Єлизавета Цареградська: Пані Галино, що для вас означає постать Зіновія Толкачова? Яким є масштаб його особистості та внесок у культурне життя?
Галина Скляренко: На мою думку, Зіновій Толкачов — один із найвизначніших українських і, ймовірно, європейських художників першої половини ХХ століття. Його творча біографія розпочалася в середині 1910-х років. Найактивніше Толкачов працював у 1920-х і 1940-х роках.
Уся його творчість була безпосередньо пов’язана з найважливішими суспільно-історичними подіями, що відбувалися в Україні. Недарма одну зі своїх статей я назвала «Художник війни і миру» — саме таким він був за масштабом і суттю.
Водночас Толкачов мав винятковий внутрішній зір і потужний художній талант, який вів його попри ідеологічні утиски. У цьому полягає певний парадокс його постаті: художник міг декларувати певні ідеологічні принципи, але його мистецьке бачення часто йшло в іншому напрямку.
Передусім Зіновій Толкачов був гуманістом. Його неодноразово звинувачували в «абстрактному гуманізмі», адже в центрі його уваги завжди залишалася людина — в складних історичних, соціальних і суспільних обставинах. Уся його творчість пронизана любов’ю до людей, співчуттям, глибокою людяністю та емпатією до персонажів, яких він зображував.
У його роботах відбилися ключові події ХХ століття: Перша світова війна, Громадянська війна, Друга світова війна. Творчість Зіновія Толкачова — це водночас історія, мистецтво і свідчення художньої позиції, яка часто перебувала в суперечності з офіційною ідеологією.
Єлизавета Цареградська: У творчості Зіновія Толкачова важливу роль відіграють різні вектори й тематичні спрямування. З одного боку — його захоплення Шолом-Алейхемом, з іншого — осмислення наслідків фашизму та трагедії єврейського народу. Пропоную почати з витоків: де і в яких умовах він народився?
Галина Скляренко: Зіновій Толкачов народився в невеликому містечку Щедрин у Білорусі, в дуже бідній ремісничій родині. Коли йому було близько двох–трьох років, родина переїхала до Києва.
Толкачов навчався у двокласному єврейському училищі. Коли захопився малюванням, почав працювати в майстерні художника, який виготовляв вивіски, — спершу як підмайстер. Уже в 1914 році його плакати використовували під час виборчих кампаній у місті.
Згодом він долучився до активного єврейського молодіжного середовища, вступив до революційної організації, з 1917 року брав активну участь у комсомольському русі. Багатьох із цих людей він згодом зобразив у своїх роботах.
У 1920-х роках Толкачов активно долучався до розписів революційних і молодіжних клубів у Києві. Ці стінописи не збереглися — їх виконували на тимчасових матеріалах, зокрема фанері, а самі приміщення часто змінювали призначення. Відомо про них переважно зі світлин. У цих роботах художник, зокрема зображав своїх друзів, які знайомили його з новими ідеями та літературою. Більшість із них загинули під час Трипільської трагедії.
Єлизавета Цареградська: Наскільки важливими для Зіновія Толкачова були політичне життя та його політичні погляди?
Галина Скляренко: На мою думку, вони були принципово важливими. Насамперед Толкачов відчув себе суспільно значущою людиною, активним учасником життя свого міста й своєї країни. Варто зважати на його походження: бідна єврейська родина, відсутність будь-яких життєвих перспектив, максимум — торгівля в крамниці. Натомість перед ним раптом відкрився зовсім інший світ, і це мало для нього величезне значення.
Саме тому багато єврейської молоді так активно долучалися до революційного руху, до пошуків «нового» та ідеї побудови нового світу. Революційні гасла завжди привабливі — рівність, інтернаціоналізм, справедливість, права людини. Ми сьогодні добре знаємо, чим оберталися ці гасла на практиці, але для юнака з бідної єврейської родини вони звучали надзвичайно переконливо. Не захопитися цим було майже неможливо.
Єлизавета Цареградська: Чи відомо, як з часом змінювалися політичні погляди Зіновія Толкачова? Чи можна говорити про його розчарування в революційних ідеях?
Галина Скляренко: Він не розчарувався — радше усвідомив складність світу. Свого часу я товаришувала з відомим київським художником Якимом Давидовичем Левичем, неофіційним митцем 1960-х років. Він розповідав про свої розмови із Зіновієм Толкачовим у період відлиги.
Тоді молоді художники почали відчувати певну свободу, прагнули змін, працювали сміливіше. І Толкачов говорив їм: потрібно бути дуже обережними. Він добре пам’ятав сильний ідеологічний тиск, якого зазнав у 1940-х роках. «Зараз нам дали трохи повітря, — казав він, — але що буде післязавтра, ми не знаємо». Тому закликав берегти себе.
На той час він уже був немолодою, дуже мудрою людиною. Йому було шкода молодих митців, бо він знав, що система може зробити з художником і з людиною загалом. Не думаю, що його погляди принципово змінилися. Скоріше, він зрозумів, що світ значно складніший, ніж здавався раніше.
