Візуал з ілюстрацією міграційних тюрем в РФ, написом "українці в міграційних тюрмах Росії" та фото Альони Луньової.
Максим Буткевич: Коли ми говоримо про позбавлених Росією волі українців, зазвичай ідеться про військовополонених і цивільних заручників. Однак є ще одна категорія — ті, кого утримують у так званих ЦВСІГах (Центрах тимчасового утримання іноземних громадян), або, простіше кажучи, російських міграційних тюрмах. Чи відомо, скільки таких установ існує і про яку кількість українців у них може йтися?
Альона Луньова: Абревіатура ЦВСІГ з’явилася в нашому порядку денному, коли після початку повномасштабного вторгнення з’ясувалося, що частину наших співгромадян депортували з окупованої території Херсонщини. Це були в’язні колоній, яких вивезли до Росії. Коли термін їхнього ув’язнення закінчувався, їх не випускали, а переводили до міграційних тюрм, караючи за нібито «незаконний перетин кордону РФ» під час самої ж депортації. Згодом ми з’ясували, що українці опиняються там масово й проти власної волі.
Загалом на території РФ функціонує 75 таких закладів — щонайменше по одному на кожен суб’єкт федерації. На тимчасово окупованих територіях Донеччини, Луганщини, Херсонщини та Запоріжжя для утримання людей, які порушують міграційне законодавство РФ, дозволили використовувати звичайні ІВС (ізолятори тимчасового тримання).
Точну кількість українців у цих закладах встановити неможливо — це плинна цифра. На початку 2025 року, після указу Путіна про посилення міграційного законодавства та вимогу врегулювати правовий статус усім іноземцям, стався черговий пік затримань. Силовики почали масово хапати українських заробітчан, які роками працювали в Росії, й відправляти їх до ЦВСІГів. Мова може йти про сотні або й тисячі осіб. Для жителів ТОТ термін «врегулювання статусу» відтермінували до 10 вересня 2025 року, тож усі, хто не отримав російський паспорт чи документ іноземця, відтоді перебувають під загрозою затримання.
Дарʼя Бура: Тобто в цих тюрмах, окрім депортованих в’язнів, опиняються цивільні з окупованих територій без російських паспортів та українці, які проживали в Росії?
Альона Луньова: І навіть колишні політв’язні. Показним є кейс Валентина Вигівського — киянина, затриманого ще у 2014 році, який відбув 11 років за звинуваченням у «шпигунстві». У 2025 році, одразу після виходу з колонії, його затримали знову — через відсутність російських чи українських документів та порушення міграційних правил.
Теоретично утримувати в ЦВСІГ мають до 90 днів, після чого суд повинен переглядати доцільність. На практиці все залежить від конкретного регіону. Якщо залучаються адвокати, людей вдається звільнити або домогтися видворення через треті країни — наприклад, Грузію, що було поширеною практикою раніше.
Дарʼя Бура: Україна та Росія зараз не мають дипломатичних відносин. Консулів у РФ немає, тож як людям у цих закладах знайти захист чи адвоката?
Альона Луньова: Це надзвичайно складно. Іноді правову допомогу надають російські адвокати, які досі залишаються в РФ, або місцеві громадські організації, що опікуються мігрантами. Вони можуть надавати певні консультації, далі спрацьовує сарафанне радіо: наприклад, між ув’язненими поширюються зразки заяв до суду з проханням про перегляд.
Ті правозахисники та адвокати, які працюють із цивільними заручниками й військовополоненими, подекуди залучаються й до таких адміністративних справ щодо тримання у міграційних центрах. Проте це поодинокі випадки.
Комусь щастить вийти, а хтось залишається там на роки, адже це чітко не врегульоване адміністративне затримання. Ситуацію ускладнює й те, що для іноземців у РФ не гарантовано навіть належного медичного забезпечення. Люди хворіють і перебувають у критичних умовах. Попри те, що в декого може бути доступ до мобільного телефону, ЦВСІГ — це де-факто повноцінна тюрма.
Максим Буткевич: Я чув абревіатуру ЦВСІГ і раніше: до повномасштабного вторгнення також йшлося про українців, які утримувалися в цих центрах. Тоді ще діяли наші консульства і була комунікація. Допомогти людям було важко, але варіанти існували, а відтоді вони майже зникли.
А яким наразі є юридичний статус цих людей? Вони фактично позбавлені волі, хоча не вчинили порушень, окрім міграційних (які вони були змушені вчинити через дії РФ). Чи можна вважати це незаконним і потенційно безстроковим позбавленням волі?
Альона Луньова: Хочу уточнити: люди опиняються там не лише через відсутність документів, а й за вчинення адміністративних правопорушень.
Навесні Російська Федерація внесла зміни до свого кодексу про адміністративні правопорушення. Тепер підставою для видворення чи депортації є, наприклад, критика так званої «СВО» чи участь у несанкціонованих мітингах. Це стає підставою для поміщення в міграційну тюрму до моменту видворення, а оскільки в Україну вони не видворяють, де-факто це може тривати дуже довго. Юридично в них є підстави переглядати доцільність перебування людини в місці несвободи кожні 90 днів, але фактично вони цього не роблять.
Через відсутність дипломатичних відносин та спільних документів у межах СНД наші громадяни залишаються без консульського супроводу й опиняються під ризиком затримання. Людина потрапляє до ЦВСІГ за рішенням суду або за рішенням МВС.
Найскладніша категорія — українці, які не мають жодних документів, що посвідчують особу. Наприклад, якщо паспорт втрачено, або це люди, які відбули покарання за загальнокримінальні злочини на території РФ.
Нещодавно я читала історію про жінку, яка захищалася від домашнього насильства, вбила чоловіка і відбула термін. Вона звільнилася, але під час провадження її паспорт загубили, і тепер вона залишається в цьому центрі на невизначений термін.
В Україні зараз немає процедури документування людей, які перебувають у ЦВСІГ, посвідченнями на повернення. Офіційна позиція — ми їх не документуємо, і це велика проблема. Були випадки, коли навіть політв’язні місяцями залишалися в цих центрах після звільнення саме через те, що Україна не видавала їм посвідчення на повернення.
Дарʼя Бура: А не можуть видворити саме через відсутність дипломатичних відносин?
Альона Луньова: Так, принаймні так стверджує Росія. Ми зверталися до українського Омбудсмана, адже є комунікація з російською стороною. На мій погляд, міг би спрацювати механізм передачі наших громадян через Білорусь — Україна декларувала готовність їх приймати. До Курської операції в Сумській області взагалі діяв гуманітарний пункт перетину.
Проте замість цього російська сторона підвозила, наприклад, колишніх, депортованих з ТОТ Херсонщини, в’язнів до кордону з Грузією, де люди без документів місяцями залишалися в буферній зоні.
Максим Буткевич: Періодично з’являються повідомлення про українських політв’язнів у російській неволі, які після закінчення терміну ув’язнення не виходять на свободу, а потрапляють до російських міграційних тюрм. Ти згадувала один із таких випадків. Наскільки це системно? Яка ймовірність, що після відбуття терміну людина замість повернення додому опиниться в цій міграційній тюрмі?
Альона Луньова: Імовірність дуже висока. Особливо якщо втрачено документи — у такому разі ризик потрапити до центру тимчасового утримання іноземних громадян є критичним. Часто родини знають наперед, що в їхнього рідного, який відбуває покарання, немає документів, тож до цього можна готуватися. Ми знаємо дату звільнення, і тут виникає питання: що ми можемо з цим зробити?
Ризик надзвичайно високий. Трапляються випадки, коли людина звільняється, потрапляє до міграційної тюрми, а далі їй фабрикують нову кримінальну статтю — і вона знову сідає за ґрати. Допоки громадянин України перебуває на території Росії, він під загрозою: це може бути як притягнення до кримінальної відповідальності, так і адміністративні «каруселі» чи безстрокове тримання в ЦВСІГ. Це стовідсоткове місце несвободи без жодних умовностей. Людина не може залишити його самостійно, не має змоги отримати належну допомогу, і туди не допускають жодні гуманітарні організації.
Дарʼя Бура: Чи мають міжнародні організації доступ до міграційних тюрем у Росії? І в яких умовах там утримують людей: чи це схоже на умови тримання військовополонених і цивільних заручників?
Альона Луньова: Почну з доступу організацій. У Росії немає превентивних механізмів, як в Україні, де громадські організації разом із Офісом омбудсмана можуть безперешкодно перевірити будь-яке місце несвободи. Що відкритіша установа, то кращі там умови. За інформацією від російських адвокатів, їхні звернення до Міжнародного комітету Червоного Христа в РФ щодо надання бодай гуманітарної допомоги (медикаментів, гігієнічних наборів) залишаються без відповідей.
Питання медичної допомоги стоїть критично: у РФ немає гарантій системного лікування для іноземців. Екстрена швидка допомога до ЦВСІГ приїде, ймовірно, тільки коли людина вже помиратиме. Проте систематичного лікування — наприклад, РТ-терапії, підтримки при діабеті, туберкульозі чи гепатитах — немає. Серед депортованих в’язнів із ТОТ Херсонщини є чимало людей, яким таке лікування життєво необхідне. Єдина надія — на адвокатів чи рідних, які можуть передати посилку.
Щодо самих умов — вони тюремні. Єдине послаблення порівняно з колоніями: люди періодично мають доступ до мобільних телефонів. Вони пишуть рідним і навіть звертаються до українських правозахисників. В усьому іншому це закрита установа, з якої не можна вийти, а через відсутність громадського контролю умови там стабільно погані.
Максим Буткевич: Тобто в плані гуманітарної допомоги люди можуть розраховувати хіба що на власні родини?
Альона Луньова: Абсолютно так.
Максим Буткевич: Раніше повідомлялося про обмежені можливості звільнення українців із міграційних тюрем шляхом їхньої депортації через Грузію. Потім ця практика нібито припинилася. Чи існують зараз якісь способи визволення людей із таких місць?
Альона Луньова: Уточню щодо Грузії. Це була не перша спроба вивезти людей: у 2023 році українців пробували вивозити з віддалених пунктів до кордонів європейських країн, але спроба виявилася не надто вдалою. З Грузією виходило краще — грузинська сторона пропускала насамперед колишніх українських в’язнів, які відбули покарання. Труднощі виникали у тих, хто не мав документів.
Водночас у 2023 році українська сторона суттєвіше включилася в процедуру ідентифікації осіб, які перетинали кордон, що пропорційно збільшило термін їхнього перебування на рубежі. Це призвело до реальної гуманітарної катастрофи: десятки людей тижнями сиділи у буферній зоні між російським і грузинським кордонами в малесенькому приміщенні без їжі та ліків. Вони чекали, поки українські органи зроблять запити до Херсонської області та поліції для підтвердження особи й факту депортації. Складалося враження, що українська сторона, м’яко кажучи, не була зацікавлена в швидкому поверненні цих громадян.
Зараз процес видворення через Грузію фактично зупинений. Вийти з міграційної тюрми людина може у разі успішного оскарження утримання. Коли минають 90 днів і залучається адвокат (або за допомогою зразків заяв складається прохання про скасування тримання), суд може переглянути рішення. Підставою є недоцільність утримання, адже депортація в Україну юридично неможлива через відсутність дипломатичних відносин та денонсацію з українського боку угоди в межах СНД про правову допомогу.
Якщо рішення скасували і людина має український паспорт, їй дають певний час на виїзд із РФ. Але в таких людей часто немає коштів, тож виникає питання, чи можуть їм допомогти громадські організації. Якщо ж паспорта немає взагалі, людина потрапляє в глухий кут: виїхати без документів неможливо, а оформити посвідчення на повернення в РФ немає змоги через відсутність українських консульств.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі