ІЛЮСТРАТИВНЕ ФОТО
Киянка Єва з родиною живе в евакуації у Данії. Мамам та сім’ям з дітьми, які рятуються від війни за кордоном, наша співрозмовниця теж радить не зупинятися в країнах, що межують з Україною, а їхати вглиб Європи. Якщо вони готові невпинно працювати заради майбутнього — свого і своїх дітей.
«Українська мережа за права дитини» продовжує розповідати історії про те, як рятуються від війни сім’ї з дітьми
«Страх примусив мою сім’ю залишити Київ в перший же день, коли почали літати бомби. Думали, якщо треба, перечекати місяць-два-три на дачі під Києвом, яка у нас у Вишгородському напрямку, але не там, де йшли запеклі бої, а з протилежного боку Дніпра.
Ми знали, що буде напад на Київ, тому хотіли від’їхати якомога далі від центру. Але коли все почалося, розвернули автівки і поїхали до Львова. Дуже злякалися, бо це річище Десни, і Чернігів поруч. Вирішили їхати ближче до кордону. Перетнули його з Польщею в пункті Шегині, й опинилися там, де не літають бомби.
Виїхали ми втрьох: я, 10-річний син і чоловік, якому за 60 років, тому він міг їхати за кордон. Доросла донька евакуювалася на 12 днів пізніше, коли почалися сильні обстріли і вже не витримувала психіка. Їхала в потязі майже стоячи і теж потім в’їхала до Польщі».
Єво, чому ви радите мамам, сім’ям з дітьми їхати вглиб Європи?
«Польща нас обіймала, як тільки могла: дуже багато волонтерів, і їжа, і теплі речі, і переночувати, і посадити безкоштовно на автобус, на потяг. Але якою б гостинною не була ця країна, вона не витримує такого натиску, бо українці йшли, йшли, не зупиняючись. Ми на кордоні машиною стояли майже три доби«.
Скільки знайомих скористалися вашими порадами?
«Це не були мої знайомі. Перетнувши кордон, певний час ти не можеш працювати — у тебе немає спеціальних дозволів. Ти маєш жити так, як хоче та країна, в якій ти зупиняєшся. Без мови на роботу дуже тяжко влаштуватись. І я зрозуміла, що не мушу сидіти склавши руки.
Про свою біду люди писали в фейсбук. Запитували, як вибратися з України, як перетнути кордон. Розповідали, де вони затрималися, чому. Комусь треба було розказати, де курсують безкоштовні автобуси або до якої паромної переправи направитися. Я передавала їм свої мапи, і вони рухалися по моїх слідах.
Якісь люди хотіли дізнатися, як залишитися в Польщі, якісь — як доїхати до Німеччини — по всьому Євросоюзу. Я їм підказувала, де спокійніше, де менше наших українських родин і де їм, певно, буде краще.
Але чотири чи п’ять родин, які їхали, приміром, з Харкова, мали змогу приїхати саме до Данії. Чотири дорослі жінки, з однією-двома маленькими дітьми кожна, приїхавши до Німеччини, знову зв’язалися зі мною і попросили допомогти дістатися Данії. Дехто зупинявся у Червоному Хресті, а комусь ми шукали родини, і це було непросто. Тому що данці мають маленькі будиночки і не можуть брати багато людей в одну сім’ю«.
Єва каже, що почувається у безпеці. Запевняє: «У нас все є». Разом із тим…
«Ми приїхали в чужу країну. Не знали, до кого їдемо і як складатиметься наше життя — щодня, щохвилини. В перші дні ти ні з ким не хочеш спілкуватися, думаєш про те, що коїться в твоїй країні, де лишилися твої рідні, про те, скільки ще жахливих моментів доведеться побачити.
У перші два тижні нам допомогла тиша. Данська родина нас не взяла до себе, а надала нам summerhouse, по-нашому дача. Цей будинок далеко від великого міста, в ньому затишно, а навкруги дивовижна природа».
Але людині, у якої невизначене майбутнє, попри те, що вона пережила стрес, тримати тишу і нічого не робити важко.
«Ми залишили цей будиночок. Психіка мусить переналаштовуватись. Зі страшного моменту я вийшла. І мені хотілося, щоб у моєї дитини було майбутнє. Щоби вона йшла до школи, вчила мову — жила в цьому моменті.
Читайте також: Ті, хто стали переселенцями вдруге, не очікують на швидке завершення війни — Андрій Сухарина
Тому я написала фейсбук-пост: шукаю родину, яка б допомогла моєму хлопчику жити майбутнім. Написала, що мій син займається карате, плаванням на професійному рівні, що він хотів би спілкуватися з дітками. І знайшлася сім’я, яка забрала нас у місто. Вони виділили нам окрему квартиру, а самі переїхали в іншу. Це звичайна родина, їм держава не оплачує навіть комунальні за біженців. Данські родини з доброї волі і з чистого серця надають прихисток українцям, які рятуються від війни».
Як держава Данія надає біженцям з України безоплатне проживання і проїзд після реєстрації. Людина віддає свої відбитки пальців і отримує код, з яким зможе працювати, заробляти, вчити мову, віддати дітей до дитсадочка, до школи. Українська родина буде на рівні з данцями.
«Роботу нам пропонуватимуть комуни, за якими закріплені люди. І саме держава вирішує, в якій комуні тій чи іншій родині жити. Хтось хоче жити тільки в Копенгагені — можна попросити, але рішення за державою. Ми пройшли таку реєстрацію, але дозвіл ще не отримали.
Данці кажуть, що навіть не очікували, що українці такі щирі. Пару раз на тиждень вечеряємо разом з господарями квартири, по-черзі готуємо. І що син тут навчається в школі і вже має друзів. Ми неймовірно зацікавлені тут залишитися.
Але, може бути, що з якоїсь причини дозвіл нам не дадуть, тоді ми будемо змушені або поїхати туди, куди скаже Данія, або поміняти країну.
Я не знаю, що може стати на перешкоді. Міграційна служба не повідомляє. Але скільки я тут перебуваю, ще нікому не відмовили».
За спостереженнями Єви, в Україні багато розповідають про те, як різні європейські країни приймають наших біженців, але про Данію — майже ніякої інформації.
«Тут просто неймовірні люди. Немає відчуття, що ти приїхав не до родичів. Усі данці розмовляють англійською, але ті, хто працює в державному секторі, в школи — тільки рідною мовою. І всі, хто приїздить, мають вчити мову.
Для дітей створюються так звані змішані класи: вчитель більше навчає мови, аніж, скажімо, математики, щоб дитина якнайшвидше заговорила. Данські діти в цих класах допомагають нашим адаптувалися».
Для дорослих так само є мовні курси, Єва з чоловіком їх відвідують. Мову можна вивчати безкоштовно впродовж п’яти років, але треба ходити, не пропускаючи, і попереджати, якщо у тебе пропуск з поважної причини (поламана нога, приміром, не є такою).
«Мову треба вчити, якщо хочеш отримати гарну зарплатню, а відповідно – і рівень життя. Бо, якщо ти йдеш працювати, соціальні виплати припиняються».
«Це країна законів. Приміром, якщо ви приїхали до Данії автівкою, на ній тут можна їздити лише 185 днів. Потім треба сплатити податок від 105 до 150% від вартості, в яку оцінять авто, і поміняти номери за власні кошти, яких у багатьох просто немає. Тому варіанти такі: а) поставити машину на приватну стоянку і зняти номери, б) перегнати назад в Україну, в) продати і купити тут, сплативши всі податки.
Не всі українці задоволенні життям у Данії, бо умови, в які вони можуть потрапити дуже різняться — це залежить від кожної конкретної комуни. Хтось отримує виплати, а хтось ні. Хтось живе в таборі для біженців, голодним і холодним не ходить, але умови гірші ніж жити в родинах. Є українці, що живуть в родинах, але самі повинні себе годувати. В якійсь комуні родини данців отримують доплати або преференції на електропостачання чи на їжу для українців, а є такі, що не отримують нічого і допомагають нам безплатно».
Читайте також: «Ангели летіли над Києвом» — 81-річна колишня бранка Освенціма розповіла, чому не залишила Україну під час війни
За словами Єви, не всім вдається.
«Можна разом з посвідкою на проживання отримати гарні умови, наприклад, невеличку квартирку. Але це буде за 400 км від міста, навколо ферми з полями, де до школи треба понад годину їхати потягом. Або отримати гірше житло: з ліжками двоярусними і загальною кухнею, будинок, якій треба ділити з іншими родинами. І дітей не беруть в садок, бо в Данії садочки платні (це розцінюється як догляд за дитиною). А от школи безкоштовні й дуже гарні.
Не всім подобається лотерея «або добре, або погано». Тому є українці, що їдуть назад і дуже сварять Данію. Країна справді дорога, і незадоволені є завжди. Але тут нікого не тримають. Все можна змінити, аби бомби на голову не падали. Нас влаштовує саме те, що тут безпечно. Ми усвідомлюємо, що тільки від нас залежить майбутнє.
Родина, в якій ми живемо не може нам допомагати вічно, тому ми налаштовані оптимістично: робота, оренда житла, дружні стосунки з нашою данською родиною! Тільки так. Тільки вдячність.
Мені прикро чути коли наші люди говорять погано про Данію, бо в них щось не склалось, бо немає нічого безкоштовного. Якщо комуна виділяє житло (добре чи погане, це питання риторичне), вона з тебе буде вичитати гроші за оренду цієї площі, плюс податки – 38% (+-)».
Є люди, які не будуть задоволені умовами проживання в жодній країні ЄС, каже Єва.
«Данія робить все можливе! В українців навіть є безкоштовний доступ до басейну на 3 місяці. Магазини відкриваються, щоб ми могли взяти одяг безкоштово. Це неймовірна країна, і люди тут золоті. Вони витрачають свої податки для того, щоб багато чого дати українцям, зробити їхнє життя безпечним і яскравим, помогти інтегруватись в суспільство. І мені шкода, що дехто не розуміє, що їм ніхто нічого не винен. Що треба сприймати такі жести з повагою та вдячністю. Що ми і робимо.
Бо завжди є можливість змінити житло, яке не сподобалось, місто, роботу. Є вибір, лише працюй».
Українські діти приїхали до Данії з різних куточків, загрожених неоднаково.
«У кожній родині різні діти, і вони по-різному відчувають. Є дітки з Бучі, які рятувалися просто із жахливих умов. Хтось не встиг побачити жахливих картин.
Батьки намагаються влаштувати атмосферу — як удома. Підключатися до українських шкіл онлайн, щоб продовжити спілкування з батьківщиною. Бо інколи українців розселяють в сім’ї, й у них немає змоги щодня бачитися, обмінюватися інформацією.
Натомість Данія намагається кожної суботи зробити день зустрічі родинам, які проживають в сусідніх комунах. Усі беруть із собою діток.
Переселенцям пропонують безкоштовно водити дітей в цирк, щоб вони мали змогу відчути трохи дитинства. Є BBQ-зустрічі, щоб організувати діткам футбол, якийсь обід та спілкування.
Ще є середа, коли в парку розваг працюють батути, гірки для дітей. Все для українців безкоштовно. Хоча в Данії все дуже дорого.
Читайте також: Нікому не віддавати свій паспорт і мати кодове слово: як не потрапити в тенета торгівлі людьми?
Є дітки, які нічого не хочуть, лише поїхати з татом чи з мамою в ліс і погуляти з собачкою. До речі, українські родини забрали з собою своїх улюбленців.
Ми теж забрали всіх, хто у нас є: дві собачки і наша родина. Батьки відмовилися, на жаль, їхати, сказали, що хочуть лишатися до кінця вдома. І якщо треба померти, то саме вдома».
Чого ви раніше ніколи не чули від свого сина, а зараз він про це говорить?
«Слава Богу, нинішні події не так сильно вдарили по психіці моєї дитини. Син намагається перемикнутися на стандарти життя.
Йому трохи важко, бо не так багато друзів і тяжко з навчанням, бо інша країна, інша мова. А чого я ніколи не чула – моя дитина сказала, що буде тепер говорити тільки українською мовою. І не буде мовою своїх ворогів».
Єво, попри те, що данські родини намагаються дати українцям все можливе, чого вам найбільше не вистачає?
«Ми хочемо додому. Все тут добре, і приймають, і допомагають. І це відчувається в повітрі. Але, як тільки скажуть, що перемога за нами, ми навіть чекати не будемо. Ми поїдемо додому — відбудовувати країну».
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS