Єлизавета Цареградська: На теренах України відбулися відчутні зміни політик, почалася нова ера. Що робила Російська імперія із українськими територіями, а відтак і з євреями на них? Що таке погроми? І явище погромів саме як прояв міжетнічного насилля, яке не існує “у вакуумі”, а відбувається у державі, де діють певні закони та правоохоронна система. А відтак є конкретна відповідальність. Із усім цим ми розбиратимемось разом із кандидатом історичних наук Кирилом Галушко.
Пане Кириле, хочеться поговорити про стан справ на теренах України саме на початку XIX століття, і зокрема про те, що відбувається із нашою територією внаслідок політики Російської імперії. От які тут взагалі стартові точки, з яких ми маємо почати? Що потрібно розуміти про той час?
Кирило Галушко: Ми повинні трошки заглибитися раніше. Тобто кардинальні зміни західних кордонів Російської імперії, у тому числі в контексті України, вони відбулися за царювання Катерини ІІ. І це три поділи Польщі. І можна спокійно говорити про те, що у 1790-х роках російська імперія отримала Волинь, врешті дійшла до західних кордонів Білорусі. І імператриця отримала у своє підданство дуже строкату спільноту. Ми не забуваємо про те, що «русский солдат» дійшов до Чорного моря. Після переможних російсько-турецьких війн, власне південь України, тобто Таврія, Одещина, Миколаївщина, Херсонщина, вони також опинилися у складі Російської імперії.
Кожна імперія має новонабуті загарбані території інтегрувати так, щоби їхнє населення було лояльним, не підтримувало якогось зовнішнього конкурента і взагалі контролювалося. І в результаті Україна в якихось контекстах становила собою дуже різні шматки. Тобто Південь, завойований в Османської імперії, Захід — загарбаний при поділах Польщі. Могли бути абсолютно різні підходи до місцевих соціальних структур.
Структури полягали в чому?
Тобто на Правобережжі, наприклад, на низу — українські православні селяни, на чолі — польські пани-католики, з якими хотіли імперці домовитися, аби вони не відновлювали колишню Річ Посполиту.
Південь — нова колонізована територія, із якої депортували корінні народи, які там кочували. Наприклад, ногайці утискували кримських татар тощо. Це був абсолютний хаос у порівнянні з тим, що до того мала Московська держава. Тобто, до того це були “етнічні російські землі”, в яких “не було ніяких євреїв, поляків, греків”. Звісно, що були кочові народи, але з ними були свої напрацювання. На нових територіях практики треба було робити «на колінці».
І найзагадковішим для Петербурзької адміністрації народом, який був отриманим, точніше частина цього народу, чи елементи розселення, чи діаспора — це євреї, які не були християнами: ані католиками, ані православними. Вони були юдаїстами, говорили «незрозумілою мовою». Їх було багато.
Тобто, грубо кажучи, на XIX століття євреїв у Росії було 5%. І всі вони були сконцентровані на території — після подальших геополітичних змін — Царства Польського, сучасної території України, території Білорусі. Що з ними робити, Російська імперія не знала.
Оскільки вони в собі існували ще за тими нормами, які були запроваджені королями Речі Посполитої, тобто вони не могли мати земельну власність і були переважно ремісниками, лихварями тощо. Тобто, державна влада ще попередньої держави, Речі Посполитої, обумовила для них певну економічну і соціальну нішу. Що призвело до появи такого феномену, як містечка.
Тобто, в селі жили українці, в містечку — євреї. Я не кажу, що цілком, але у значній долі. У маєтностях жили польські пани, а в місті стояла російська імперська адміністрація.
Це була дуже складна система. І першим боком для владнання «єврейського питання», з боку Катерини ІІ, було впровадження смуги осілості. От, власне, як воно відбувалося, як воно суто механічно реалізовувалося.
Виходить указ, відповідно, — це рішення. І, буквально, даються якісь терміни.
Наскільки різко взагалі змінюється оцей такий соціальний ландшафт, так би мовити? І як він змінюється? Різко змінюється. Тобто, вважається, що формальним приводом для впровадження смуги осілості, тобто, території, виїзд з якої євреям був обмежений, у межах Російської імперії, було прохання російських купців у 1791 році, бо після приєднання сусідніх територій частини Речі Посполитої з’явилися єврейські купці, тобто, нехристияни, якісь «загадкові іновірці», у яких є певні ресурси, і вони складають якусь конкуренцію.
Можливо, це було перебільшено, але «величним помахом руки» Катерини ІІ було виділено 15 губерній, виїзд із яких євреям був заборонений. Потім це число доволі швидко скоротили, по суті, до меж колишньої Речі Посполитої та території України, тобто, Лівобережжя, Таврії, частково Донбасу, східної Білорусі і так далі.
Тобто, сучасна людина, яка дивиться на мапу, може окреслити спокійно абсолютно для себе смугу осілості територіями України, Білорусі, Польщі, Литви. Питання полягало в тому, — ґрунтовніше з цим розбиралися пізніше, вже в XIX столітті — що «чужорідність євреїв» не дозволяє їх означати в законодавстві як «інородців» на початок XIX століття, бо «інородці» — це кочові, казаські племена, тобто, люди нехристиянські. Але євреї були представниками давньої респектабельної релігії, прийшли з Європи, і треба було щось із ними зробити, але основним бажанням була асиміляція.
Насильницьки примусити їх до вихрещення у дусі православ’я, самодержав’я, що було офіційно дотримано в Російській імперії 20-х років XIX століття, воно б не вийшло. Треба було створити якісь умови, щоб вони робили вибір.
«Або ти приймаєш хрещення, або ти обмежений низкою заборон» .
Виїхати, наприклад, зі смуги осілості могли лише купці певних гільдій, тобто, люди з великим бюджетом, що могли собі дозволити далеко небагато євреїв, або, як-то кажуть локальні олігархи, — люди з вищою освітою. Але до середини XIX століття євреї фактично не отримували російської вищої освіти. У жанрі «гімназія та університет».
До цього дійде справа у другій половині XIX століття. Цар Микола І, який традиційно вважається радикальним реакціонером, консерватором, і аж ніяк не нагадує творців американської незалежності, батьків-засновників, які також були аристократами.
У нього була ідея перетворити євреїв на християн, забираючи їхніх дітей, як срочників в армію. Тільки термін в армії тоді був 25 років, і, відповідно, людина, яка навіть у дитячому віці забиралася з єврейського містечка, за 25 років мала стати християнином, російським солдатом і ветераном тих війн, що відбувалися, тодішні «м’ясні штурми». Але ці заходи не вдалися.
Ситуація змінилася лише у другій половині ХХ століття. Але і вперше відбувалися ті речі, які ми знаємо за словом «погром». Вони мали поки що «ексклюзивний» характер, але мене колись здивував колега, який читав книжку чудового британського автора Нормана Дейвіса, «Історія Європи», і там була така карта, з якою країною пов’язуються які терміни. І, з прикрістю, я побачив в Україні лише два — Чорнобиль і погроми.
Єлизавета Цареградська: Щодо цього явища погромів і їхнього початку, то це в яких регіонах, де вони починаються і, власне, чому? Можемо зробити такий висновок, через що?
Кирило Галушко: Дивіться, у цьому ситуація і складна, оскільки спочатку треба визначити, що таке погром.
Погром — це не етнічна «чистка», яка відбувається під час воєнних дій. Там, де фронти, там, де супротивник, його мирне населення, «ми його знищуємо, щоб зробити порожньою територією, яку ми займемо».
Погром — це міжетнічне насильство, яке перебуває, відбувається у стабільній державі, в якій є адміністрація, поліція, сили охорони правопорядку. Якщо таке відбувається, воно повинно мати певні причини.
І якщо ми беремо XIX століття, — якщо ми беремо весь ареал поширення єврейської спільноти у Східній Європі — ми не бачимо погромів на території Австро-Угорської монархії. Потім це також там з’явиться. Тобто, це Галичина, Буковина, Закарпаття. Ми не бачимо погромів на Волині, свіжо приєднаної від Польщі.
Ми до 1881 року не бачимо погромів у Києві, який був осередком, центром адміністративним на західному краю, центром цивільної та військової адміністрації. Починається все на півдні, що було доволі неочікувано. Ті регіони, в яких погромів не відбувалося, — слов’янське населення, умовно кажучи, хоч українське, білоруське, польське, та євреї — співіснували протягом 500 років. І вони якось навчилися вирішувати ті суперечності, які виникали.
Ясно, що були конфлікти, про що, я так розумію, ви розповідаєте у своїх подкастах. Тобто, кризи в цих стосунках.
Перший погром, щодо якого історики сперечаються, чи був це, як-то кажуть, класичний російський імперський погром, це була Одеса 1821 року. Кілька років, як Одесу полишив її «батько», французький герцог Рішельє (Арман-Емманюель дю Плессі — ред.), який перетворив її на економічне диво своєї доби, яке було ексклюзивним для Російської імперії, і під час адміністрації якого не відбувалося жодних міжетнічних і міжконфлексійних конфліктів.
Але Рішельє поїхав, і з’явилися нові чиновники, і змінилася, як не дивно, геополітична ситуація.
Починається повстання греків проти османського панування. Осередками цих революційних дій були саме порти Півдня України, тобто Одеса і Таганрог із великою грецькою діаспорою.
Конфлікт у Константинополі, тобто Стамбулі, призвів до страти Вселенського патріарху.
Які чутки були з цим пов’язані? Одеса конкурувала між собою на той момент тільки приїхавша після перетворення Хаджибея на Одесу і залучення міських полуміських, єврейська спільнота і стара грецька, яка там була ще від османських часів.
Це були конкурентні середовища. У греків, як-то кажуть, зрів революційний рух, вони були добряче озброєні, а після від’їзду Рішельє місцева російська адміністрація була слабка і не дуже орієнтувалася в усіх тих відносинах.
І в результаті греки звинуватили євреїв у симпатії до османів і почалося те, що називається міжетнічне насильство, тобто вбивства, пограбування, розгроми єврейських кварталів. Тоді у порівнянні, наприклад, з 1905 роком, коли це вже була Російська імперія під фініш, коли загинули сотні людей, тоді загинули 17. Врешті, із запізненням, цей конфлікт подоланий російською адміністрацією, але це був конфлікт не росіян через російську адміністрацію із євреями, а конфлікт грецької та єврейської спільнот.
Аналогічна ситуація повториться після Кримської війни, коли через військові дії скоротилися торговельні шляхи і грецький бізнес в Одесі підупав. Знову ж тоді, оскільки євреї були, мабуть, другою спільнотою в Одесі після греків, греки звинуватили євреїв і знову відбувся погром. Але це не було наслідком системної політики Російської імперії.
Єлизавета Цареградська: Незважаючи на природу цих подій, все одно є держава, є правоохоронні органи, які так чи інакше мали би впливати на це, або захищати населення, якось це приборкувати. Що робить імперія взагалі? Наскільки тоді правоохоронна система має вплив на ці процеси?
Кирило Галушко: Правоохоронна система, коли хоче, вона має. Тобто до Кримської війни, точніше, я би сказав, до вбивства революційними терористами царя Олександра ІІ у 1881 році, євреїв можна було «трошки бити», і це «трошки дозволяла» державна влада, бо вони в будь-якому разі були «іновірцями». Тобто вони були не християнами.
І коли були якісь такі критичні речі, коли можна було бути незадоволеним петербурзьким урядом, і ніхто б не сказав, не дай Боже, там царя і так далі, або там програш у Кримській війні, — потім це буде відбуватися з приводу російсько-японської, — хто є внутрішнім ворогом Російської імперії? Це не були українці, бо якщо ти не говориш, що ти українець, а кажеш, що ти «малорос», то ти член одного з «племен руського народу». Ти православний і ти «руський».
Якщо ти говориш, що українські народи є окремі, ти «мазепинець» і тебе висилають. Але український рух не був настільки помітним, ми це знаємо по ситуаціям із Валуєвським циркуляром, Емським указом. Тобто російська влада вважала свідомих українців «маргіналами», і тому в результаті — «не дуже шкідливими». І спрямувати на них ненависть кондового православного населення не було в сенс. А євреї, вони були, вочевидь, «чужорідні».
Мова — «незрозуміла», «не слов’яни». І для того, щоб російська влада їх дискримінувала, було б достатньо їхньої «інакшості». Тобто вони не вписувалися.
І була спроба лібералізації політики щодо євреїв, за часів царя-реформатора Олександра ІІ у 1860-70-х роках. Тобто вони могли, ну, міркували там люди, тобто мова їдиш, — «вона нагадує німецьку», а в Росії «німецька — гімназична», взагалі, освітня система з провідною мовою іноземного викладання німецької. Євреї всі від початку є освічені. Вони вміють читати і писати. Їх треба асимілювати, виховувати в російському дусі і сприяти їхньому вихрещенню.
Один із російських діячів кінця XIX століття Побєдоносцев, радник царів, він говорив, що «третина євреїв вихрещиться, третина — поїде, а третина — вимре».
Але дозволили вступ дозований до гімназій та університетів, дозволили перебування поза смугою осілості для купців, підприємців певного “хай-левел”, людям з вищою освітою тощо. І до чого останнє я не знаю, але, як-то кажуть, факт є фактом. І в результаті починається такий собі “струмочок” зі смуги осілості до столиць, тобто до Санкт-Петербурга та Москви, де єврейські підприємці, — хтось вихрещувався, хтось — не вихрещувався, — вони почали становити певні такі собі суспільно-культурні чини.
Але то одиниці і суспільна еліта. Під кінець ХХ століття Росія відчуває кризу своєї національної ідеології. Нам це дивно сьогодні чути, оскільки ми вважаємо, що росіяни завжди були, як-то кажуть, ідеологічно зазомбовані. Все цілком природно, але під кінець ХХ століття це треба було формулювати в певних європейських термінах, а не азійських, як Московська держава часів Івана IV.
Суспільство вимагало змін, хотілося демократії, хотілося політичних прав і приборкання, і прибирання тієї сегрегації і дискримінації, яка панувала протягом більшої частини ХХ століття. І в результаті формується у другій половині ХХ століття та генерація єврейських дітей, які вже були адаптовані до російського суспільства, які мали освіту, але які не мали прав, можливостей і обмежувалися. І в результаті тоді євреї у значній чисельності потрапляють у загальноросійський революційний рух.
Тобто контреліти, які займаються революційною боротьбою, тероризмом, це могли бути поляки, росіяни, українці, євреї, але євреї становили, дуже значний відсоток, як люди освічені і доволі радикальні і більш обмежені, ніж їхні товариши, які були православні, тобто росіяни, українці і білоруси.
Тому у нас з’являються визначні єврейські терористи, такі як Гершуні, якого ловили в 1903 році в Києві.
Єлизавета Цареградська: Говорячи про початок ХІХ століття і про ту політику, яку починає впроваджувати Російська імперія, як це впливає на оцю міграційну політику, чи починається процес міграції суто з того, що є певні обмеження, до чогось змушують, то чому би не виїхати взагалі за межі Російської імперії? Чи це не було ще таким масовим явищем на той момент?
Кирило Галушко: У принципі жодна людина у Російській імперії до 1860-х років реформ не мала документів, окрім спеціальних запитів, для того, щоб просто приїхати в інший регіон імперії. Тобто поняття “пашпарт” було актуальним переважно за кордоном, щоб перетнути кордони держави. Для пересування країною, де більшість населення були крепосними і селянами, тобто рабами, якщо ти кудись втік, то в тебе має бути документ. І відповідно протягом першої половини ХХ століття, окрім того ґвалту, яким робили з єврейських дітей кантоністів, тобто рекрутська служба — 25 років, євреї ще не орієнтувалися у тому, як можна, наприклад, залишити територію Російської імперії.
Тогочасні шляхи сполучення не дозволяли, як під кінець ХХ століття, завербуватися, отримати паспорт, поїхати до Гамбурга, сісти на пароплав і приплисти до Нью-Йорка, де тебе зустрічає Статуя Свободи.
Тобто перша половина ХХ століття — це темний час для євреїв, коли вони самі намагалися якось прижитися у цій Російській імперії, пристосуватися до цих нових правил. І в результаті суто соціально-комунікаційних речей, як технічно залишити територію Російської імперії, які залізниці, які би стосувалися взагалі зв’язку із зовнішнім світом, з’явилися лише у 1860-х роках. Наступний важливий етап в історії євреїв на території України — це вбивство царя Олександра ІІ, утворення руху опору та початку міграційних процесів. Усе те, що дасть у подальшому поштовх до розвитку нових держав, формування світових лідерів, а також бізнес-імперій, які функціонують і досі.
Не пропустіть четвертий випуск другого сезону подкасту «Відерштанд. Супротив». Історія єврейських погромів».
____________________________________________________________________
Публікація підготовлена в рамках партнерського проєкту з ЮНЕСКО за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Громадського радіо і не обов’язково відображає позицію ЮНЕСКО і Європейського Союзу.