Цукор Бродського. Як родина з маленького містечка стала однією з найбагатших в імперії?

Києвознавець Михайло Кальницький розповідає про те, як заробляли і на що витрачали представники роду Бродських

Ведучі

Андрій Кобалія

Гостi

Михайло Кальницький

Цукор Бродського. Як родина з маленького містечка стала однією з найбагатших в імперії?

У єврейського підприємця Меїра Бродського-Шора було п’ятеро синів — Абрам, Зельман, Ісаак, Ізраїль і Йосип. Один з них отримає у спадок капітал, з яким спробує створити власну справу. У 23 роки відкриє свій перший завод у маленькому селі. За пару десятиліть він стане цукровим королем, а багато будівель, які зараз асоціюються з туристичним образом Києва, побудують на його гроші. Про допомогу Петрограда, меценатство та співпрацю з українськими магнатами Терещенками та Харитоненками розповідає києвознавець Михайло Кальницький

Михайло Кальницький: Перший стартовий капітал залишився від батька Меїра Марка. Ізраїль Бродський, якщо я не помиляюся, успадкував десь 40 тисяч рублів. Тоді це були чималі гроші. Їх вони отримали, очевидно, за рахунок торгівлі та кредитних операцій. Як і багато євреїв у ті часи в Західній Україні. Так вони заробили не те щоб величезні статки, але певний капітал, який можна було вкладати.

Підйом до статусу магнату та однієї з найбагатших людей імперії – це результат власного підприємництва покоління Ізраїля, наступного Лазаря та Льва Бродського. Вкладаючи кошти у перспективну галузь цукробурякового виробництва на цьому отримали величезні статки.

Андрій Кобалія: Ми тут, вже, здається, говоримо про другу половину XIX століття?

Михайло Кальницький: Це середині XIX століття. Якраз становлення цієї галузі в Україні, яка почалася завдяки діяльності відомого підприємця та аристократа графа Олексія Бобринського, а вже його приклад наслідували інші. Ізраїль Бродський мав цукровий завод у Лебедині, а побачивши, що ця справа добре йде, він почав приєднувати інші заводи. Близько 1870-х років виникло Олександрівське цукробурякове товариство, яке вважалося чи не найбільш впливовим в імперії.

Андрій Кобалія: Зі шкільного курсу історії України ми знаємо, що з цукром у ті часи пов’язані кілька родів. Чому цей бізнес був таким перспективним?

Михайло Кальницький: Справа в тому, що до того, як цукор вдалося культивувати завдяки поширенню цукрового буряка, доводилося ввозити цукор з за кордону з колоніальних країн; часто це був тростинний цукор. Якщо сьогодні піти до магазину, побачите, що тростинний цукор і досі десь у три разі дорожчий за буряковий. В Європі теж поширювалося виробництво цукру з буряка; можливо, воно було там ще більш активним та економічним. Не зовсім коректно казати, що імперія постачала до Європи цукор. Це був надлишок і робилося це для того, аби не зменшувати об’єм роботи заводів. Поширення цього бізнесу в західних частинах імперії прийшлося на пореформений період, коли треба було займати землі та людей, які не змогли потрапити до сільського виробництва. Якраз їх і зайняли у цукровому виробництві.

Справа ця поширилася, і цукор переважно вироблявся для внутрішнього попиту. Український цукор завозили до Уралу і за нього. Надлишок продавали в Європу, але наш цукор не витримував конкуренції, бо був дорожчим, тому держава, щоб захистити вітчизняну промисловість, вона компенсувала частину втрат тим, хто погоджувався продавати цукор в Європу. Така була досить хитра система. Проте це не відміняє того факту, що величезна кількість цукру виробляли на наших територіях, це формувало економіку краю та ситуацію на біржі.

Андрій Кобалія: Бродські одразу асоціюються з Києвом. Ми пізніше поговоримо про те, як цей рід вплинув на архітектуру міста, але перед цим хотів спитати, як Бродські потрапили в Київ? І не на кілька днів, як це, здається, дозволяли більшості євреїв, а закріпились тут і збудували величезний бізнес? Ми пам’ятаємо про “смугу осілості”, яка існувала в імперії. Не всі євреї могли жити в Харкові та Києві, наприклад. Більшість територій Російської імперії теж.

Михайло Кальницький: Для того, щоб відповісти на це питання необхідно згадати тогочасне законодавство. Сама губернія входила до “смуги”, де могли жити євреї у містах та містечках. У селах оформлювали винятки. Проте ще у 1827 році цар Микола І вилучив Київ з міркувань, що це “мать городов русских”, мовляв, це всеросійська святиня, і не повинні євреї в цьому місті жити. Але за часів Олександра ІІ, наступника Миколи І, виникли інші закони, які зробили “смугу” прозорою, але не для всіх.   

Можна було спочатку вільно жити за “межею осілості” євреям-купцям першої гільдії з їхнім мінімальним апаратом та родинами. Потім це правило поширилось і на відставних солдатів царської армії, людей з вищою освітою, ліцензованих ремісників. Зрозуміло, що Бродські були великими підприємцями, які мали статус купців першої гільдії. Тому для них цієї смуги ніби й не існувало.

Більше того, саме для Бродських в законодавство внесли спеціальні уточнення, на прохання Льва Бродського, що євреї можуть купувати нерухомість в Києві у будь-якій частині міста. Справа в тому, що для Києва на межі 1850-х – 1860-х років були запроваджені спеціальні правила проживання євреїв, у яких говорилося, що ті євреї, які, згідно з законом, мають право жити за межами смуги, можуть жити будь-де у Києві. Але євреї, які можуть перебувати тут лише тимчасово, повинні жити в межах двох поліцейських ділянок – Либідської та Плоскої, ближче до смуги повз гору Щекавицю та Юркавицю, тобто у бік Куренівки. Це були території не дуже престижні, туди перекидали безправних євреїв. І київська влада казала, що коли це так, то євреї можуть купувати нерухомість лише в межах цих частин. А Бродський подав скаргу, бо хотів купити особняк на Липках у двірцевій частині. Він заявив, що оскільки закон не вилучає Київ із загального списку міст імперії, а євреї-купці першої гільдії користуються всією повнотою прав, чому це він має обмежувати себе купувати нерухомість у Києві. Закон став на його бік, і сенат Російської імперії закріпив євреїв у такому праві.

На жаль, не все, що збудували Бродські збереглось. У центральній частині міста, у кварталах близьких до центру, можна згадати Хоральну синагогу, яку часто так і називають: “Синагога Бродського”. Її збудували коштом Лазаря Бродського у 1898 році, відкривали у день святкування Лазарем свого 50-річчя. Поряд, де ще нещодавно був кінотеатр “Кінопанорама”, перебудована синагога, зараз її зовсім неможливо впізнати, але її свого часу заснував Лев Бродський, брат Лазаря. А поряд є Бессарабський ринок, його велика та гарна цегляна споруда значною мірою пов’язана з пам’яттю Лазаря Бродського.

Іноді кажуть, що Бродський заповів гроші, на які побудували ринок. Якщо бути точним, ситуація там було трохи складніша. Він справді заповів місту 500 тисяч рублів, на ті часи це шалені кошти, на які можна побудувати шикарний ринок, який ми маємо. Але він поставив умову, щоб від прибутків ринку відраховували 4,5% від суми 500 тисяч на певні благодійні здебільшого єврейські заклади, які він же і заснував. І цей обов’язок Київ мав прийняти на себе назавжди, але побоялося. А раптом ринок згорить? А раптом зміниться кон’юнктура? А обов’язок вічний! У заповіті Бродського було застереження: якщо місто відмовиться, значить, гроші треба вкласти у цінні папери на 4,5% прибутку, і гроші ці теж на благодійні заклади. Ринок тоді був відкритий, що було для Києва дуже ганебно. Звідти поширювалися запахи і антисанітарні умови поряд із центральною вулицею – Хрещатик. У цей час Київ культивував випуск облігаційних позик для того, щоб вирішувати свої проблеми. Місто позичало гроші, але не назавжди, а на певний термін. Зрештою один з душеприказчиків Лазаря Бродського Гольденберг запропонував інший вихід: нехай місто оголосить позику в 500 тисяч. Душеприказчики її викуповують.  Ці гроші можна було одразу вкладати у будівництво ринку.

Упродовж дії цієї позики місто розраховувалось із тими, хто купив облігації. Років за 60 мав би накопичитись обсяг позики, і місто б звільнилося б від обов’язків. Цей варіант влаштовував усіх. Бюджет Києва зекономив, мабуть, понад 100 тисяч рублів за рахунок того, що не було втрат на реалізації позики. Тоді для міста це були величезні гроші. Десь у 1907 році проектували, почали будувати і у 1912 відкрили. Тож можна, що якби не заповіт Бродського, не було б, може, у нас того гарного критого Бесарабського ринку.

Андрій Кобалія: Якщо говорити про меценатство та історію початку XX століття, я згадую історії, коли окремі бізнесмени займалися благодійництвом для того, аби якщо не відчистити свій імідж, то принаймні для того, щоб створити більш позитивний образ серед містян. Чи можна сказати, що у Бродських історія не така вже й біла? Чи були в них конфлікти? Чим мотивована благодійність?

Михайло Кальницький: Зверну увагу на те, що у єврейській релігії меценатство є обов’язком вірних іудаїзму. Є таке поняття “цдака”. Як правило, пропонують близько 10% своїх статків жертвувати на добрі справи. Якщо ми візьмемо Ізраїля Бродського – засновника, який був лідером київської гілки до своєї смерті у 1888 році, про нього розповідали, що він часто допомагав людям та жертвував гроші. І намагався приховати, що це робить саме він. Тобто тут не було спеціального піклування про власний імідж. Хоча всі знали, що він охоче дає гроші на добрі справи. І саме він був будівником початкового комплексу знаменитої Єврейської лікарні. Її заснували раніше, але комплекс склався там, де зараз лікарня області, вона почалась із Єврейської лікарні, яку фондував Їзраїль, а потім і Лазар та інші єврейські підприємці.  

Серед тих пожертв, які не стосувалися єврейської сфери, можна згадати Інститут бактеріологічний. Коштом Лазаря Бродського в околицях Байкової та Батиєвої гори спорудили спеціальний корпус Інституту. Зараз ця споруда і далі використовується. Лазар багато зробив для будівництва Троїцького народного будинку, який колись був центром і української культури, там був розташований театр Садовського. А почав свою історію він з того, як чи не найбільшим меценатом у цьому проекті став Лазар Бродський. Лев фінансував комерційне училище. Усі вони, а також Терещенки, Харитоненки взяли участь у створенні КПІ. Причому саме Лазар найбільше ідею цю підтримував. Коли заможні київські підприємці приватно обговорювали питання КПІ, до того як винести це на офіційний розгляд уряду, збиралися вони в оселі Лазаря.

Андрій Кобалія: У будь-які часи, коли є великий бізнес, наприклад, у ті часи – цукор, ключові підприємці між собою, звичайно ж, знайомі. Зараз великі олігархи можуть подзвонити один одного і поговорити. Мабуть, схожа історія була і в ті часи. Чи ми можемо говорити про співпрацю між цими єврейськими та українськими бізнес-групами?

Михайло Кальницький: І представники Бродських, і Терещенків, і Харитоненків входили до правління всеросійської спілки цукрозаводчиків, київського біржового комітету, ради київської контори Державного банку. Вони скрізь спілкувалися та виробляли спільну конструктивну політику.

Андрій Кобалія: Ви згадали кілька поколінь: Ізраїля, його синів та Лазаря та Лева. Останні два це вже перші роки минулого століття. Чи це останнє покоління великих підприємців Бродських? Далі починається Перша світова.

Михайло Кальницький: Лев скасував Олександрівське товариство. Справа йшла без нього. Був син Йосип та його діти. Але оцей величезний трест в останні роки Льва перестав існувати. Хоча він продовжував займатись банківською сферою. Тут нагадаю, що банківський та промисловий капітал були досить тісно пов’язані. Ще у 1898 році, коли відкривали Хоральну синагогу, одне з перших “вінчань” – в єврействі обряд хупа, це було укладання шлюбу між дочкою Лазаря Бродського – Кларою і сином знаменитого петербурзького банкіра Гінцбурга. Отак породнилися Бродські та Гінцбурги. Вони були в родинних звязках із Поляковими, Розенбергами, з іншими кланами банкірів та підприємців. Хоч ще у 1918 році було прислів’я “Чай – Высоцкого, сахар – Бродского, а Россия – Троцкого”. Але цукровий трест не був абсолютно визначальним для родини Бродських. Вкладали вони і у банківську сферу. Як бачимо, Лев Бродський мав чим займатися, і бізнес у нього був досить широкий.

Андрій Кобалія: У Лазаря та Лева не було синів, тому прізвище Бродські зникло з економічного життя Європи. Лев Бродський встигне побачити Першу світову та революції, емігрує у 1918 і останні роки житиме в Парижі. Держава, на території якої його рід створив імперію, перестане існувати, а підприємства та окремі бізнеси націоналізує більшовицька влада.

За підтримки:
Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».