Єлизавета Цареградська: Чи вплинули, на вашу думку, СРСР і сама система влади на його світогляд?
Галина Скляренко: Він був радянською людиною, щиро вірив у можливість справедливості, інтернаціоналізму, рівності. Те, що відбувалося на практиці, він сприймав як викривлення, спотворення початкової ідеї революції.
Єлизавета Цареградська: У кого вчився Зіновій Толкачов? Чи мав він художніх учителів і кого можна назвати його орієнтирами?
Галина Скляренко: Він нікого безпосередньо не наслідував. Швидше, Толкачов орієнтувався на велику традицію світового мистецтва. Працюючи з його архівом, я звернула увагу, з якою уважністю він аналізував, наприклад, малюнки Мілле — видатного французького художника кінця XIX століття. Так само ґрунтовно він вивчав творчість Рембрандта. Усе це відчутно присутнє і в його власних роботах.
Відомо також, що певний час Толкачов жив у Москві: спершу навчався у вільних художніх майстернях, згодом — у ВХУТЕМАСі. Після служби в армії він навчався в марксистському університеті в Харкові, а згодом — у Київському художньому інституті, де пізніше й викладав.
Проте найважливішою складовою його формування була постійна самоосвіта. Він багато читав, дивився, уважно стежив за мистецькими процесами.
Єлизавета Цареградська: Під час Другої світової війни Зіновій Толкачов іде служити до армії.
Галина Скляренко: Так, але варто зауважити: участь Толкачова у Другій світовій війні — це одна з найяскравіших і водночас найтрагічніших сторінок його життя. У 1941 році він добровільно пішов на фронт, попередньо відправивши родину в евакуацію. Протягом усіх воєнних років він перебував в армії, не завжди безпосередньо на передовій, але постійно в русі разом із військами.
Через це часто недооцінюється його творчість 1920-х років, а саме тоді він створив надзвичайно сильні роботи. Це і плакати — можливо, дещо наївні, але дуже виразні, і велика серія, присвячена Червоній армії. У 1920-х роках Толкачов був надзвичайно популярним художником, його твори друкувалися в численних журналах і часописах.
Особливо показовим є цикл «Червона армія», а також серія «Ленін — маса», де художник ставить надзвичайно складні питання: хто є рушієм історії — вождь чи натовп, хто кого веде. Ленін у цих роботах буквально розчиняється в масі, і межа між ними зникає.
У серії «Червона армія» немає героїки, вибухів чи стрілянини. Є втомлені люди, прощання, щемні сцени людської крихкості. Ці роботи — на рівні європейського експресіонізму, який тоді задавав тон західному мистецтву.
Окреме місце посідають його ілюстрації до роману «На Західному фронті без змін». У них немає переможного пафосу — лише жах війни, яка нищить людину і людяність. В українському мистецтві тема Першої світової війни звучала нечасто, і Толкачов був одним із небагатьох, хто відкрив її як загальнолюдську трагедію, що згодом повторилася у 1940-х.
У 1941 році, рухаючись разом із армією, він створив серію «Окупанти». Це не про перемогу, а про трагедію: селяни, діти, спустошені міста. Як і у фільмі Олександра Довженка «Україна в огні», тут немає тріумфу — лише катастрофа, в якій опинилася країна. За це його, до речі, жорстко критикували: у серіях не було партійного керівництва, вождів, офіційного наративу — лише трагедія війни.
У 1944 році, разом із військами, він побачив наслідки нацистських злочинів. Малювати доводилося на будь-чому — зокрема на бланках, знайдених у комендатурі Освенцима. Він робив нотатки, фіксував побачене. Особливо його вразила купа дитячого взуття — маленькі червоні черевички, схожі на ті, які носила його донька. Цей досвід назавжди залишився в його мистецтві.
Єлизавета Цареградська: Як радянська влада ставилася до Зіновія Толкачова? Наскільки його творчість залежала від режиму, з огляду на загальні умови існування митця в СРСР?
Галина Скляренко: Я не можу повністю з вами погодитися, адже багато залежить від позиції самого художника. Якщо митець прагне бути частиною офіційних структур, входити до президій і активно залучатися до системи, то, безперечно, він стає залежним від влади.
Якщо ж художник свідомо обирає іншу позицію — працювати самостійно, не претендувати на офіційні ролі й займатися лише тим, що вважає важливим, — рівень цієї залежності суттєво зменшується.
Єлизавета Цареградська: А якщо художник порушує теми, які не подобаються владі?
Галина Скляренко: У такому разі ми добре знаємо, чим це часто закінчувалося: існувала велика кількість літератури й мистецьких робіт, які роками «лежали на полицях» і ставали доступними значно пізніше. Водночас сама їхня поява — рано чи пізно — свідчить про важливість цієї творчості.
Безумовно, багатьох митців система зламала або знищила. Але я переконана, що особиста позиція відігравала ключову роль. Водночас нікого не можна однозначно звинувачувати в компромісах, адже це реальна життєва стратегія. Усі ми щодня йдемо на поступки, часто робимо те, чого не хочемо, долаючи власний спротив.
Толкачов у 1920-х роках був надзвичайно активним, був комсомольцем, активно залученим до суспільного життя. Водночас, попри те, що його вважали радянським художником, соціалістичний реалізм практично не позначився на його творчості. У нього фактично немає соцреалістичних робіт — і це доволі унікальний феномен.
Галина Скляренко: Він виставлявся в Польщі, і там був просто шалений успіх. Про нього багато писали, вітали, тому що це був голос. По-перше, це було дуже чесно. По-друге — відверто. І, крім того, тут ще треба мати сміливість дивитися на це й зображати це.
Це ж не кожен міг зробити. Ми знаємо, скільки було написано картин на тему війни, де відчувається дистанція між зображеним і самим художником — ніби він себе береже. А тут він себе не береже взагалі. Він іде повністю до кінця. Там надзвичайно драматичні, страшні речі — і взагалі дивує, як він міг це все «перетравити».
Крім того, тоді він створив абсолютно унікальний цикл робіт — «Христос на Майданеку», де трагедію Другої світової війни він інтерпретував через головний християнський образ.
Єлизавета Цареградська: Тим більше — як на це реагувала влада?
Галина Скляренко: Мене більше цікавить інше: він ніколи не був релігійною людиною. Абсолютно. Так само він ніколи не був занурений у єврейську релігійну традицію.
Єлизавета Цареградська: І ці роботи не забороняли в Польщі?
Галина Скляренко: У Польщі — ні. Але коли він повернувся сюди, все почалося. Почалися ідеологічні кампанії, і фактично ці серії він більше ніде не показував. Їх ніхто не бачив — лише чули, що щось таке було в Польщі.
Почалася боротьба з космополітизмом, із «західним впливом», а потім — страшна антисемітська кампанія.
Його лаяли всі — від Москви до Києва. Відбувалися страшні зібрання: у Спілці художників, у художньому інституті, на громадських обговореннях. І так сталося, що він опинився в епіцентрі цієї жахливої кампанії.
Єлизавета Цареградська: Як це на нього вплинуло? Він не зневірився у своїх ідеях? Бо складається враження: людина стояла біля витоків, а потім її починають цькувати ті самі, заради кого вона працювала.
Галина Скляренко: Чесно кажучи, я не можу цього стверджувати. Я не була з ним особисто знайома, і він сам про це не писав. Але якщо аналізувати його творчість, мені здається, що він розумів: ми пішли не туди. Це було викривлення — сталінізм, репресії, усе інше.
У 1940-их, під час кампаній, його фактично знищили професійно. Він перестав з’являтися публічно, сидів удома, нікуди не ходив — з ним нічого не могли зробити. Але він утратив право на професію. Родину треба було годувати, і він під чужими іменами, з допомогою друзів, малював для газет і журналів.
Про нього просто перестали згадувати. Він з’явився знову лише в 1960-ті роки.
Багато робіт зникли під час війни — через переїзди. Серія «Окупанти» зникла, коли прийшли німці, і він потім її відтворював. Почалися невеликі виставки, про нього знову стали писати.
А от — «Христос на Майданеку» майже ніколи не з’являлася. Її тримали осторонь — бо це щось зовсім «непояснюване», таке, що нікуди не вписується.
Єлизавета Цареградська: Пані Галино, 1977 рік — це рік смерті Зіновія Толкачова. Його вже давно немає з нами як живого митця. Чи можемо його переосмислити? Що з його спадщини ми можемо взяти для себе зараз?
Галина Скляренко: Безперечно, можемо.
По-перше, тут дуже важливе питання нашого сьогоднішнього захоплення тотальною десовєтизацією, коли ми фактично викреслюємо художників лише за те, що вони брали участь у створенні радянського мистецтва. Але ж вони просто жили в той час. У 1920-ті, 1930-ті роки іншої можливості не існувало — умови були надзвичайно жорсткі. Майже всі художники, які не прийняли нові правила гри, або виїхали, або змушені були мовчати.
Коли ми читаємо про провідних митців 1920-х років, бачимо: так чи інакше всі були втягнуті в цей процес. А потім, коли все набуло страшних форм, прийшли розчарування, трагедії — ми знаємо і про самогубство Хвильового, і про багато інших драматичних доль.
Це були надзвичайно складні й страшні часи. А Толкачов був дуже молодим — він 1903 року народження, захоплений, енергійний. Тому до мистецтва радянської доби ми маємо ставитися дуже серйозно й обережно. Там складні постаті й складне мистецтво. І далеко не все в ньому заражене соціалістичним реалізмом, його брехнею та пропагандизмом.
Зокрема, Зіновій Толкачов ніколи не мав жодного стосунку до соціалістичного реалізму. У центрі його творчості завжди була людина, людський вимір. А це — те, що залишається важливим за будь-яких епох.
Публікація підготовлена в рамках партнерського проєкту з ЮНЕСКО за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Громадського радіо і не обов’язково відображає позицію ЮНЕСКО і Європейського Союзу.