Як організувати евакуацію людям з інвалідністю та допомогти їм вижити в умовах війни?

Упродовж довгих 11 днів Володимир Носков, журналіст «Українського радіо», працював у холодній харківській квартирі, в якій від вибухів вибило вікна. Він жив у центральній частині Харкова із літніми батьками та бабусею, якій майже 90 років. І цими днями ще більше піклувався про них, попри те, що сам – незряча людина.

На місто сипалися ракети й бомби, та Володимир намагався працювати й виходив в етер. Коли терпіти цей жах стало несила, Володимир евакуювався до Львова, де продовжує працювати.

Слухачам та слухачкам «Громадського радіо» журналіст сказав, що готує низку аудіоподкастів, в яких розповідатиме, як людям з інвалідністю полегшити собі життя в умовах війни, особливо в тих місцях, де точаться бої. Також Володимир Носков зосереджує увагу на тому, як людям з порушеннями здоров’я можуть допомогти їхні сусіди, друзі, колеги.

Володимир Носков: У моєму випадку, коли я ще був у Харкові, нас залишилося в будинку дуже мало – родини три, решта виїхали. І тоді ми вже почали обдзвонювати одне одного, запитувати, як справи й кому що потрібно.

Мені здається, зараз дуже важливо знати, хто твій сусід і чим ти можеш стати в пригоді йому. А особливо це стосується незрячих людей, людей з порушеннями опорно-рухового апарату, які користуються колісними кріслами, а також глухих людей.

Як допомогти людям з порушеннями слуху?

Це, як на мене, найцікавіша категорія маломобільних людей. Оскільки вони в традиційному розумінні не можуть відчути, що зараз лунають вибухи «Граду» і треба швидше ховатися. Вони можуть тільки відчути вібрації від сильних вибухів. Тому сусіду, другу, супровіднику важливо бути поруч і повідомляти чи жестами, чи повідомленнями, що зараз повітряна тривога, треба сховатися або в найбезпечнішому місці у себе у квартирі (ванна, коридор), або спуститися до укриття.

Ще я з’ясував, що людині з порушеннями слуху не треба братися все пояснювати – писати від руки чи на мобілці, коли йдеться про вкрай гарячу ситуацію. Просто берете цю людину і жестом показуєте: куди йти, що робити, лягати, прикрити руками голову – треба діяти дуже швидко.

А незрячим?

• Для незрячої людини найстрашніше, коли навколо неї все гримить. Вона втрачає здатність орієнтуватися, здатність щось розуміти.

Якщо ти, скажімо, очима бачиш своїх родичів і розумієш, що вони переживають і що вони від тебе хочуть, то незряча людина в цьому випадку бездіяльна, допоки не настає тиша.

Тому, коли ми чуємо «Гради» чи літак над своїм будинком, то без жодних вагань ми повинні лягти на підлогу вниз головою, прикрити її руками й так перебути цей час. Маємо не поспішати підводитися, бо можуть бути коригування ворога, літак може повернутися, аби доробити свою зловіщу місію.

Людям з інвалідністю під час обстрілів взагалі потрібно мінімізувати виходи на вулицю. Небезпека в тому, що там можуть бути міни, які незряча людина не побачить. Також може початися бій, а людина на візку не ляже на асфальт, на землю – і не врятується.

Тому моя порада – активізувати всі свої контакти: з друзями й не друзями, з волонтерами й владою. Розказати, що ти є за такою-то адресою і про свої потреби всім, кому тільки можеш. Про жодну скромність чи сором’язливість не може йтися. Про тебе і твої потреби має знати якнайбільше людей. Зокрема, про хліб, їжу, медикаменти. Тобто від того, як ти прокомунікуєш з різними організаціями й владою, буде залежати твоя безпека і твій статок.

Андрій Куликов: Володимир Носков евакуюкувався до Львова, переживши страшні дні обстрілів і бомбардувань рідного Харкова, але продовжуючи працювати й виходити в етер.

Володимир Носков: Мені справді було складно і морально, і фізично. Але в цій ситуації радіо діяло на мене реабілітаційно. Я розумів, що маю вийти в ефір зібраним, дисциплінованим. Я просто брав себе в кулак і розумів, що наші слухачі та слухачки не мають чути в мені слабкість чи зневіру. Я намагався своєю розповіддю, поміж рядків, у своєму голосі, у своєму настрої так подавати інформацію, щоб у людей залишалася надія. І коли я так робив, то помічав, що мені ставало краще, з’являлися сили. Це дуже важливо – нам, журналістам, залишатися ось такими лікарями, у яких є заповіт «не зашкодь».

Важливо знати, куди сховатися

Андрій Куликов: Я тобі скажу, Володю, що частину своєї опірності я брав у тебе – у твоїх матеріалах, у наших розмовах. Ми часто говоримо про людей з інвалідністю з певним відчуттям не те що зверхності, а зі співчуттям… Співчуття потрібне, але ми маємо знати, що це просто брак якихось функцій. Ці люди доповнюють це іншими функціями, яких немає у нас. Цей спокій і рішучість, які я зараз чую у голосі Носкова, це дуже й дуже важливо.

Але повернімося до практичних рекомендацій.

Володимир Носков: Так, важливо знати, куди можна сховатися. І важливо ухвалити для себе рішення: чи ти будеш з рідними вдома, чи шукатимеш можливість піти до бомбосховища. Для цього є електронні мапи. Коли немає інтернету або ви не вмієте користуватися ними, запитайте про місця сховищ у людей поруч з вами: рідних, волонтерів тощо.

Утім споруди бомбосховищ старі, сходи можуть бути крутими чи слизькими, тому самим туди йти не варто. Аби подолати вірогідні перепони, попросіть когось, аби вас супроводжував.

Щодо евакуації. Якщо ви ще вагаєтеся – їхати, не їхати, облиште. Всім нам — тим, хто не бере участь у волонтерській діяльності, військових операціях — не варто заважати тим, хто залучені до цього. Щоб на вас ще витрачали сили, організовували гуманітарні коридори…

• Якщо є така можливість, будь ласка, їдьте з небезпечного місця. Шукайте місця, де вас можуть прийняти. Звертайтеся до волонтерських організацій, до влади – курсують евакуаційні автобуси й потяги, везуть до Західної України, до Європи.

В Європі, зокрема, людей з інвалідністю розташовують і в реабілітаційних центрах, і в таборах, і в школах, і в приватних будинках. Європейці допомагають з одягом, харчами, ліками – з усім.

Для людей з інвалідністю організовують спеціальні вагони – я їхав в одному з них. Намагаються врахувати потреби людей, які не можуть сидіти постійно. Зокрема, лежачих, на візках. Я був вражений, як реагують і залізничники, і провідники. Коли ви вже їдете таким потягом, своєю чергою теж маєте дотримуватися певних правил: вимикати світло, зачиняти вікна, коли вам кажуть. Бо йдеться про безпеку – вашу і ваших сусідів.

Андрій Куликов: І не курити в тамбурі…

Володимир Носков: Так, цього б теж хотілося. Мені б ще хотілося, щоб ця війна навчила нас жити за правилами, подолати певну хаотичність, позбавитися притаманної декому з нас позиції «Моя хата з краю», ще чогось, що нам шкодить.

• Нехай війна навчить гуртуватися, жити спільнотами, турбуватися одне про одного, допомагати владі, а не бути тільки споживачами. Тоді ми зможемо побудувати успішну Україну.

Повністю програму слухайте в аудіофайлі

Слідкуйте за найоперативнішими оновленнями у Twitter Громадського радіо

Також підписуйтеся на наш Telegram-канал Новини від Громадського радіо

---

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS