Маріуполь/ Фото: полк «Азов»,Telegram
З міркувань безпеки називаємо лише ім’я гостя.
Павло: В усіх новинах про реакцію світової спільноти на блокаду Маріуполя, які я чув, йшлося про стурбованість. Вона ніяк не допомагала українцям виживати, шукати їжу, знаходити прихисток від російських снарядів, які летять у житлові будинки.
До міста я приїхав з відрядження з безпечного Львова 25 лютого. Я знав, куди їду. Мене питали:
«Навіщо повертаєшся? Що ти там робитимеш?».
Відповідав:
«Там мій дім, друзі, я не знаю, чи зможу відсидітися у теплі».
В облозі я був понад місяць.
Слухайте також: «рф стирає Маріуполь з лиця Землі разом з людьми»: житель, якому вдалося виїхати
Павло: Технічну воду знайшли біля дому, у підвальному приміщенні на території будмайданчику. На початку війни дізнався, що за 15 хвилин від мого будинку є криничка з питною водою. До неї сходилися люди з нашого району, ставали у чергу, допомагали старшим чоловікам та жінкам. Коли випав сніг, топили його, бо невідомо було, що чекає на нас далі. У нас є собака, яку теж треба було напувати, годувати. Стратегічний запас води ще був у бойлері.
Павло: На початку вважав найстрашнішим звуком свист снарядів, що летять у твій бік: достеменно не знаєш, де впаде міна чи щось інше. Жахливішим виявився звук літака, який над тобою скидає бомби. Критерії жаху змінювалися щодня.
Читайте також: «рф стирає Маріуполь з лиця Землі разом з людьми»: житель, якому вдалося виїхати
Павло: Дехто ховався у звичайних підвалах. Це не облаштоване бомбосховище. Окремі підвали не відчиняли, бо у них було дороге обладнання, боялися, що його винесуть.
Я спав удома між двома стінами з мамою та собакою. Коли почали прилітати снаряди майже до нашого будинку, мешканці вийшли та вирішити зламувати двері у підвал, аби ховатися там. Хтось вирішив їхати з рідного міста.
Павло: Мобільного зв’язку не стало на 5-6-й день. Можна було якимось дивом спіймати сигнал «Київстару» на вищих поверхах, однак він був нестабільним. Страшно, коли бачиш з вікна, що бомблять район, де живуть твої близькі. Але не можеш їм подзвонити, щоб дізнатися, чи у безпеці вони. Наступного дня ти під обстрілами, свистом снарядів, гулом літаків, які скидають бомби, йдеш туди. Врешті бачиш рідну тітку живою. Вона плаче, обіймає тебе зі словами:
«Боже, коли ж це все закінчиться?»
Ти маєш підбадьорити її, запевнити, що усе буде добре. Проте знаєш, що це лише надія. Жодної упевненості нема.
Павло: Спустошення, вирви від вибухів, гради, що застрягли в землі. Сталеві ворота завтовшки у 4 мм пробиті наскрізь — якби тут була людина, від неї нічого б не залишилося. Але треба було йти далі. Повз купи сміття, комп’ютерні запчастини, які вже нікому не допоможуть. Люди полишили їх, рятуючи найдорожче — свої життя.
Павло: У моєї тітки була старенька «Лада». Її ремонтували тричі на рік. Запас ходу у неї був щонайбільше з Маріуполя на дачу. Про довші турне для цієї автівки навіть не було мови. Коли я вчергове прийшов до своєї тітки, її будинок палав, вона була вдягнена та вирішувала, що робити далі. Запропонував їй виїжджати. Вона заперечила:
«Куди ми поїдемо? Там усюди скло».
У людей був ірраціональний страх. Вони думали, що у підвалі свого міста вони у відносній безпеці. Поїхати за його межі боялися. Вмовив тітку виїхати. Завели її «Ладу» під прильоти мін. З міста вдалося вивезти тітку, моїх маму та сестру, ще одну родичку, трьох собак та кішку. Я з чоловіком моєї сестри дійшов пішки до села Мелекіне. Так евакуювалися із заблокованого Маріуполя.
Читайте також: Маріуполь намагаються взяти 14 тисяч російських військових — майже 10% сил рф для вторгнення
Нагадаємо, Маріуполь в облозі з 1 березня, 90% міста знищили російські військові.
Повністю програму слухайте в аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS