«Це було тавро»: докторка історичних наук про пам’ятники російським діячам культури в українських містах

Гостя — Наталя Старченко, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського в НАН України.

Наталя Старченко: Війна загалом загострює питання, де ми, хто ми, яка наша історія, чому, попри російський дискурс про нашу штучність і випадковість, ми існуємо. Ці питання гостро змушують переглянути ті рамки, в яких існує наша історіографія.

Російську імперську матрицю важливо деконструювати в різних сферах. Культура має бути сферою, яку треба змінювати? Винна вона чи ні? Пушкін, наприклад, з’явився в символічному просторі Україні не тому, що він поет № 1 у світі, а через тодішній колоніальний статус України. Обраний росією на місце поета №1, Пушкін разом із іншими символами російської культури мав промаркувати підкорену територію, створити простір спільної історії. Пам’ятники російським діячам культури в українських містах — це тавро. Ним імперія маркувала свій колонізований простір.

• Пам’ятники Пушкіну в українських містах — це символ колективної української травми.

Ми мусимо покінчити з цим

Наталя Старченко: Культура несе відповідальність за світогляд громадян і за їх систему цінностей. Навіть якщо «громадяни погано вчилися в школі», масова культура все одно на них вплине. Це питання поваги до іншого, вартості людського життя, недоторканності майна. Що ми бачимо у росіян? Мародерство, жорстокість, байдужість до страждань, неповага до людини. Все це результат культури.

Нашу разючу відмінність між росіянами тривалий час замазували. За допомогою літератури в тому числі. Саме тому Тургенєв та Пушкін стали для України більш своїми, аніж Шевченко.

Через сто років потому, відстоюючи своє існування у війні з росією, яка розпочала війну на знищення українців, ми продовжуємо розумування про «культура не винна» та великого Пушкіна як частину «нашої історії». Так, у рабовласника і раба, колонізатора і колонізованого, ґвалтівника і жертви теж, як це не жахливо казати, є спільна історія, тільки ця історія кардинально різна.

Читайте також: Яка відповідальність передбачена за геноцид та чому важливо визнати агресію рф проти України геноцидом?

Ми мусимо розірвати остаточно ці зв’язки та переорієнтуватися на Європу: так говорив ще Грушевський. Гострота цього питання завжди була, але часами її надто сильно пригнітали. Перед нами зараз стоїть те ж саме завдання, як у 1918 році. Цього разу ми маємо з цим впоратися.

Український історіографічний наратив зараз вкрай необхідний. Бо ми все ще знаходимось в цьому імперському мисленні, а мислити треба ідентичностями та цінностями.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS