«Ангели летіли над Києвом» — 81-річна колишня бранка Освенціма розповіла, чому не залишила Україну під час війни

Ганна Стрижкова була героїнею подкасту Громадського радіо, вона одна із тих дітей, яких вивезли із концтабору Освенцім після звільнення його від нацистів. Коли вона потрапила в концтабір, їй не було 3-х років.

Ганна Михайлівна не знає, ким були її біологічні батьки. Можливо, з Білорусі. Після звільнення концтабору двісті дітей вивезли в Ташкент — там не було голоду. Але потяг зупинився у Києві, тут його зустрічали жінки і намагалися хоч якось нагодувати дітей. Маленька Ганнуся була слабка, навіть боялись, що не довезуть її до Ташкента. І в Києві її врятувала і вдочерила Онисія Петрівна Зазимко. Ганна вступила на біофак, стала кандидаткою біологічних наук і все життя присвятила вивченню мікроорганізмів, корисних для людини.

Нині Ганні Михайлівні 81 рік, вона і досі живе в Києві, і цю другу війну, це вторгнення, зустріла також тут.

«Був шок перший і здивування. Я думаю, що на моє життя дві війни — це дуже багато, бо ще була маленькою, а цю я вже добре відчула«, — каже вона.

Ганну Стрижкову запрошували евакуюватися у Польшу чи Німеччину, але вона вирішила лишитись в Києві:

«Ми поговорили з дочкою, мій зять пішов добровольцем в армію, а вона сказала: «Я буду чекати його вдома, нікуди без нього не поїду. Коли місто покидають люди, вони здають його ворогу. Ми Київ не думали здавати. Ну і як я поїду без дочки? Що я там буду одна робити? І головне: треба було думати про дітей. От дітей треба кудись вивозити, бо це золотий фонд України. І вже не ми, а вони будуть відроджувати націю українську. І вони вже будуть робити Україну багатою, незалежною, найкращою у світі».

Ганна Михайлівна розповідає, що повітряні тривоги їй доводиться перечікувати в квартирі: «Річ у тому, що я дуже погано ходжу і ми живемо на 9 поверсі, і поки я зійду, то це і сирена вже закінчиться. Тому ми залишались вдома і виконували правило чотирьох стін. Коли мені хтось казав, «ой, це так важко все», а я кажу: «а ви згадайте Маріуполь, околиці Києва, та ж Буча, Ворзель».

Читайте також: «Я переповнена ненавистю»: як російські обстріли повертають спогади про Другу світову війну

Після 24 лютого Ганна Михайлівна почала говорити українською. Вона розповідає, що вчилась у російській школі, в університеті так само була російська, аспірантура — в тодішньому Ленінграді.

«Як вони кажуть: «Ми пришли вас освобождать от нацизма» — русскоязичних. Я була русскоязична, але я не хочу, щоб хтось приходив мене визволяти. Я в Україні. Бо після концтабору Україна мені стала батьківщиною, Україна мені дала родину, Україна мене вчила, вивчила, я дуже добре жила в Україні. Я зараз може не дуже ще добре розмовляю українською мовою, але я вчусь. І буду розмовляти українською мовою», — каже вона.

Про перемогу Ганна Михайлівна говорить впевнено і навіть трошки з містикою:

«Я вірю в перемогу. З першої хвилини ми знали, що ми переможемо. Тому що ми праві, тому що з нами бог і 149 країн світу. Я молилась вранці і ввечері, зверталась до бога. І дуже-дуже рада, що 27 лютого ангели летіли над Києвом, я бачила це своїми очима».

Вона розповідає, що вже давала інтерв’ю іспанським і німецьким журналістам – розповідала про те, що відбувається в останні місяці Україні і в Києві. як воно є.

«Я свідок і я в цьому живу«, — каже Ганна Михайлівна. Вона вірить, що це хоч і маленький внесок, але ми маємо розповідати правду, де тільки можливо.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS