Візуал із зображенням Тетяни Руденко/ Громадське радіо
Максим Буткевич: Ваша організація існує вже 11 років. Як вона виникла? Коли і чому стало зрозуміло, що недостатньо просто надавати поодинокі консультації, а потрібно створити повноцінну організацію? Що стало поштовхом до цього?
Тетяна Руденко: Все відбувалося на хвилі подій на Майдані, а згодом — із початком російської агресії. Це була волонтерська діяльність, коли люди мобілізувалися за принципом «хто що вміє» і робили те, що могли у тих складних умовах.
Спочатку я взагалі не розуміла, що таке громадська організація, як працює фінансування тощо. Проте згодом ми дійшли висновку, що необхідно офіційно оформити відносини з державою і переводити діяльність на більш сталі рейки, а не обмежуватися точковим волонтерством. Так ми створили громадську організацію.
Це була зовсім невелика ГО — команда налічувала буквально до п’яти осіб. Ми проводили перші групи підтримки, консультували всюди, де це було можливо. Очевидно, що почали з родин, адже на той момент вже були мобілізовані. Тоді розуміння ролі психолога у війську фактично не існувало — на відміну від сьогодення, у 2015 році ця професія сприймалася як щось абсолютно незрозуміле й неочевидне.
Проте з часом потреба в такій допомозі лише зростала, а наша команда розширювалася. Сьогодні ми продовжуємо виконувати свою роботу, але вже в зовсім інших масштабах та за зовсім інших умов.
Дарʼя Бура: Громадська організація «Вільний вибір», яку ти заснувала й очолюєш, працює з військовими та їхніми родинами з 2015 року. На той момент війна тривала вже рік і про необхідність психологічної підтримки почали говорити частіше. Проте самі військові ставилися до цього вкрай недовірливо, серед них панувало чимало стереотипів. Пригадай ваші перші консультації. Як вам вдалося торувати цей шлях довіри?
Тетяна Руденко: Я й сама інколи ставлю собі запитання, як нам це вдалося. Колись можу знайти відповідь, колись — ні.
Значну роль відіграла персональна довіра, принцип «через знайомих та друзів». На той момент майже все моє оточення добровільно долучилося до війська у різноманітних статусах. Паралельно ми почали працювати з родинами, і це також проклало шлях до довіри. Коли дружина, чоловік чи партнер радять: «Я їх знаю, можна спробувати», — це спрацьовує.
Процес розгортався як снігова куля. Спочатку контакти передавалися буквально з рук у руки. Це «сарафанне радіо» зрештою привело нас до точки, у якій ми перебуваємо зараз: сьогодні 45% усіх наших звернень надходить від діючих військовослужбовців, а це дуже високий показник.
Дарʼя Бура: Чи могла б ти уявити це у 2015 році?
Тетяна Руденко: У 2015 році я багато про що не могла й подумати. Тоді нам здавалося, що страшнішого за Іловайськ чи Дебальцеве вже нічого бути не може. Проте кожного разу це був новий і новий удар. Ці удари тривають вже 12 років, і кількість залучених людей постійно зростає.
Зараз ми опинилися в точці, коли, зустрічаючись із новим підрозділом, ми чуємо: «А ми про вас знаємо!». Це дуже приємно, адже за цими словами стоїть колосальний обсяг насправді зробленої роботи.
Максим Буткевич: Сприйняття психологічної допомоги в суспільстві змінюється, однак я й досі періодично стикаюся зі стигматизацією цієї теми. Мовляв, звернення по допомогу свідчить про психічну хворобу, або ж що людина без відповідного бойового досвіду не зможе допомогти військовому. Чи часто ви стикаєтеся з цим явищем і чи можливо його зрештою подолати?
Тетяна Руденко: Якщо бути відвертою, у нашій професійній бульбашці ми стикаємося з цим нечасто, адже надаємо допомогу тим, хто вже визрів до цього рішення і звернувся самостійно. Тому безпосередньо серед наших клієнтів такі упередження трапляються рідко.
Проте коли я опиняюся в іншому середовищі — наприклад, на проєктах із відновлення чи в соцмережах, — там люди не завжди розуміють справжнє призначення психології. Ця скепсис дійсно звучить. Утім, насправді таких упереджень стає менше.
Часто подібне твердження є скоріше внутрішнім спротивом та зручною позицією: «Якщо ти там не був, то нічим не допоможеш». Але коли починаєш це розбирати, людина зазвичай погоджується, що психологу не обов’язково мати ідентичний досвід — тобто проходити службу чи брати участь у бойових діях. Водночас важливо підкреслити: це не означає, що фахівці можуть не розуміти контексту. Вони мають бути ретельно підготовлені до роботи з людьми, які мають бойовий досвід.
