів! Почнімо.
Хронологію цієї трагедії відстежуємо у праці мовознавця Юрія Шевельова «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941): Стан і статус», який був очевидцем подій.
Варто зауважити, що на підставі багаторічних досліджень у галузі пАмʼяток писемності та діалектології науковець зруйнував радянську доктрину-міф про єдину давньоруську мовну «братню колиску», з якої нібито постали українська, білоруська та російська, і довів, що українська мова походить з прасловʼянської та сформувалася на основі поширених окремих українських говорів, а її фонологічний розвиток простежується від VII століття.
У Радянському Союзі такого стерпіти не могли, тож прізвище Шевельова аж до кінця 80-х років було під забороною в СРСР, навіть для критики. До слова, його теорія, що спростовує улюблені росіянами наративи про «один народ», є загальновизнаною у світовій науці.
Почнімо зі сторінки 113-ї згаданої мною монографії Юрія Шевельова, щоб зрозуміти, що відбувалося з українською мовою між роками 1933 та 1941: за Постишева і Хрущова.
Отже, з 1931 року українізація втрачає силу й розмах. У січні 1933 року її фактично припиняють з призначенням Сталінового емісара Павла Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Першим його власним бажанням і заразом офіційним дорученням було розгромити своїх ідеологічних і особистих противників: приборкати українців і в партії, і як націю. Побіжно у Німеччині міцнів нацизм. Нацисти опанували уряд 30 січня 1933 року, коли й диктатор Постишев прибув в Україну. А оскільки головним тереном майбутньої війни мала стати Україна, її слід було жорстоко упокорити, перетворити на провінцію Росії, — це й було друге завдання Постишева.
Чи означає це, що праця українських мовознавців того періоду пішла цілковито намарно? Адже вперше за свою історію українську мову нормалізували на наукових підставах. Багато усталеного мало зійти нанівець, чимало перетривало всі драматичні події наступних років, коли всіх мовознавців доби українізації змусили мовчати, а переважну кількість знищили. Терор досяг нечуваних розмірів. Десятки тисяч безпідставно обвинувачених опинилися у вʼязницях.
Їх кинули у нестерпні умови, піддали тортурам, вони «зізнавалися» в участі в підпільних шкідницьких «організаціях», яких насправді ніколи не існувало. Представників української інтелігенції, інженерів, священників, акторів, кооператорів, агрономів, письменників заслали в табори або розстріляли.
Микола Скрипник, якому закидали у підтримці використання літери «ґ», яка, мовляв, служила «польським панам», бо допомагала відокремити українську мову від російської, перед лицем повного розгрому всього, що він зробив, та власної неминучої загибелі 7 липня 1933 року покінчИв життя самогубством у своєму кабінеті у будівлі Держпрому в Харкові. Так, той самий Микола Скрипник, народний комісар освіти, який 6 вересня 1928 року затвердив Харківський правопис, що усував з української мови русифікаційні впливи, через що й інколи правопис називають також «правописом Скрипника», «скрипниківським» або «скрипниківкою».
Майже дощенту вигубили духівництво Української автокефальної православної церкви — історичної православної конфесії, яка вже у грудні 2018 року увійшла до складу обʼєднаної Православної Церкви України; вигубили майже дощенту й кобзарів та лІрників, викладачів, істориків, художників-членів Асоціації революційного мистецтва України, співробітників не одного інституту Всеукраїнської академії наук і багато інших.
Жертвами переслідувань ставали найталановитіші. Творця новітнього українського театру Леся Курбаса заарештували й знищили. Радянські партійні керівники змусили покинути Україну кінорежисера Олександра Довженка та переїхати до Москви у 1933 році. Найвидатнішого прозаїка того часу Миколу Хвильового довели до самогубства. Високообдарованого романіста Валерʼяна Підмогильного та провідного драматурга Миколу Куліша розстріляли. Як і сотні талановитих письменників, здатних бачити світ по-своєму і експериментувати. Інших заслали, і вони ніколи не вернулися.
Усі національні меншини в Україні, окрім росіян, потрапили під удар. А малоталановиті карʼєристи, як правило, уціліли.
Це все підривало роль української мови в житті країни. Люди вважали непрактичним триматися мови, комунікативні функції якої дедалі вужчали, престиж якої невпинно падав. Нові робітники з селян, потрапивши в українські міста, опинялися в російськомовному оточенні, де їхня мова не була в пошані й виконувала лише найпростіші комунікаційні функції. Вони були приречені. А техніки, адміністратори, пропагандисти й поготів. Тож українською мовою говорило лише село та інтелігенція гуманітарного профілю.
Політичний курс тридцятих років сильно вплинув і на дореволюційну класичну літературу, яка зазнала чистки: одні твори заборонили, інші просто не перевидавали; і на внутрішній розвиток української мови, яка вперше зазнала суворої регламентації, тобто встановлення нових правил централізації та однотипності з російською.
Обвинувачення мовників двадцятих років в шкідництві повторювали до відрази. Річ у тім, що історичні, тлумачні та перекладнІ російсько-українські словники укладали з питомими українськими словами, також у них містилися й давно запозичені слова з інших мов. А дрібка спільного між українськими та російськими словами зводилася до старословʼянської лексики й обмежувалася нею.
То давньоруська мова, яка так бентежить диктатора Путіна — це цілковитий міф? Ні. І її слід називати «давньокиївською книжною» мовою або «київським койне», тому що нею послуговувався відсоток столичних інтелектуалів, нею мало хто розмовляв в реальному житті, але писали літописи, закони, як-от «Руську правду», сучасною мовою нонфікшн — «Повчання Володимира Мономаха» та творили художню літературу, прикладом є «Слово о полку Ігоревім». А поза Києвом її навряд чи використовували.
Іще менш повсякденною була староцерковнословʼянська, яку створив Кирило з СолУні (нині це СалОніки у Греції) близько 863 року суто для релігійних потреб на основі одного з болгарських діалектів. Цією мовою відправляли служби, писали духовні тексти, її берегли від проникнення простонародних слів, зате вкрай активним був зворотний процес.
Достеменно досі невідомо. Але дослідники налічують від 5 до 8 різних діалектних регіонів, зон з низкою притаманних їм пунктів, за якими ці мови відрізняються. До слова, Юрій Шевельов виокремив на території України київсько-поліський та галицько-подільський діалекти.
Висновуємо, що на Русі жодної спільної розмовної мови ніколи не існувало. На одні словʼянські діалекти впливали інші словʼянські діалекти, а також мови народів по сусідству.
На думку Юрія Шевельова, умовна дата постАння, тобто виникнення давньоукраїнської літературної (церковної) мови — дата хрещення Руси — 988 рік. Чому церковної? Бо, як стверджує, мовознавець, «коло колиски її стояла церква, а посередньо — держава, бо ж у державі і для держави існувала й церква». У його праці «Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? З проблем східнословʼянської глотогОнії (походження і розвиток мови — ред.): Дві статті про постАння української мови» йдеться, цитую:
«Цю мову можна і слід назвати давньоруською. Але справжня, «жива» українська мова ніколи не була «давньоруська», ніколи не була «спільноруська, ніколи не була тотожна з російською, не була предком або нащадком або відгалуженням російської мови. Вона поставала й постала з прасловʼянської, формуючись від 6 до 16 ст., і найкращий учений не визначить дня її народження. Вона витворювалася сторіччями, і тільки цілком довільно можна висувати тезу про рік або хоч би й століття її постАння. Вона і молода і стара залежно від неминуче арбітрарного (тобто довільного — ред.) датування (хронологічного відліку) її початку, яке тільки й може бути арбітрарним (довільним — ред.), а ще краще, коли воно лишИться ніяке або множинне, себто пересувне».
Російську мову не можна розглядати як цілком окрему, вона частково є похідною від української мови, бо перебувала під її безпосереднім впливом. Точніше сказати, під впливом церковників-християн з Руси-України, під впливом освічених українських священників, учителів і друкарів, які зберігали традицію книжної мови і стали джерелом формування літературної норми в Московії. Часто шляхом калічення українських слів для творення російської. Згодом під впливом вихідців із Києво-Могилянської колегії, згодом академії, яка кувала інтелігенцію та поширювала свої знання на схід. Процес збагачення російської мови питомими українськими словами ще більше прискорився, коли московські царі після 1654 року активно залучали до державної служби освічених українців.
А зараз хапливо потягнімося до праць української лексикОграфії дореволюційного часу, які відображали живу мовну традицію України, правильну вимову та наголоси, були багаті на розмовні та діалектні слова, завдяки яким яснішими ставали наші рясні спірні питання з мовами своїх сусідів, зокрема, польською, білоруською, російською.
Вершинними досягненнями були «Українсько-німецький словник» Євгена Желехівського та Софрона Недільського, виданий 1886 року у Львові в 2 томах, та перекладний українсько-російський словник Бориса Грінченка, виданий 1907–1909 років у Києві у 4 томах. Але першим науково опрацьованим словником широкого загалу з іншої мови на українську став тільки вже пореволюційний «Російсько-український словник» Української академії наук. Його перший том, зредукований Агатангелом Кримським 1924 року, був ще тільки спробою, далеко не в усьому вдалою, але другий том, у трьох випусках, також під редакцією Кримського, 1929-1933 років, і третій том, у двох випусках, під редакцією Сергія Єфремова, 1927-1928, справді відповідали науковим вимогам двадцятого сторіччя.
Також йдеться й про правописний словник Григорія Голоскевича, який зафіксував правила «скрипниківки» та виданий у 1930–1932 роках «Історичний словник української мови» Євгена Тимченка із трьомастами шістдесятьма пʼятьома давніми писемними українськими памʼятками, а це така поважна праця, що її тоді навіть не знали словники інших словʼянських народів. Втім, світ побачили тільки два томи цього словника. Так само знищили й четвертий том праці Кримського-Єфремова. В академічних колах говорили, що цей том не тільки був готовий в рукописі, але був вискладаний у друкарні, але цей склад знищили за наказом урядових органів. Нема відомостей про те, щоб десь зберігався його рукопис.
Очевидячки, ці факти не вписувалися в плани комуністів. Адже в такому разі довелося б визнати давність і статусність української мови. Складання нових словників стало на порядок денний, і завдання це припало Інститутові мовознавства. Втім, жоден зі словників не зʼявився. З термінології друкували лише так звані «термінологічні бюлетені», тобто списки українських відповідників до найрозповсюдженіших російських термінів, і коротенькі словнички для шкільного вжитку. Брак словникових видань завжди є безсумнівною ознакою, що мову придушено. ОпрІч словників, бракувало теж монографій і посібників з української мови для дорослих.
Інститут мовознавства спромігся лише на «Російсько-український словник» С. Василевського та Є. Рудницького 1937 року (за редакцією Василевського і П. Мустяци), що аж ніяк не відповідав вимогам, які ставлять до академічних словників, у ньому навіть не було посилань на джерела, отже, вибір слів був довільний. Ба більше, синоніми пропускали, щоб не було враження, що українська мова багатша на слова й семантичні відтінки, ніж російська. Чимало слів живцем перенесли з російської мови, надавши їм тільки відповідної фонетичної форми, наприклад,
Отже, словник майже ідеально відповідав ідеологічним вимогам.
Звернімо увагу, у який спосіб переклали деякі російські слова українськими:
Але надалі сталінці зі словників питомі слова вилучали і замінювали їх російськими або в синонімічному рядУ розміщували далі, що призвело до переважання російських слів у деяких значеннях, а українські натомість використовували рідше або зовсім забули. Так, до прикладу, й сталося з давно відомими українськими словами «малЯрство», «малЯрський», «мальовничий», «мальовничо», які майже витиснули на сторінках періодичних і неперіодичних видань іменником «живОпис» та похідними від нього прикметником «живописний» і прислівником «живопИсно». Спершу «малЯрство» було єдиним можливим відповідником російському «живопись». Згодом у словниках почали маркувати і «малЯрство», і «живОпис» як рівноправні українські.
Із часом «живопис» почали ставити на перше місце, поки питому лексему й зовсім не замінили «живописом», вказуючи, що «малярство» — це «застаріле, обласне, розмовне» слово. Так росіянізми в українській мові витісняли питому лексику.
Також про це писав Борис Антоненко-Давидович у праці «Як ми говоримо».
В одній газеті читаємо: «Випускники живопИсного (?) факультету захищають нині свої дипломні роботи»; бачимо в журналі: «Які живописні краєвиди над ВОрсклою!»; запевняє автор белетристичного твору, що його персонаж: «Уміє живописно оповідати».
Росіянізм-калька «живОпис» трапляється в українській мові: «Кинути живопис і естетику я й не можу й не хочу, бо це — моє покликання» (читаємо у Агатангела Кримського), — але є власне слово з цим же значенням — «малЯрство»: «Малярство, картини — це зір моїх очей» (наводить Іван Нечуй-Левицький); є й «маляр», що становить синонім не до слова «фарбАр», а до «художник»: «Коли б же мені тії мАлярІ, — намалювала б личенько собі» (з народної пісні); «Великий італійський маляр Рафаель» (знаходимо у словнику за редакцією Агатангела Кримського).
Є в українській мові похідний прикметник «малЯрський»: «Сошенко залучив Тараса до малярської школи» (І. Нечуй-Левицький). Чому б не скористатися цим прикметником для назви факультету замість нечіткого або двозначного «живопИсний», що є синонімом не тільки до прикметника «малЯрський», а й до «мальовничий»: «Там дуже мальовнича місцевість: дикі гори, тайга» (М. Трублаїні).
Не слід забувати й про прислівник «мальовничо» або «мальовниче».
Можна згадати випадки вживання слів «живописАння»: «Історичним живописанням вони не вдовольняються» (П. Куліш), та «живописАти»: «Ти ж мені недаром живописав якусь Катрю поетичними кольорами!» (М. Старицький). Від них іноді творять похідні дієприкметники й прикметники.
ПростЕжмо у корпусі мови «Грак», як зміни у словниках вплинули на вжиток. У текстах до 30-х років XX століття «малярство» вжито 567 разів, а «живопис» — 71, проте вже після 30-х років це слово має понад 18 682 випадки вживання, а «малярство» — тільки 6571.
Але за цих обставин дивує не те, що українська мова змушена була відступати, а те, що вона розмірно цупко трималася всупереч владним чужинцям вкупі зі своїми кишеньковими мовознавцями та їхніми тисячами й сотнею тисяч страшних «НЕ».
Памʼятаймо, ошатні слухачі та слухачки, що, за версією совєтів, українці не мали права виділятися нічим, бо самобутність, окремішність нації завжди була, є і буде невигідна загарбникам. Адже нема української мови — нема України.
Тож виділяймося повсякчас! Виділяймося ошатними літерами, питомими українськими словами і подкастом «Ошатна українська» зі Світланою Білою на Громадському радіо! Най не минається!