Громадське радіо
Він відслужив без 2 днів рік коли потрапив під обстріл. Його бригада охороняла промзону під Донецьком. Ворог підійшов впритул до їхніх позицій.
«Промзона, там пішли ангари ще старі, промислові, а далі йде дачне селище. А дачне селище – там як яка хата. Там, якщо хата 20 метрів – значить, вони за 20 метрів можуть підбігти там і звідти обстріли робити. Так, як ми пару хат знищили, то їхні позиції були на метрів 50, потім вони трохи далі – 100 метрів в середньому були позиції «днрівців», – розповідає військовий.
Того дня, 6 липня, бойовики гатили туди, куди до цього майже не діставали. І точно підібрали час, коли зможуть вразити українських бійців найбільше.
«Помітили, що пару мін 120-х впало десь в такому місці, в якому бувало рідко падали. Отак більше нічого. І ангар, який ми охороняли, туди часто з РПГ стріляли і рикошет йшов. Тобто, ми старалися бути подальше від цього ангару, але міна 120-та впала як раз, коли ми мінялися в наряді, нас було 4 чоловіка. Ну і двоє поранених і двоє убитих», – згадує сержант Андрій Калинник.
Андрій замовкає. Це важкі для нього спогади. Двоє його побратимів, з якими кілька місяців пліч-о-пліч боронив Авдіївські рубіжі, загинули одразу. Сильно дісталося і ще одному бійцю, на зміну якому поспішав Андрій в наряд. Йому потрощило ноги, численні осколки врізалися в тіло. Андрію пощастило: він залишився живим. Сам навіть не зрозумів, що сталося. Каже, за 2 місяця на підходах до Донецька навчився не звертати увагу на загрозу. Тому після страшного удару одразу почав рятувати себе сам.
«Мене підкинуло десь на метр, я впав в окоп, і тоді вже в окопі я почав дивитися: дивлюся, а у мене з ока тече кров, я попробував око, чи на місці – на місці. Я думаю, друге видно, ну хорошо, одне є. І потом я подивися ноги сразу же обдивився, чи немає кровотечі. Ну щоб одразу жгут накинути», – згадує сержант Андрій Калинник.
Допомога була дуже близько, однак обстріл продовжувався. Треба було рятуватися самому. Коли постріли та розриви стихли, Андрій покульгав до укриття.
«Я попробував пересуватися. На цю ногу я вже не міг стояти, то я на одній нозі поскакав, доскакав. Дивлюся, що два чоловіка вже лежать без тями, я вже їм нічим не міг допомогти, а вже вислали людей, які мають їх евакуювати. Я вже на одній нозі доскакав ще пару метрів і мене підхопили і занесли до нашої «швидкої допомоги», – розповідає військовий.
Спочатку його оглянули у польовому госпіталі, потім санавіацією направили до Дніпра, де терміново зробили операцію. Око вдалося врятувати, а ось у нозі осколки так і залишилися – витягати їх небезпечно для здоров’я. У такому стані Андрія направили до Одеси – лікуватися далі. Адже око, хоча і врятоване, майже нічого не бачить. Воно болить, бо лікарі і досі борються з інфекцією всередині. Сержанту поставили штучний кришталик, але навіть після операції лікарі твердять: максимум, на що може сподіватися 32-річний чоловік – відновлення 20% зору на хворому оці.
«В нозі осколки від міни і в оці проникаюче поранення ока сковзне. Осколок пробив око і зробив катаракту травматичну там, відслоєння сітчатки. І якось вдало він став, що око не треба було видаляти. Залишився тут, з другої сторони, його підшили», – розповідає сержант Андрій Калинник
Андрій Калинник лікується та відновлюється в Одесі, але кожного дня телефонує друзям на фронт. Поки ми з ним розмовляємо, він двічі відволікається на розмови. Одна з них – коротка – з мамою. Вона чекає на сина вдома, у Винниці, і кілька слів про те, що все гаразд, заспокоюють жінку. Весь цей рік її підтримує невістка – жінка Андрія. Саме до них він поїде у свою відпустку після лікування. Адже після року війни його пріоритети змінилися.
«Помітив, що треба жити одним днем. Тут просто ти не знаєш, коли тебе вже чекає якийсь випадок нещасний. Радуйтесь кожному дню», – каже Андрій Калинник.
Ганна Снєгіна, «Громадське радіо», Одеса