У дискусіях я часом використовую м’які метафори — наприклад, класичну про хірурга: хірургу, який видаляє апендицит, не обов’язково мати вирізаний власний. Якщо потрібні наочніші приклади: чимало психологів працюють із дитячими травмами чи різними формами насильства, і це не означає, що фахівець повинен мати аналогічний трагічний досвід.
Коли пояснюєш це простими словами, люди погоджуються. Адже твердження «ти не маєш такого досвіду — ти не можеш мені допомогти» часто є лише формою самозахисту. А це звичайне уникання, яке є абсолютно природною реакцією на важкий травматичний досвід.
Дарʼя Бура: Наша армія починаючи з 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення, формувалася з людей, багатьом з яких довелося вчитися воювати безпосередньо у боях. Ми, журналісти, вчилися висвітлювати війну в процесі — нас ніхто спеціально цьому не навчав. Ви, психологи, так само вчилися надавати допомогу в умовах, коли живете в тій самій країні, а ваші рідні беруть участь у бойових діях. Чого українські психологи навчилися під час війни? Чи були проблеми, до яких цивільна психологія виявилася повністю неготовою?
Тетяна Руденко: Відповідь на друге запитання — ствердна: так, багатьох речей ми вчилися у процесі й продовжуємо вчитися досі. Війна триває, травматична подія не завершена і щоразу виникають нові фази. Щопівроку ми робимо внутрішню звірку: що відбувається з усіма нами, у якій точці ми перебуваємо як люди та як фахівці, де знаходяться наші клієнти та який загальний стан суспільства.
Ми навчилися багатьом речам. З терапевтичного погляду ми навчилися компонувати та застосовувати різні підходи й протоколи до коморбідних станів. Простими словами: зараз рідко буває лише одна isolated проблема з психічним здоров’ям. Зазвичай це «цибулина», яку потрібно поступово розгортати.
Це унікальний досвід, здобутий тут і зараз, який поки що ніде не описаний. Єдина проблема — фахівці, які активно консультують і реалізують проєкти, просто не встигають це систематизувати, рефлексувати й описувати. Втім, у мене є амбіція стати амбасадорами цього досвіду й передати його світу на відповідних умовах, адже це колосальне й цінне знання.
З іншого боку, один із моїх найбільших страхів — що ці знання можуть зникнути разом із нами. Українська спільнота фахівців має колосальний практичний досвід, тоді як колеги з Європи чи Америки часто навіть уявити не можуть, про що йдеться. Вони запитують нас: «Як ви тримаєте life-work balance? Як дбаєте про себе як психологи?». Ми стали відповідати, що у нас існує лише war-life balance. Світ ще не готовий це сприймати, і є ризик, що ми не встигнемо передати ці знання в силу різних обставин. Тому ми активно працюємо над адвокацією.
Передавати є що: і як себе тримати, і як перемикатися між роботою та особистим. Адже психологи не живуть у вакуумі. Нас так само «штормить», у нас так само є близькі на фронті та серед загиблих… Це феноменально, але й ризиковано, бо невідомо, наскільки вистачить цього ресурсу. Проте ми продовжуємо якісно виконувати свою роботу.
Максим Буткевич: Я чув від лікарів, психологів і психіатрів, які працюють із військовими та звільненими з полону: ми накопичили унікальний досвід, якого немає в підручниках і яким необхідно ділитися. З якими потребами до вас звертаються найчастіше? Ви зазначили, що 45% — це діючі військовослужбовці. Хто становить решту аудиторії?
Тетяна Руденко: Це ветерани, рідні військовослужбовців, родини загиблих, безвісти зниклих та тих, хто перебуває в полоні, а також звільнені з полону захисники. Тобто весь спектр людей, безпосередньо залучених до захисту України, та їхні близькі.
Зараз ми спостерігаємо величезний попит на допомогу саме з боку війська. Більше того, звертаються цілі підрозділи із запитами на навчання. Приходить усвідомлення, що знань із домедичної чи тактичної медицини замало: деякі стани не виправляються простими діями, старі інструменти не працюють, а люди надто довго перебувають під критичним навантаженням. На жаль, це розуміння часто приходить із запізненням, адже раніше про необхідність тієї ж першої психологічної допомоги згадували неохоче.
Дарʼя Бура: Повертаючись до того, як хвиля психологічних наслідків може накрити суспільство: чи означає це, що зараз ми ще якось тримаємося завдяки інстинкту виживання, а основні наслідки війни можуть нагнати нас через 10, 20 чи більше років?
Тетяна Руденко: Тут важливо розмежовувати, що саме ми маємо на увазі під словом «накриває». У нас можуть виникати гострі стани, які провокуються різними фазами війни. Під час повномасштабного вторгнення ми точно пройшли через кілька різних етапів нашого особистого та психічного стану.
