Шляхи до успіху: єврейські бізнеси на межі ХІХ-ХХ та їх (не)видимість

Розмова про підприємництво, бізнес в Україні в другій половині XIX-початку XX століття, зокрема про ту частину, якою опікувалась єврейська спільнота.

Ведучі

Василь Шандро

Гостi

Тетяна Водотика

Шляхи до успіху: єврейські бізнеси на межі ХІХ-ХХ та їх (не)видимість
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/06/hr-zustrichi-2021-06-13.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/06/hr-zustrichi-2021-06-13.mp3
Шляхи до успіху: єврейські бізнеси на межі ХІХ-ХХ та їх (не)видимість
0:00
/
0:00

У другій половині XIX століття в Україні з’явилися люди, яких можна назвати магнатами. Чи був це винятково дрібний бізнес (крамниці, ятки) чи може був і великий бізнес?

Гостя програми — Тетяна Водотика, кандидатка історичних наук, співробітниця Інституту історії України НАНУ, шеф-редакторка журналу «Місто: історія, культура, суспільство», авторка книжок «Простір можливостей, Україна в добу заліза і пари», «Культура підприємництва в містах Наддніпрянської України (друга половина ХІХ – початок XX ст.)», «Історії успіху. Видатні українські бізнесмени ХІХ століття».

Василь Шандро: Бізнес кінця XIX століття і присутність у ньому єврейської громади — наскільки це видима частина цього бізнесу? Це лише якісь одиничні випадки, чи ми можемо говорити про досить потужну єврейську фінансово-економічну громаду, яка чинила і мала великий вплив на те, що відбувалось в Україні?

Тетяна Водотика: Насправді все залежить від регіону. Якщо говорити про Київ, то єврейські підприємці були надзвичайно видимою частиною цієї спільноти. Були Бродські — батько Ізраїль, та брати Лазар і Лев, які залишили непересічний слід по собі в історії Києва, його архітектурі, зовнішньому вигляді. Коли говорити про загальноімперський масштаб, то тут не можна не згадати Полякових — наприклад, Самуїла Полякова, чиї знання і підприємницьке чуття стало зрештою в пригоді цілій імперії. Завдяки йому в тому числі була споруджена мережа залізниць, перші залізничні лінії. Також Самуїл Поляков був одним із тих, хто першим почав інвестувати у видобуток вугілля на Донбасі.

Якщо говорити про ще більший масштаб, то на території України, Російської імперії, а згодом і на території всієї Європи функціонувало підприємство Хаїма Кагана. Він був нафтовим магнатом, саме ним започаткований у низці малих і великих міст України продаж гасу для освітлення та інших побутових потреб. Врешті це переросло у велику вертикально інтегровану компанію, яка видобувала нафту, переробляла на нафтопереробному заводі, транспортувала власними цистернами у місця продажу. Після революції це, звичайно, накрилося, але родина Хаїма Кагана, його нащадки, продовжили свою діяльність у Веймарській Німеччині, у Берліні.

Коли говорити загалом, то так — євреї як підприємці були видимі. Це стосувалося як найменшої ланки, умовно жіночка, яка прибирає будинок чи квартиру, до цукру, який ти купуєш у магазині, і вироблений він на цукрових заводах, які належали єврейським бізнесам.

Василь Шандро: Друга половина XIX століття розширила простір можливостей максимально. Як розширювались ці простори в Україні? Які нові можливості з’явились в Україні для того, щоб вести ці нові бізнеси?

Тетяна Водотика: Можна говорити про галузеве розширення і в плані джентрифікації. Галузеве — це ті галузі й напрями підприємництва, яких до того взагалі не було. Наприклад, сфер послуг або банківська справа, фінанси, кредит, інвестування у підприємства, які будуються. Єврейські підприємці виступали не співтворцями, а співфундаторами. Також це транспорт — залізниці, міські трамваї. Повертаючись до Києва — був такий підприємець Давид Марголін, який інвестував і частково стратегував розвиток київської трамвайної мережі.

У контексті інтенсифікації можна говорити про те саме цукрове виробництво. Кінець XIX століття приніс якісно нові ринкові умови розвитку у цю галузь. Було кілька криз перевиробництва, коли стало зрозуміло, що цукор — це вигідна справа, і його врешті стало більше, аніж треба. На цьому ринку починає формуватися олігархічна змова. Підприємці починають об’єднуватися для того, аби захистити свої інтереси. Об’єднувались не лише євреї, а й українці, росіяни, в результаті утворилось Всеросійське товариство, загальноімперське об’єднання. І одну з ключових ролей у цьому об’єднанні, аби комунікувати між собою цих бізнесменів, відіграв саме юдей — Лазар Бродський. У межах імперії ключову базу складали саме євреї та українці — ті самі Терещенки, Ханенки.

Василь Шандро: Ці люди були так чи інакше заангажовані з імперською владою. Чи можна було вести бізнес, не бувши, так би мовити, під ковпаком Петербурга?

Тетяна Водотика: Якщо мова про великий бізнес, то можна, але недовго. Приклад Олексія Алчевського нам про це ясно говорить. Коли Алчевський потребував допомоги фінансової на початку XX століття, коли його справа почала руйнуватися через ту саму кризу перевиробництва, він просив допомоги в уряду, але йому було відмовлено.
Якщо ви єврей і у вас великий бізнес, то інтеграція й інвестування у свій позитивний імідж було справою виживання. Ті самі Бродські, Марголін чи Поляков роблячи не менші пожертви благодійність, аніж родина Терещенків, але отримували набагато менше почестей і визнання. Терещенко в результаті отримав спадкове дворянство і почесне громадянство Києва, на його честь ще за життя (1899 року) була названа вулиця Терещенківська. Бродські не отримали нічого й близько з того, що отримав Терещенко, хоча внески були співмірні.

Василь Шандро: Коли ми говоримо про великий єврейський бізнес в Україні, то говоримо в прямому сенсі в Україні, бо поза територією України євреям було складно виживати. Чи можна було мати в умовній Тулі великий єврейський бізнес?

Тетяна Водотика: Навіть у Києві не завжди можна було мати великий єврейський бізнес, бо Київ не входить у зону осілості. Для того, щоб започаткувати бізнес у Києві, потрібно було стати київським купцем першої, другої чи третьої гільдії. Сучасною мовою — купити ліцензію на право ведення справ, право проживання у Києві. Упродовж другої половини XIX-початку XX століття ситуація у Києві не змінилася. Коли всі бізнесмени масово виходили з купецтва, бо ця ліцензія була зайвою витратою коштів, то для єврейства це була взагалі ліцензія на право проживання в місті. Той же Хаїм Каган — він та його зяті спеціально вступали в купецтво Петербурга для того, щоб мати можливість розвивати справу, вивести свою компанію на Петербурзьку біржу. «Державний антисемітизм» — так зазвичай називають політику Російської імперії стосовно євреїв.

Повертаючись до Києва, для економічного життя цього міста єврейський бізнес був життєво важливим. Без євреїв економіка б звісно не розвивалася так сильно, як вона почала це робити в другій половині XIX століття. Свідченням цього є те, що купці Києва після революції 1905 року, масштабних погромів подавали численні прохання до імперського уряду з тим, щоб їх було включено в смугу осілості, аби не було оцих штучних перепон для економічного розвитку міста через те, що євреї були змушені витрачати додаткові ресурси на легітимацію свого становища. Ці прохання були не почуті, на це зважено не було. Штучні перепони у вигляді державного антисемітизму не могли позитивно впливати на економічну активність єврейства.

Василь Шандро: Виявляється, що не все так просто було, треба було собі викуповувати ліцензію на ведення тієї чи іншої діяльності й на проживання. Це стосувалось і проживання.

Тетяна Водотика: Так, це стосувалось і проживання. Можете собі уявити, який корупційний потенціал містила в собі оця смуга осілості. За право поселитися в місті, де можна було заробити на прожиття, але яке не входило в смугу осілості євреї готові були платити, багато і не один раз. Це все одно не гарантувало успіху чи безпеки.

Василь Шандро: Чи є якісь зафіксовані історії успіху, коли людина з низів досягла якихось неймовірних вершин, статків?

Тетяна Водотика: Так, історій успіху підприємців із єврейським корінням не бракує. Той таки Хаїм Каган, про якого я вже згадувала, насправді яскравий приклад. Він був не такою вже й освіченою людиною, він народився в родині продавчині риби та єврейського вчителя. Він зумів побудувати власну вертикально інтегровану компанію «Петроль», заробивши на продажі гасу, потім нафтопродуктів. Потім він придбав нафтопереробний завод в Саратові. Напередодні революції 1917 року його компанія готувалась виходити з акціями на Петербурзьку біржу. Йому вдалось заробити статки й стати відомим посередником завдяки диверсифікації партнерств.

Він знаходив собі партнерів з продажу гасу буквально в кожному місті України, в архівах збереглися договори з його контрагентами в Мелітополі, Запоріжжі, Києві, Дніпрі. Вони ділили ризики порівну, з Хаїма Кагана було постачання гасу, прибуток порівну. Оренда складу, комунікація з місцевими споживачами, найманими працівниками на місцях — все це лягало на плечі місцевого партнера. Така модель бізнесу працює і досі. Інша складову його успіху — під час співпраці з титульними компаніями з перероблення і видобутку нафти. У братів Нобелів він підглянув логістичне рішення перевозити нафту і нафтопродукти в цистернах. Уся його родина працювала в бізнесі. У нього були доньки, а отже зяті й відповідно зяті очолювали регіональні представництва фірми в Харкові, Варшаві та Петербурзі.

Інша цікава постать — Давид Марголін, який інвестував у розвиток київської трамвайної мережі, київського водогону. Він був, як би зараз сказали, інвестором, венчурним капіталістом. Також у нього щось було від агента 007, він дуже полюбляв технічні новинки, таємничість та пафос. Наприклад, коли в Києві збудували трамвай, він зробив собі окремий вагон з червоним оксамитом всередині.

Василь Шандро: Чи відомо, що сталось з усіма цими бізнесами у період української революції й опісля?

Тетяна Водотика: Мені не відомо, що трапилось з бізнесами Марголіна. Я знаю, що Марголін пережив революцію, емігрував і помер вже у Європі у 1925 році. Очевидно, завдяки дипломатичним контактам йому вдалося емігрувати доволі безпечно. Якщо говорити про бізнес, який був на території України, і те, як цей бізнес прислужився новоствореній національній Українській Державі, то Арнольд Марголін служив Українській Державі. Мішель Терещенко ж служив тимчасовому уряду у Москві. Це я до того, що треба наділяти постаті минулого надзвичайними рисами, однозначно позитивними чи негативними винятково через національність. Часто мене питають, як же, Терещенки ж такі українці? От такі вони українці — за прізвищем, за походженням, але не факт, що за світоглядом. Такий вчинок Мішеля Терещенка показує, що за світоглядом якраз ні.

Бізнес Хаїма Кагана революцію пережив. Бізнес іншого — Лева Гінзбурга, відомого київського забудовника, революцію не пережив, не вдалося емігрувати. Є свідчення, що він закінчив своє життя на початку 20-х років жебраком і помер на самоті. Загалом те, що було створено на початку XX століття склало дуже хорошу базу для радянської влади, для індустріалізації. Усе це було націоналізовано, поставлено на службу новим цілям. Було зроблено все можливе і неможливе, щоб забути внесок підприємців, які власне заснували ці справи й довели до розквіту.

Василь Шандро: Ми цього року маємо в календарі день, коли вшановуємо українців, які рятували євреїв у часи Другої світової війни. Якщо говорити про хвилі погромів, які були на початку XX століття, то чи є подібні історії прихистку, захисту євреїв українцями?

Тетяна Водотика: Прям таких історій в мене немає, але є історії про те. як представники української інтелектуальної й церковної еліти захищали Менделя Бейліса в сумнозвісній «Справі Бейліса». Наприклад, його захищав український священик Глаголєв, син цього священика потім рятував євреїв з Бабиного Яру. Деякі письменники, наприклад Короленко, захищали євреїв. Звичайно, що є історії про порятунок під час погромів, але вони мені не відомі. Слід зазначити, що загальні настрої погромів кінця XIX століття і 1905 року — це страшні історії про те, як той самий Лев Бродський, який багато зробив для Києва, для киян, змушений був з донькою тікати через задній двір свого будинку. Якщо навіть Бродський був змушений тікати, то що казати про ставлення до інших євреїв та їхнього майна.

Василь Шандро: Чи працювали єврейські жінки у бізнесі?

Тетяна Водотика: Є такі факти. Є чимало свідчень про те, що єврейські жінки були змушені приїздити в Київ, аби заробляти. Вони влаштовувались на роботу хатніми служницями, надавати акушерську або первинну медичну допомогу, якщо мали освіту. Багато єврейок отримали доступ до управління бізнесами після смерті своїх чоловіків. Є історія про пані Тубу Тімен, яка подавала прохання до міської влади, аби їй дозволили залишити бізнес в родині й управляти 5 найманими працівниками, приказчиками. Сама пані Тімен була неписьменною, але це не завадило їй вести справи, причому доволі успішно. Загалом є дані, що близько 20% київських ремісників були жінками. Це ательє, щось зі сфери послуг, що могли вести жінки на той час, зважаючи на брак доступу до освіти. Загалом жінка в бізнесі тоді була рідкістю.

Повністю програму слухайте в аудіофайлі

За підтримки:
Проект виходить за підтримки канадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE)

Коментарi до запису