Українські герої. Євген Подолянчук

Хлопець загинув від осколкового порання в скроню рік тому. У пам’ять про нього друзі-пластуни зробили про Євгена фільм, в якому про його військові уміння, лідерські здібності та людські якості говорили близькі, рідні та товариші, що востаннє були з Євгеном, захищаючи Донецький аеропорт. Монтаж та зйомку фільму зробив Володимир Трифонов. Фільм складається з трьох частин: життя у Черкасах, навчання і пластування, військова служба.

Хлопець «на відмінно» закінчив Академію сухопутних військ у Львові, факультет розвідки, обрав 3 полк спецпризначення у Кіровограді. Він був у донецькому аеропорту, де загинув від осколкового порання в скроню у вересні минулого року.

Голова Черкаської організації «Пласт» та ініціатор створення цього фільму Тетяна Педько-Мельник розповідає: фільм почали знімали через 6 місяців після загибелі, коли змогли хоч трохи змиритися. Відмовилися від акценту на горі, хотіли розповісти, якою людиною у пам’яті залишився Євген Подолянчук.

Мама Жені Ніна Федорівна розповідає:

«Можна подумати ы сказати, що якби не був військовим, так не сталося б. Але я знаю Женю. Не поступив би в академію, пішов би служити в армію. Не пішов би в армію, був би на контракті. Все рівно був би там. По-іншому Женя не зміг би…».

Священик та побратим Жені Володимир Педько каже: «з приходом хлопця до пласту, курінь оживився, хлопці активізувалися, почали приводити себе у форму». Женя завжди міг чітко пояснити людям, що робити, був природженим лідером. Володимир додає: «коли приходить людина, яка за місяць досягає того, що ти маєш через півроку-рік, це стимулює усіх інших».

Пластовий виховник Євгена Іван Колодницький каже, що хлопець в усьому був зразковим, виділявся зі свого оточення. Щоб бути з ним на рівних, треба було постійно тримати себе у тонусі:

«Раціоналіст і перфекціоніст. Якщо треба робити, то треба родити тільки ідеально. Тому він зразком для всіх був».

Дружина загиблого Маша згадує, що познайомилися вони у підлітковому віці, на пластовому таборі. Недільного ранку пластуни пішли на літургію. Там дівчина і побачила, як хрестять 14-річного хлопця. Через рік він їй освічився:

«Коли він почав пластувати, я зрозуміла, що це дуже надійна людина. Я не мала тоді видів на нього, просто була рада, що знаю такого хлопця. Таке враження було, що він все життя пластував… Він стимулював дуже, конкуренція була у нас велика спочатку…».

Дівчина додає: Женя постійно удосконалювався, багато читав, ходив на різні секції, вивчав різні прийоми боротьби:

«Він ввечері міг писати конспекти просто для себе. Просто тому що він знає, що це треба знати. Просто тому що він офіцер і розуміє, що мало знань дали в академії. Читав для себе. Він, реально, був фанатом своєї спеціальності. Фанатом військової справи. Він завжди відстоював свою думку, мав купу аргументів, купу доказів, тому що він був дуже обізнаний. Навіть з аеропорту, передали коли мені його речі, там я знайшла листочок просто його завдань, які він перед собою поставив, будучи на військових діях. Там таке завдання: щось вивчити, щось прочитати, щось відпрацювати…  Я не знаю, наскільки у людей має бути забита голова на війні, але в нього знаходились ще сили для того, щоб удосконалюватись».

Офіцер загону спецпризначення позивний «Турист» та боєць загону спецпризначення позивний «Ден» згадують про нього:

«Человек, который хотел учиться, сам себя усовершенствовать. Он не стоял на месте… Человек, который постоянно что-то искал, постоянно что-то хотел, что-то спрашивал»

«Как только увидел, я не ожидал, что человек настолько умный, все знает. Любые вопросы — и он тут же отвечает. Любой вопрос».

Фельдшер спеціального загону «Док» у розмові про хлопця називає його не інакше, як «Петрович». Додає: «хлопець умів подавляти інстинкт страху і подавав хороший приклад іншим військовим». Боєць загону спецпризначення позивний «Ден» розповідає, як Женя умів організувати навколо себе солдат:

«Первое, он схватил самое мощное оружие, не боясь, выехал на взлетную полосу, и когда работала зенитная установка, мы держали оборону немножко дальше… Причем там было самое страшное, потому что выезжаешь на взлетную полосу и там все — поле. Никаких укрытий. Ты, ЗУ и аэропорт… Когда прилетел самолет за нашими людьми, Евгений Петрович подходил к людям и говорил:

— Останешься со мной?
— Да.
— Останешься со мной?
— Да.

И потом подходит ко мне: «Ты останешься со мной?». Я говорю: «Петрович, куда ж мы без тебя? Конечно, останемся».

Поранили Євгена Подолянчука на території Донецького аеропорту. Фельдшер спеціального загону «Док» згадує, як хлопця привезли після поранення:

«Заводять Петровича, видно, що поранення в голову. Спочатку я не впізнав, тому що він весь в крові був. Потім його обтерли, я впізнав, що це Петрович. І потім секунд на 10 я… ну, просто зламався, грубо кажучи. Тобто, я не міг повірити, що це так. Тобто, як так?».

Дружина Марія розповідає: «після шести місяців перебування на війні, за два тижні до загибелі, чоловік приїхав у неофіційну відпустку додому на тиждень. Потім знову поїхав на Схід. Таке враження, наче він звідти не повернувся. Завжди здавалося, що хтось, а не він».

Під час створення сюжету були використані уривки із фільму про Євгена Подолянчука «Ніхто крім нас».

Програма “Українські герої“, Ірина Філенко з Черкас спеціально для «Громадського радіо»

 Виготовлення цього матеріалу стало можливим завдяки допомозі Міністерства закордонних справ Німеччини. Викладена інформація необов’язково відображає точку зору МЗС Німеччини.