Про це говорили з автором перекладу книжки «Ставище у спогадах євреїв» Сергієм Плахотнюком у черговому випуску програми про українсько-єврейські взаємини «Зустрічі».
Василь Шандро: Що це за містечко — Ставище? Розкажіть трошки про нього. Я так розумію, ви там народилися і тому це стало однією з причин, чому ви переклали цю книжку з англійської мови. Що це за містечко зараз?
Сергій Плахотнюк: Ставище — це невеличке містечко на півдні Київської області з населенням майже 7 тисяч. Селище міського типу Ставище є центром Ставищенської громади, утвореної рік тому. Громада намагається розвиватися, іти вперед.
Василь Шандро: Це селище міського типу раніше було містечком чи завжди було селищем?
Сергій Плахотнюк: Воно навіть було селом у якийсь період за радянської влади. Проте на початку ХХ століття це було містечко з населенням приблизно, як і зараз, тобто за сто років населення майже не змінилося кількісно, якщо можна зробити такий «історично-демографічний пробіл».
Василь Шандро: Ми і говоритимемо про початок ХХ століття, тобто книжка, яку ви переклали, стосується кінця XIX — початку ХХ століття. Що цікавого було і є у Ставищі? Можливо, лишилися якісь важливі пам’ятки місцевого, обласного чи загальнодержавного значення? Чи є Ставище селищем, яке цікаве для туристів, наприклад?
Сергій Плахотнюк: Для мене воно завжди цікаве, саме тому я і зайнявся цією справою — досліджувати історію і спробувати створити якусь привабливу картинку для Ставища. З 2015-го року я веду Facebook-групу «Ставищенські стайні», а згодом створив канал в YouTube, аби зберігати свої знахідки.
Якщо говорити про природні пам’ятки, то найбільша — це Ставищенський парк, який заснував граф Браницький у 1857-му році, і запросив для цього відомого ботаніка-природознавця Антонія Анджейовського.
Якщо називати архітектурні пам’ятка, то це здебільшого польський спадок. Лікарня Браницьких збудована на кошти зі спадщини графині Олександри Браницької. ЇЇ почали зводити у 1911-му році, а завершили вже при більшовиках. З висоти вона нагадує обриси літака-біплана — так граф Браницький позначив своє захоплення авіацією, що тільки-но розвивалася.
У селі Розкішна, сателіті Ставища, 125 років тому збудована двоповерхова школа — також графами Браницькими.
Василь Шандро: А що таке Ставищенські стайні?
Сергій Плахотнюк: Це така алегорія. Оскільки граф Браницький розводив коней, то були й стайні. Відповідно, це натяк на стайні графа Браницького як історичну тематику групи і на Авгієві стайні — сучасну.
Василь Шандро: Книжка «Ставище у спогадах євреїв» — що це за книжка, як ви про неї довідалися, хто її упорядкував і коли видав?
Сергій Плахотнюк: Коли євреї покинули Ставище після більшовицького перевороту у 1917-му, ставищанські євреї у Нью-Йорку мали власне товариство, яке служило для того, щоб допомагати один одному на чужині, в еміграції. У 1956-му році ці ставищанські євреї зібралися, щоб домовитися, як ушанувати своє рідне містечко. Зрештою вони вирішили видати книгу спогадів, щоб залишити для нащадків свої згадки про життя в Ставищі. Загалом, це доволі теплі спогади про Ставище як про рідну і незабутню батьківщину.
Василь Шандро: А як ви знайшли цю книжку?
Сергій Плахотнюк: Натрапив я випадково. Почав шукати в інтернеті щось про Ставище — англійською, німецькою мовами… і на сайті Yizkor Book Project натрапив на англійський варіант цієї книги. Первісно вона вийшла на їдиші, але її переклали англійською для того, щоб вона була доступна більшій аудиторії. Це було приблизно у 2010-му році. Я почав її перекладати, та потім забулося. Але у 2016-му році я познайомився з петербуржцем Віктором Хіменком, який теж цікавився історією Ставища, і він мене вмотивував продовжити та закінчити переклад, щоб його видати у друкованому варіанті, аби більшість ставищан дізналися про історію, яку їм ні в школах, ні в університетах ніхто не розповідав.
Василь Шандро: А хто упорядкував цю книжку, хто зібрав ці спогади в Америці?
Сергій Плахотнюк: В Америці Артур Шехтер очолив цей процес, щоб зібрати якомога більше спогадів, і вихідці зі Ставища, євреї, склали те, що вони могли пригадати. Багато спогадів переплетені багатьма іменами й такими деталями, що я навіть трохи дивувався, бо минуло 30-50 років, а люди пам’ятають так багато назв і подробиць того, що відбувалося в Ставищі наприкінці XIX — на початку ХХ століття.
Василь Шандро: Тобто тут йдеться, зокрема, про кінець XIX століття. Чи відомо з цих спогадів, якою була громада? Чи, можливо, є окремі дослідження — скільки євреїв мешкало у Ставищі?
Сергій Плахотнюк: За переписом 1897-го року, євреї становили половину населення Ставища — майже 4 тисячі юдеїв записали тоді. І до Першої світової війни, звісно, чисельність зростала. Є описи, що до війни у Ставищі мешкало 8 тисяч євреїв. Тоді, відповідно, населення Ставища доходило до 16 тисяч. Але це неточно.
Василь Шандро: А після Першої світової війни і після окупації України більшовиками вся громада вихала за кордон?
Сергій Плахотнюк: Ні. Ті, хто мав змогу, покидали одразу, зокрема ті, хто мав родичів в Америці. Стандартний шлях єврейських емігрантів був через Одесу до румунського кордону, а там вони чекали на якісь кошти від своїх рідних та документи, які дозволяли їм сісти на корабель до Америки. Але виїхали не всі, частина навіть намагалася повернутися. Вони переховувалися від погромів у сусідніх містечках, зокрема, Білій Церкві, у Володарці — хто де міг. Переховувалися у своїх знайомих українців, які не боялися їх прихистити.
Василь Шандро: А є ці історії? Ці історії живі чи ви вже зі спогадів це прочитали?
Сергій Плахотнюк: Зі спогадів прочитав. І з цих спогадів я зрозумів, що до цих подій між євреями і українцями в Ставищі були дуже теплі стосунки, не було якоїсь конфронтації, яка наросла після більшовицького перевороту, коли ці землі, розташовані досить віддалено від Києва, охопив хаос.
Василь Шандро: Що відомо нам про побут євреїв у Ставищі? Що вони робили, чим займалися? Чи були освітні якісь структури, релігійні об’єкти — синагоги?
Сергій Плахотнюк: У спогадах євреї жартували: скільки на земній кулі континентів, стільки у Ставищі синагог. Була Велика синагога, найдавніша, очевидно, дерев’яна. Була бейт-мідраш (будинок науки — ред.), будівля якої збереглася до сьогодні. У бейт-мідраші на першому поверсі була школа для єврейських хлопчиків, а на другому — синагога.
Василь Шандро: Це така багатофункціональна споруда?
Сергій Плахотнюк: Так, взагалі під синагогу здебільшого використовували якісь другі поверхи магазинів, тому що було дорого утримувати окремо синагогу, раціональніше підлаштувати якусь будівлю, як я зрозумів зі спогадів.
Ще було чотири клойзи — маленькі синагоги, які виникли в Ставищі у різні часи, і кожна слугувала для різних соціальних прошарків та сповідників течій юдаїзму. Одні були для простолюду, ремісників, інші — для місцевих багатіїв, еліти. Клойзи називалися сіоністський, макарівський, соколівський і тальнівський. Кожна синагога мала свою аудиторію.
Василь Шандро: Чим займалися, що виготовляли євреї, де працювали? Чи відомо щось про це?
Сергій Плахотнюк: Так, тут були різного роду заняття, які відповідали потребам жителів Ставища: чоботарі, кравці, ковалі та інші ремісничі професії. Вони тримали магазини для продажу тканин, цукерок, наприклад, чи кошерного якогось харчу, одягу, платівок — все, що було потрібне. Зі спогадів я зрозумів, що чи не найбагатшими були ті євреї, які торгували яйцями.
Василь Шандро: А чому, цікаво?
Сергій Плахотнюк: Вони їх могли доставляти в Одесу, в Київ, продавали по всіх напрямках. Та і зараз яйця, до речі, прибутковий бізнес.
Був цікавий бізнес — продаж кошерних шкварок із гусячої шкіри. Євреї згадували, що ці шкварки славилися навіть у Жашкові, їх спеціально в Жашків на базар доставляли візниками.
До речі, візників було багато у Ставищі, і, я так зрозумів, що до них ставлення було трохи зневажливе, бо ніби людина не здобула якоїсь професії, а купила такого-сякого коня, бричку і заробляла таким нехитрим побутом. Але візників у Ставищі всі знали і у них були свої прізвиська.
Василь Шандро: Частина євреїв поїхала в Америку, але частина лишилася в Ставищі. Чи є і досі в селищі єврейська громада і чи знає вона всі ці історії? Чи для ставищанських євреїв це було відкриття, коли ви знайшли і переклали цю книжку?
Сергій Плахотнюк: Очевидно, що було відкриттям. Єврейська громада в Ставищі невелика і на презентацію книги у 2017-му році вони прийшли всі гуртом. Музейна зала була заповнена і всі уважно слухали все, що я розповідав під час презентації.
Приблизно 20 чи 40 осіб вважають себе єврейською громадою у Ставищі. Вони проводять якісь свої зустрічі, дбають, наприклад про єврейське кладовище.
Василь Шандро: А є кладовище, так?
Сергій Плахотнюк: Так, єврейське кладовище лишилося на Розкішні. За допомогою Комісії США зі збереження спадщини за кордоном його привели трошки до ладу, обгородили і розмістили при вході меморіальну табличку, що це саме єврейське кладовище. Причому цю табличку відкривав нащадок ставищанських євреїв із роду Пострелко — Річард Вайсберг, який є представником комісії.
Василь Шандро: Тобто нащадки тих, хто виїхав зі Ставища, приїжджали у селище у період незалежності?
