Максим Буткевич/Facebook
Тетяна Трощинська: Як ти вирішив мобілізуватися. Це було 24 лютого чи раніше? Пригадай, будь ласка.
Максим Буткевич: Піти у військо та захищати країну, місто, те що важливе, я вирішив ще до повномасштабного вторгнення. Тож уже після 24 лютого у мене у серці не було іншого варіанту. Війна триває у нас з 2014 року. Я й тоді думав про своє місце, де я найкраще міг допомогти. У 2014-2015 роках я не був у війську, допомагав внутрішньо переміщеним людям. Це було важливо. Моїй команді вдалося допомогти багатьом чоловікам та жінкам.
У перший день повномасштабного вторгнення я зібрав базові речі та пішов до військкомату. Я розумів, що не є найкращим кандидатом: без бойового досвіду, не служив до цього. Мені сказали чекати на повідомлення. Воно прийшло через тиждень. Цей час я допомагав людям евакуюватися, координував допомогу.
Тетяна Трощинська: Знаю твоє ставлення до свободи. Скажи, як ти, цивільний, почуваєшся у ЗСУ, бо це ж різне наповнення?
Максим Буткевич: Я все своє свідоме життя був антимілітаристом і залишаюся ним за переконаннями. Не вважаю, що мілітаристську структуру варто поширювати за межі секторів, для яких вона була створена. Однак у цей час я почуваю себе на своєму місці. В армії я не на все життя. Буду стільки, скільки потрібно, щоб захистити те, що найцінніше. Я не можу сказати, що армія — це повністю комфортне життя. Це контраст з тим життям, яке мав до повномасштабного вторгнення. Але й не можу сказати, що відчуваю якийсь дискомфорт. Часи трагічні. Усі роблять те, що можуть, на тому місці, на якому вони є.
Слухайте також: 95% підтримки власних збройних сил — це рекорд, жодна країна світу не мала такого показника — політолог
Тетяна Трощинська: З того, що можна на тепер розказати, поділися своїми враженнями від вже отриманого досвіду.
Максим Буткевич: Передусім розкажу про враження від побратимів, бійців, з якими я служу. Це зріз суспільства. В ЗСУ нині є люди з усіх прошарків населення, з різних регіонів України, з різними освітами, поглядами на релігію, розмовною мовою. Між бійцями не виникає, і не може виникати, ніякого мовного питання. Тут представлені українська, російська мови та суржик. Усі злагоджено взаємодіють, навчаються, усі об’єднані однією ідеєю: захист України.
Довелося спілкуватися із мешканками та мешканцями звільнених населених пунктів. Це про трагедію, але і про щастя та радість. Бо люди, які зустрічають українських бійців, майже завжди, плачучи від радості, що їх звільнили, обіймають, цілують, приносять те, що у них лишилося останнє після місяця, тижнів російської окупації. Водночас питають, чи не повернуться «оті» (російські військові — ред.).
Люди розповідають страшні історії про взяття заручників, про невмотивовану стрілянину по хатах, про мародерство.
Тетяна Трощинська: Чи є відчуття сили української армії?
Максим Буткевич: Ми звикли прибіднятися. Ми розуміємо, що 8 років минули не марно. Надзвичайно висока мотивація в усіх. Те, що вдалося зірвати плани рашистського бліцкригу, те що вже йдеться про звільнені території, це надихає бійців.
Помітна повага один до одного різних військових формувань: ЗСУ, Нацгвардія, Тероборона. Всі розуміють, що це єдина потуга, єдина сила, яка діє у різних формах. При цьому варто тримати, наскільки це можливо, голову холодною, не вважати, що перемога не падає просто з неба, за неї треба боротися, налаштовуватися, що це не буде швидко і легко. Ні в кого нема сумніву у перемозі. Це не показне і не пафосне. Люди лише думають про час, коли це станеться, а не про варіанти. Їх нема — тільки перемога. Це внутрішнє, те, що наснажує.
Слухайте також: Я переконана, що найкращим перемовником із нашої сторони є ЗСУ — професорка Лідія Смола
Тетяна Трощинська: Що для тебе перемога?
Максим Буткевич: Коли говоримо про географію — це вся територія України, включно з тимчасово окупованими територіями. Важливе не лише те, коли вдасться звільнити усю територію України. Це ще й про те, якими будемо на момент, коли звільнимо усю територію нашої держави. Війна це травма, трагедія, нещастя, вона робить людей жорстокими. Сподіваюся, що вона не зробить нас настільки жорстокими, щоби ми відклали права людини на другий чи третій пункт порядку денного. Ми ведемо війну саме за це, щоб залишити за собою можливість втілювати цінності, на яких стоїмо, якими відрізняємося від агресора.
Читайте також: Чому не буває «нелегальних людей»? Пояснює правозахисник Максим Буткевич
Не можна не усвідомлювати, що поки поруч із нами існує авторитарна, агресивна, величезна недоімперія з такими ж апетитами, ми навряд чи можемо почуватися у безпеці. Але це вже, мабуть, наступне питання порядку денного та стратегії нашого життя, виживання як української спільноти, громади.
Повністю програму слухайте в аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS