Поранені українські військові страждають не лише від болю куль. Бійця першої сотні «Азову» – Юрія Каплю найбільше хвилює те, що на лікарняному ліжку не можна воювати. Чи змінюється протягом війни мотивація вояків? Про це він розповів Громадському радіо, перебуваючи в Дніпропетровській обласній лікарні ім. Мечникова.
Юрко Капля – син військового. Народився у м. Рокитне Київської області. Закінчив історичний факультет Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова.
З літа знаходиться в батальйоні «Азов». Брав участь в подіях Іловайську, але йому та побратимам вдалося вийти звідти до того, як котел замкнувся. Їх спасіння – випадкове. Комунікація на той час між військовими була налагоджена слабко.
«Взагалі, на рахунок комунікації. В армії це – я не знаю як зараз, можливо трохи краще. А тоді могло бути таке, що між блокпостами 2 кілометри і немає ніякого зв’язку. На рівні однієї військової одиниці роти чи батальйону налагодити комунікацію можна було, а між різними підрозділами – ні. Я знаю випадки, коли два блокпости між собою перестрелювалися. Вони не знали, що там ще якийсь блокпост. Були випадки, коли між собою влаштовували бої, коли входили в одне місто чи село з різних сторін, і дві групи, які не мали між собою комунікації, але бачили один одного, починали бій. Були жертви і вбиті».
Поранення Юрко отримав, підірвавшись на протитанковій міні під Маріуполем. Під час цієї спецоперації хлопці прикривали ліквідаторів ворожої групи снайперів.
А тіло, все, в нього було нормальне. Він зміг на слух мене знайти. Я дав йому рацію, він по рації викликав допомогу. Сказав, де ми знаходимося. Хлопці приїхали і нас змогли забрати. Операція, що найприємніше – я вже пізніше дізнався – пройшла вдало, снайперська група була знешкоджена».
Більше місяця боєць не міг нічого їсти – лише пив соки. Рухався спочатку на візочку, зараз, після важкої операції – прикутий до ліжка. У пораненого багато вільного часу. Є можливість обдумати все і зробити власні висновки.
«На фронті радіорозвідки Україна майже нічого не робить. В нас є засоби, техніка для цього і розробки. Але нічого не робиться. Були випадки, коли наша армія запускала безпілотними на ворожу територію. Але на цій території працювала глушилка радіосигналів, ці безпілотники перехоплювали. Сепари садили їх до себе. І ми втрачали дорогі апарати по 100-200 тисяч гривень тільки через те, що не працювала наша система радіорозвідки і не була зашифрована радіочастота керування безпілотниками».
На думку бійця з кожним днем війни змінюється мотивація не лише добровольців, а й мобілізованих. З’являється ще більше приводів відчайдушно боротись проти ворога.
«Я трохи засмучений, що зараз такі критичні моменти війни можуть бути, а я не можу брати в них участь – ну, найближчим часом. Це мене дуже сильно хвилює. Дуже хочеться швидко повернутися в стрій до своїх, скажімо, бойових братів. Ми переступили той поріг війни, коли ми воюємо тільки за свою землю. Ми воюємо вже за своїх друзів, за бойове братство. І в армії це також відчувається. Настає момент, коли люди воюють не за те, що їх призвали, а за те, що вони стали братами»
Юрко мріє викладати історію України – в умовах, коли на зарплатню вчителя можна буде прогодувати родину. На війні хлопець читає пацифістську літературу. Його надзвичайно цікавить, чому Гемінгвей – людина, яка відвоювала в обох світових війнах – писав антивоєнні романи.
Міла Мороз, з Дніпропетровська
Програма «Українські герої» на «Громадському радіо» підтримана Канадським фондом місцевих ініціатив.