Сергій Плахотнюк: Так, відомо, що перший за часів незалежності України був у 1994-му році. Тоді з США приїхала Марта Лір, яка шукала інформацію про загиблих євреїв під час Другої світової війни, котрих розстріляли в урочищі Ревиха біля села Розкішна. Після цього візиту газета «The New York Times» опублікувала велику статтю про це.
Василь Шандро: Тобто частина євреїв Ставища загинуло у Другій світовій війні?
Сергій Плахотнюк: Так. Восени 1941-го року розстріляли близько 200 євреїв у лісі. Зараз на Розкішанському єврейському кладовищі встановлено меморіал — два пам’ятних знаки.
Василь Шандро: Які лишилися пам’ятки — можливо, архітектурні, можливо, якісь артефакти, можливо, якісь знакові місця для єврейського життя у Ставищі і у цьому селі Розкішна, яке є сателітом Ставища? Що можна подивитися, чи є якісь музеї чи екскурсії певними місцями?
Сергій Плахотнюк: Ставищенський музей завжди радо приймає гостей, навіть у вихідні дні. Минулого року влітку приїжджала Сара Ґордон із Берліна, щоб подивитися місця, де народилися її предки, і музей провів екскурсії у суботу, у вихідний день.
Чи збереглися пам’ятки? Я вже згадував бейт-мідраж, де нині розміщено гуртожиток для учнів, які їздять до ставищенської школи здалеку. Також збереглося єврейське кладовище. І є глиняна хата, приблизно 1914-го року, яка лишилася в центрі Ставища.
До речі, я не згадав, що євреї тоді займали весь центр Ставища, вони жили біля графського палацу, адже орієнтувалися на заробіток здебільшого з управителів — тих, хто керував графським маєтком. У центрі Ставища була базарна площа, і у вівторок і п’ятницю там відбувалися ярмарки. Українці жили на Пшінці — тоді це була окраїна, 2-3 км від центра Ставища. Містечко було чітко поділене на єврейську і не єврейську частину. Тобто в центрі була частина графського палацу із великим парком, потім єврейський центр містечка, а далі — селянські хати.
Василь Шандро: І що, з усіх будівель сторічної давнини збереглася тільки одна ця хата і синагога, де зараз гуртожиток?
Сергій Плахотнюк: Ще зберігся червоний двоповерховий цегляний будинок, який розташований трохи нижче центру Ставища. Зараз він стоїть занедбаний, адже перейшов у приватну власність і власник ніяк ним не опікується. Вже кілька років я намагаюся, щоб місцева влада спробувала вплинути на цю ситуацію.
Цегла, з якої будувався цей будинок, позначена 1902-им роком. Це двоповерховий будинок нестандартного архітектурного рішення: на першому поверсі п’ять вікон, на другому — сім, і вони несиметричні зовсім, що може свідчити про те, що, можливо, перший поверх був цегляним, а другий — дерев’яний, і в якийсь період дерев’яний другий поверх замінили цегляним і збудували під якісь інші потреби, можливо, під житло. Зазвичай євреї використовували перший поверх під магазин, а другий поверх — під власне житло.
Василь Шандро: Що цікавого ще у тих спогадах ви довідалися? Наприклад, про якісь топоніми, або про згадування про співмешканців-українців, нащадки яких і досі живуть у Ставищі? Чи якісь цікаві історії? Ви ж укладали окремий словник до цієї книжки — навіщо?
Сергій Плахотнюк: Словник довелося укласти, щоб розтлумачити деякі незрозумілі слова, зокрема єврейські, щоб кожен читач міг зрозуміти, про що йдеться. Так само я до книжки доклав перелік синагог, спробував зібрати всю відому інформацію про них — їхні назви і їхню історію появи у Ставищі.
Василь Шандро: Щодо згадок українців, нащадки яких, можливо, досі живуть в Ставищі, чи є там такі згадки?
Сергій Плахотнюк: Там є кілька згадок про українців, які допомогли євреям перебути погроми у своїх підвалах, льохах чи на горищі. Там таких згадок небагато, але зрозуміло, що такі історії були непоодинокі. Атмосфера між євреями і українцями була дружня, а погроми робили якісь зайди, які з’являлися з різних напрямів.
Василь Шандро: Ваш переклад книжки є у вільному доступі. Чи ви узгоджували із правовласниками всі питання авторського права? Тобто чи офіційно вона у нас у вільному доступі?
Сергій Плахотнюк: Мій друг, Віктор Хіменко, допоміг мені отримати дозвіл правовласників на видання та переклад цієї книжки, і, оскільки друкованих примірників вийшло всього 120, на меценатські кошти і на спільнокошт, то я її розмістив у Google Books для вільного доступу. Та й за умовами правовласників я не маю права на ній заробляти, тому виклав її для більшої аудиторії, яка зацікавиться.
Василь Шандро: Тобто ми можемо дати посилання на цю книжку?
Сергій Плахотнюк: Так. Я питав відгуки у деяких істориків, і книгу похвалили за швидкість і легкість читання.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS