Українські герої. Василь Гриник

Вони стали символом незнищенності. До їх надзвичайного героїзму була прикута увага усієї України. Те, що пережили кіборги – навряд чи може по-справжньому усвідомити людина, яка не була в зоні АТО. «В природі так дощ не йде, як вони поливали нас вогнем» –  так намагається описати бої в Донецькому аеропорту поранений кіборг  Василь Гриник, перебуваючи на лікуванні у військовому шпиталі Дніпропетровська. 

Чоловікові 44 роки.  Закінчив Вінницький залізничний технікум, проживає на Рівненщині. Мобілізований  у серпні до 80-ї аеромобільної бригади. Він не з тих, хто, аби заспокоїти родичів, постійно говорить, що знаходиться на навчаннях. Дружина все про нього знає, і про поранення, і про пекло, в якому він був.

Особливо було важко у Донецькому аеропорту тоді, коли противник травив газом.  За словами Василя Гриника,  на той газ організм реагував рвотним рефлексом та слізьми. Виникало відчуття так званого «озвірину»  – хотілося кудись бігти і щось робити.  Захисники аеропорту мусили падати до землі, вкриватися спочатку тканинами. Василь особисто вдихав ротом і видихав носом, щоб було легше носовій порожнині.

Так сталося, що протигазів у достатній кількості у військових не було. А ті, що були – видавалися застарілими, згадує Василь Гриник.

«Ми не були готові до того, що вони кинуть шашки. Ми готовились до стрілкового бою. А шашки, це їхня була, напевно, хитра задумка.  Якщо нас було 120 чоловік, то на всіх би не вистачило. Вони були, але було їх недостатньо. Їх порозхвачували спочатку, а для всіх достатньо не було. Позасихали елементи фільтруючі, тобто вони вже були великої давності. Треба, щоб були новіші. Щоб було більш досконаліше».

Потім хтось придумав спасіння –  вологі серветки. Ними накривали лице, а іншою рукою довільно стріляли в бік. Димові шашки займали  обзір наших військових і супротивник таким чином міг завоювати  нові позиції.  Українські військові  не могли підійти  до шашок, аби взяти взяти на експертизу і знати в подальшому, чим їх травлять.

Все, що було ясно – що це були не прості сепаратисти. Це були висококваліфіковані військові. Вони знали, як  зробити правильно так, щоб демобілізувати українські сили.

Василеві Гринику вдалося через завалений вхід старого терміналу розпізнати голоси кадировців.  «Ми чули інтонацію і вислови «алах акбар», і інші не наші вислови. «Хахоль, здавайся, хахоль ми тєбя зарєжем. Ти еще живой?». В такому стилі  вони психологічно на нас давили».

Та врятувалися з Божої волі. З осколочним пораненням і з отруєнням Василь Гриник потрапив до військового шпиталю. До палати заходить зі словами «Слава Ісусу Христу!» і посміхається незнайомим гостям.

Бойовий дух у хлопців нормальний, впевнений він. Ніхто не збирався думати про щось друге, навіть у години, коли вогонь не припинявся з  7-ї вечора до 7-ї ранку.

Наш дух не зламати, –  декілька раз повторює Василь Гриник, підтримуючи свою перев’язану руку.

Міла Мороз, з Дніпропетровська.

Програма «Українські герої» на Громадському радіо підтримана Канадським фондом місцевих ініціатив.