Читає Лук’ян Галкін, кінознавець і головний редактор порталу про кіно Moviegram.
Кавалерідзе служив в армії царської Росії. За низкою свідчень він знаходився серед тих, хто певний час охороняв Миколу II. Перейшовши до радянської ідеології, він зробив дуже правильний крок: одразу пішов на деяку ідеологічну поступку і створив великий та величний пам’ятник Артемові. У ті часи, коли українська інтелігенція вливалася до радянської ідеології, це все було осяяне ейфорією. Кавалерідзе відвоював собі можливість працювати у цікавому йому річищі. Він створював пам’ятники Шевченку. Найважливішим для нього пам’ятником з нереалізованих мав стати пам’ятник Шевченкові у Каневі, де Кобзар мав лежати над дніпровими кручами.
Пошуки Кавалерідзе у скульптурі зазнавали чимало критики, тому він іде до кінематографа. У 1928 з’являється першій фільм, який має назву «Злива».
Всю лекцію слухайте в доданому звуковому файлі.
Довженко – це також постать, понівечена ідеологією. Починається Довженко як автор поетичного кіно, якого ми знаємо, ще сміливим, юним та незалежним з фільму «Звенигора». Це величезна епічна поема, яка охоплює 2000 років з історії України, об’єднані концептуальним персонажем, який переходить з давніх-давен до революційного сьогодення. Основна сюжетна лінія розповідає про двох онуків великого персонажа, який має втілювати українську землю, українській народ.
Довженко має освіту вчителя, яку отримав не через поклик душі, а тому, що мав право вчитися на педагога. Довженко стверджував, що його вчили фактично ненавидіти і викорінювати все українське.
Всю лекцію слухайте в доданому звуковому файлі.
Насправді Вертов для Радянського Союзу був аж занадто радикальний. Він шукав кіномову, але його кінозасоби були радикальні тим, що він хотів повністю відмовитися від будь-чого, що кіно запозичує в інших видів мистецтва. Він хотів відмовитися від сценарію, акторської гри та режисури. Для Вертова кіномова мала би бути універсальним засобом спілкування.
Всю лекцію слухайте в доданому звуковому файлі.
Найбільш «параджановські» твори – це «Тіні забутих предків» і «Цвіт гранату». У «Цвіті гранату» видно всю чистоту параджановського методу. «Тіні забутих предків» – це спільна робота трьох великих постатей українського кінематографа. Юрій Іллєнко був оператором, а Іван Миколайчук зіграв дебютну роль.
З «Цвітом гранату» стає очевидним, що хоче творити Параджанов у кіно. Він не дотримувався тих поглядів, що його сучасники. Він практично не користувався системою Станіславського при роботі з актором і віддавав перевагу натурникам. Параджанов у фільмі «Цвіт гранату» фактично без слів розповідає історію поета Саят-Нови, де засобами кінематографа намагається вловити світ поезії.
Всю лекцію слухайте в доданому звуковому файлі.
Він є всеохоплюючою постаттю для фільму «Вавилон XX», завдяки роботі над яким його часто порівнюють і часто називають українським Орсоном Веллсом, тому що свого часу Орсон, працюючи над «Громадянином Кейном», став не тільки режисером цього фільму, але й виконавцем головної ролі, автором сценарію, займався монтажем. Те саме робив Іван Миколайчук.
Всю лекцію слухайте в доданому звуковому файлі.
Інші лекції шукайте на сайті Громадського радіо та за посиланнями:
Проект Wisecow виконується в рамках проекту «Зміцнення громадської довіри (UCBI II)», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).