Як це позначиться на нас у майбутньому та чи перейде в хронічні розлади — залежить від кількох факторів:
Якщо говорити про ветеранів, то величезна відповідальність лежить саме на суспільстві. Усі дослідження та наші власні спостереження доводять: одним із ключових тригерів, який або провокує посттравматичні розлади, або запобігає їм, є те, як людина почувається у своєму середовищі після повернення з фронту. Йдеться про те, як її зустріне громада, як спрацює держава та суспільство загалом, наскільки вони будуть підготовленими.
Саме тому одним із головних напрямів нашої діяльності є просвіта та психоедукація. Ми намагаємося з усіх доступних майданчиків пояснювати, що є нормою, а що ні, як правильно спілкуватися та як надавати першу психологічну допомогу.
Звісно, складних кейсів у майбутньому буде багато — у країні, що переживає таку війну, цього не уникнути. Проте чи буде їх відсотково більше, ніж під час інших масштабних трагедій? Це питання. По-перше, українці мають потужні навички виживання. Ми надзвичайно добре вміємо виживати.
Тому наша ситуація може відрізнятися від умовного досвіду США після 11 вересня. У нас сформовані дуже сильні коупінг-стратегії справлятися з кризами. Але коли настане момент відносного розслаблення, коли психіка нарешті отримає безпечний простір для опрацювання пережитого досвіду, тоді й може розквітнути заблокована симптоматика: нічні кошмари, надмірна й вже недоречна тривожність.
Зараз наша підвищена тривожність працює на виживання: вона допомагає вчасно спуститися в укриття або оцінити рівень небезпеки. Проте коли загроза зникне, ця сама тривожність стане проблемою. І те, як довго вона зберігатиметься, залежить від того, наскільки якісно ми опрацюємо цей досвід уже зараз.
Максим Буткевич: Наскільки потреба у психологічній підтримці військовослужбовців, ветеранів і ветеранок, а також їхніх рідних є співвимірною з можливостями надання цієї допомоги? Умовно кажучи: наскільки пропозиція спроможна задовольнити нинішній попит?
Тетяна Руденко: Турбота про психічне здоров’я — це завжди дуже дорого. Підготовка одного якісного фахівця за обсягом ресурсів і часом навчання співвимірна з підготовкою пілота або висококласного хірурга. Ця система вимагає залучення колосальних ресурсів, яких зараз об’єктивно бракує. Попит значно перевищує пропозицію — це факт.
Якщо аналізувати ситуацію на державному рівні, спроби розв’язати проблему є, але вони поки що недостатні. Найбільша біда полягає навіть не у фінансуванні — очевидно, що в умовах війни держава спрямовує всі можливі ресурси на оборону та виживання. Головна проблема — у відсутності належної комунікації між інституціями та міністерствами.
У ветеранській сфері кожне відомство тягне процес у свій бік, формуючи власну окрему політику та норми, без належної синхронізації з іншими. У результаті шлях клієнта побудований абсолютно хаотично, що вимагає від людини величезних часових і нервових витрат лише на те, щоб розібратися в системі.
Сьогодні значний масив цих функцій бере на себе громадський сектор, проте лише його зусиль усе одно недостатньо.
Максим Буткевич: Це якраз підводить до мого наступного запитання: а якою у цьому процесі має бути роль держави?
Тетяна Руденко: Зараз усі можливі сили кожної державної інституції мають бути кинуті на підготовку до майбутньої демобілізації — до моменту, коли відбудеться перша масштабна хвиля повернення людей із фронту.
Ми пам’ятаємо 2015 рік, коли проходила перша демобілізація. Тоді було шість хвиль, і ми отримували людей із бойовим досвідом партіями. Тоді ми відчували кожну хвилю й бракувало ресурсів. Тепер кількість людей буде співвідносно більшою, а тривалість їхньої служби вимірюватиметься не одним-двома роками, а чотирма-п’ятьма й більше роками. Рівень виснаження нервової системи у цих людей значно вищий, відповідно, для відновлення знадобиться значно більше підтримки. Якби демобілізація відбулася умовного завтра, нинішня система просто захлинулася б.
Тому першочергове завдання держави — підготувати громади до прийому великої кількості людей. Це вимагатиме комплексних рішень у багатьох сферах: належного фінансування; підготовки достатньої кількості кваліфікованих кадрів; чіткої та прозорої комунікації за зрозумілими алгоритмами (скриптами).
Коли людина приходить до ТЦК, здає військовий квиток і отримує статус ветерана чи ветеранки, вона повинна мати чіткий і зрозумілий покроковий план дій. Наразі цього немає.
Для цього потрібна міжвідомча координація. Людина не повинна губитися в бюрократичному лабіринті. І від того, як саме людина зробить свої перші кроки після повернення, значною мірою залежатиме те, як пережитий досвід позначиться на її подальшому житті.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі