КПІ ім. Ігоря Сікорського. Фото: kpi.ua
Єлизавета Цареградська: У день, коли ми записуємо цю програму, в Україні відбувається диктант національної єдності. Ми багато говоримо про День української мови та писемності. І зокрема в цих розмовах я часто чую тезу про те, як наразі звучить наша країна, як наразі звучать наші міста. І мене це трошечки зачепило. І я раптом подумала: цікаво, як звучав Київ протягом свого існування? Чому Київ? Тому що це моє рідне місто, тому що я ходжу цими вулицями. Я за 31 рік уже маю якісь певні спогади й місця, які змінилися дещо. Я їх пам’ятаю геть зовсім інакшими. І мене якось дуже зачіпає цей момент — я напевно стаю сентиментальною.
Але мені здається, що подивитися на Київ, на місто, яке звучало геть зовсім не так, як нам зараз може уявлятися, дізнатися, де було чути їдиш, де його було чути найбільше, в які періоди його було чути найбільше, поговорити про єврейську громаду, про євреїв міста Києва — це прекрасна тема до обговорення. Ми не вперше її торкаємось, до речі. Але це завжди були особисті спогади безпосередньо наших гостей. А сьогодні ми пропонуємо дещо більше зануритися і будемо говорити з Юлією Смілянською, директоркою Інституту юдаїки.
Юлія Смілянська: Якщо занурюватись, то дуже-дуже глибоко. Бо ми не знаємо, коли перші юдеї з’явилися у Києві. Ми знаємо, що десь в VII-IX століттях були такі купці, радонити, які прокладали шляхи з Європи до Індії. І один з цих шляхів проходив по Дніпру. І не виключено, що саме в цей період вже юдеї були присутні на цих пагорбах. Бо ми знаємо, що Київ формувався як місто-порт, як місто-зустріч різних народів, різних мов, різних товарів. І це дало величезний поштовх для процвітання міста.
Але перший документ, з якого ми узнаємо, що юдеї в Києві дійсно живуть, датується X століттям нашої ери. І це багатьом знайомий «Київський лист».
Цей лист був написаний через дуже прикрий випадок. У Києві були два брати, на прізвище Хануки. Один з них ніколи не мав справу з грошима. А інший давав гроші в ріст і отримував їх. І він отримав 100 монет. Він кудись пішов і його вбили, а 100 цих монет — забрали. І його брат, Яков Бен Ханука, був поручителем, відповідав за брата. І він повинен був віддати 100 монет.
У Якова ніколи таких грошей не було. На цілий рік він потрапив в рабство, в кайдани, і через рік юдейська громада, зібрала 60 монет і викупила його під заставу. Але він повинен був повернути ще 40 монет. І йому дали такий лист. Він повинен був з цим листом пройти по єврейських громадах Європи по і зібрати необхідну суму.
Ми не знаємо, чи дійшов він, чи зібрав. Але пройшло багато століть. У XIс столітті в Каїрі йшли археологічні розкопки — копали генізу. Геніза — це таке кладовище документів. Бо в юдейській традиції ми не можемо знищити документ, на якому є ім’я всевишнього. І ці документи також хоронять, як і людей. І ось в цій генізі було дуже-дуже багато документів, їх відправили в різні міста, більшість — в Кембридж.
Пройшло ще багато десятиліть, і в 1962 Норман Голб знайшов цей лист. Він запросив великого українського американського історика Омеляна Пріцака, і вони удвох цей лист опублікували, прокоментували чудово. І, що для мене дуже важливо, там, крім чудового тексту (я не буду зараз цитувати, бо він є в інтернеті, — хто захоче, можете його почитати, ви отримаєте задоволення), в кінці є імена, і це дуже-дуже важливо. Ми знаємо кілька імен юдеїв, які жили в Києві в X столітті. Ми дуже мало знаємо імен пересічних людей, які жили в Києві в цей час. Але з цього письма знаємо.
Потім дуже багато і дуже різноманітна історія. Бо коли Київ входив в Князівство Литовське, в Королівство Польське, потім в Річ Посполиту, то тут не просто жили юдеї. Тут жили великі талмудисти. Моше II з Києва відомий по всьому світу. Його тексти й зараз час від часу читають.
Але як тільки Київ ввійшов у склад Московії… У Московії завжди забороняли жити юдеям, протягом всієї історії.
Читайте також: За радянських часів євреїв намагалися зросійщити чи не найбільше — Андрій Куликов
Єлизавета Цареградська: Межа осілості. Йдеться про межу осілості?
Юлія Смілянська: Межі осілості ще немає. Ми кажемо зараз про XVII сторіччя. Межа осілості — це трошечки пізніше. А поки що всіх юдеїв із Києва виганяють, і до 1794 року їх тут немає.
Як формувалася межа осілості? Коли була розідрана Польща, то в Російську імперію ввійшли землі, густо населені юдеями, яким, за російським законом, не можна було жити в країні. І щось треба було робити. І тоді Катерина II видала спеціальний указ, дозволяючи юдеям жити там, де вони вже живуть. І ось з цього моменту і формується межа осілості. І через кілька років було сказано, що за межі цих земель юдеї не можуть виїжджати. Тобто якщо спочатку цей указ був таким, що дозволяє, то потім став таким, що забороняє.
І це ганебна річ — межа осілості. Уже практично ні в яких інших країнах світу такого не було, але в Російській імперії було.
І ось тепер Київ і Харківська губернія не входили в смугу осілості. А всі інші землі сьогоднішньої України, які тоді належали Російській імперії, входили. І дуже цікава річ — юдеї мали право жити в Житомирі, Бердичеві, Білій Церкві, Святошині. А в Києві — ні. Всі розуміють, що Київ — це унікальне місто, яке 800 років прожило в межах, які накреслив Ярослав Мудрий. Тобто Київ тоді — це Золоті Ворота, Старокиївська гора і Поділ. Усе інше в межу осілості не входить.
Починає з кінця XVIII століття формуватися київська юдейська громада. Перший час вони жили, я так вважаю, десь в районі Звіринця, бо там перше кладовище, перший цвинтар юдейський. Це там, де сьогодні ботанічний сад. Якщо ми йдемо милуватися цвітінням бузку, то коли входимо, там праворуч є місце, де рослини, що в’ються. Це територія колишнього юдейського кладовища. І вулиця біля ботанічного саду до 20-х років мала назву Староєврейська.
Юдеї жили при Катерині, при Олександрі I. А Микола I всіх юдеїв з Києва виганяє. У 1827 цей указ прийняли. До 1832-го ще губернатори намагалися хоч когось залишити. Вони казали, що і торгівля вся зупиниться, і це буде дуже прикро для міста. Але Микола I був невблаганний, і всіх юдеїв виселяють.
І тільки після смерті Микола I, через кілька років, в 1859, виходить указ про так званих корисних юдеїв. Що це за юдеї? Це ті, хто має статус купців (спочатку першої, а потім й другої гільдії), і ті, хто має вищу освіту. Цим людям дозволили жити поза межами смуги осілості. Тобто і в Києві у тому числі.
Тоді в Києві з’являються перші дуже великі фігури, які мають величезний вплив на життя міста. Це купці. Це Бродські, перш за все Ізраїль Маркович Бродський, це Гальперіни, це Закси. Трошечки пізніше — Давид Семенович Марголін. Що вони роблять? По-перше, звичайно, бізнес. Але в юдейській традиції, якщо у вас є будь-який дохід, ви десяту частину повинні давати на благодійність. А якщо цей дохід дуже великий, то і благодійність дуже велика.
З’являються, перш за все, благодійні заклади, головне — лікарні. Величезна лікарня єврейська, яка сьогодні є Київською обласною лікарнею, була побудована виключно за гроші єврейських меценатів, перш за все Бродських, потім Гальперіни побудували корпус. І потім кожний в юдейській громаді щось вносив. Якщо багато грошей, то могли обладнати операційну. Якщо небагато, то могли купити все для одного ліжка. Якщо зовсім бідні були люди, то хоча б раз на рік невеличкі кошти давали на один візит одного хворого в цю лікарню.
Читайте також: Як у Києві в 1918-1924 роках діяла єврейська «Культур-Ліга», вихідці якої стали всесвітньо відомими
Єлизавета Цареградська: Повертаючись до слів про меценатів, про традицію віддавати десяту частину на благодійність. Я так розумію, що ці кошти також розподілялися й на інші сфери життя: освіту, культуру тощо? Я правильно розумію?
Юлія Смілянська: Обов’язково, звичайно. Перш за все, продовжу трошечки про медицину. Лікарня, яку побудували Зайцеви, вона весь радянський час теж була лікарнею, пологовим будинком на вулиці Кирилівській. Чудовий будинок збудував Лев Бродський — для хворих дітей не юдейського, а будь-якого віросповідання. І весь радянський час там була дитяча поліклініка — це на Бульварно-Кудрявській вулиці, навпроти Інституту ортопедії. Дивна будівля.
Але, звичайно, не менш важливий напрямок — це освіта. І тут буде ліричний відступ. Ще на початку 60-х років XIX століття київський губернатор порахував прибутки, статистику провів і зрозумів, що ростуть ціни. Там, де мешкала єврейська спільнота, у смузі осілості, навколо Києва, ціни зросли десь у 2,5-3 рази. У Києві — в сім разів, бо не християнські купці тримали монополію.
І, як написав губернатор, щоб забезпечити місто товарами за доступною ціною, тими товарами, яких немає зовсім в Києві, він попросив дозволити дрібним єврейським торговцям двічі на тиждень торгувати за межами Києва.
Це був тоді край міста, зараз — Галицька площа, раніше — Площа перемоги. Але кияни ніколи не називали її ні Площа перемоги, ні Галицька. Вони казали Євбаз. Старі кияни, звичайно, знають цю назву, бо там із середини XIX століття було дозволено торгувати євреям. Вони приїжджали, торгували й поверталися у смугу осілості. Але з часом формувалося навколо єврейське поселення. І ви питали, де можна було почути їдиш. У 70-ті роки XX століття на вулиці Дмитрівській можна було почути їдиш. Там були величезні двори, дерев’яні будівлі, якісь сарайчики, бараки. І там мешкало багато незаможних юдеїв, бідних юдеїв. І там, розказували, можна було почути «Моня, Фройме, Мойше, Тетянко, Василечку, йдіть обідати». Тобто годували всіх дітей двору. Їжу варили прямо у величезних мисках у дворі. І тільки відганяли дітвору, яка хотіла зняти пінку. Ось це був такий район.
А ми повертаємося до благодійності. Оскільки в Києві все більше було вже бідних людей, то ставало питання освіти. Освіта — це дуже важливо. Багатий купець може залучити приватного вчителя. Але коли багато бідних, а меламеди, єврейські вчителі традиційні, не мали права жити в Києві, то починали будувати якісь навчальні заклади — звичайно, першого ступеня.
Але помирає Соломон Бродський, брат Лева і Лазаря. І вони будують училище імені Соломона Бродського. Це на сьогоднішній вулиці Антоновича, корпус Інституту Патона. Це училище ремесла, але воно було побудоване, як палац, воно виглядало надзвичайно парадним. Там було обладнання американське. Це був міжнародний рівень. Це, звичайно, було дуже цікаво, але це не все. Було кілька комерційних училищ. Одне з них — Київський комерційний інститут. Це сьогодні педагогічний університет (Український державний університет імені Михайла Драгоманова – ред.), напроти метро «Університет», на бульварі Шевченка.
Коли була відсоткова норма в Російській імперії (це теж ганебна річ, коли невеликий відсоток студентів юдейського віросповідання могли навчатися в вишах), у Київському комерційному інституті навчались три дуже відомі людини. Це Ісак Еммануїлович Бобель (згодом — Бабель). Давид Гофштейн — дуже відомий поет, його меморіальна дошка висить сьогодні на вулиці Богдана Хмельницького на Будинку письменників. І Соломон Вовсі, більш відомий як Соломон Міхоелс, засновник єврейського театру, який був вбитий Сталіним. Він був головою Єврейського антифашистського комітету, але в радянську епоху такі люди були вже не потрібні.
Також ми пам’ятаємо, що Київ на рубежі XIX-XX століття — це цукрова столиця Російської імперії. І цукрові капітали осідали в київських банках. І дуже були потрібні люди, які б працювали на цукрових заводах, на цукрових підприємствах. Тому і не юдейські підприємці (Терещенки, Симиренки), і юдейські (Бродські, Гальперіни, Закси) приєднуються до створення Київського політехнічного інституту. Це теж дуже великий внесок у культуру, науку й вигляд Києва.
Читайте також: Що відомо про життя єврейської громади на Слобожанщині XVIII-XIX сторіч?
Юлія Смілянська: Багаті купці й люди з вищою освітою мали право жити там, де вони захочуть. І вони жили у Дворцовій поліційній дільниці. Це Липки у тому числі. І там досі збереглося багато чудових особняків, і колись, може, ми поговоримо окремо про єврейські особняки Липок.
Але ремісники, які перебувають у Київ, складають дуже нелегкий екзамен і отримують право жити в Києві. Вони мають право жити тільки в Либідській поліційній дільниці, де долина річки Либідь, де вулиця Антоновича, Жилянська, і Плоській поліційній дільниці, що за валами, за Нижнім Валом, на Подолі, який сьогодні традиційно вважають єврейським районом. Там не можна було жити юдеям. Але потім там приєднали дві вулиці. Тобто на Подолі в часи Російської імперії жили тільки багаті юдеї, а біднота — за валами.
За валами початково жив і столяр Мабович. Він приїхав у Київ, склав екзамен, зробив столик для шахів з червоного дерева, і на початку отримав роботу. Він робив меблі для того самого училища імені Соломона Бродського. Але потім робота скінчилася, грошей немає, сім’я голодує, четверо дітей вмирають один за одним. І коли в столяра народилася донька, яку назвали Голда, її маму взяла багата єврейська родина годувальницею. І Голда потім напише, що завдяки молочному брату вона вижила. З’явились якісь гроші, переїхали вони на вулицю Басейну. Йдеться про Голду Меїр (прем’єр-міністрку Ізраїлю у 1969-1974 роках — ред.), яка народилась в Києві у 1898 році в дуже бідній єврейській родині. Народилась вона саме в Плоській поліційній дільниці.
З часом все більше юдеїв переходи на сусідні вулиці на Подолі. І як пише Осип Мандельштам, у 1920-х роках три мови — українська, польська та юдейська — лунали на Подолі. І він чудово описує «мучеників приватного капіталу», наприклад, столяра Розинера, який плаче так, як плаче дерево.
І ще я повинна сказати, що на зовнішній вигляд Києва дуже великий вплив мали юдейські підрядники. Перш за все це Лев Гінзбург. Підрядна майстерня Гінзбурга будувала практично всі великі об’єкти. Це Бессарабський ринок. Насамперед це останній презент Лазаря Бродського Києву. Він вже у заповіті своєму виділив кошти на будівництво ринка. Також підрядник побудував театр «Соловцов», Оперний театр (друга будівля, яку ми зараз можемо бачити), Політехнічний інститут, Комерційний інститут тощо. Дуже багато інших важливих будівель було збудовано підрядною майстернею Гінзбурга.
Осип Мандельштам пише, що «кияни розповідають легенди про нечувано багатого підрядника Лева Гінзбурга, який помер жебраком в радянській лікарні».
Читайте також: Життя Ґолди Меїр: дитинство у Києві, шлях до мети, розбудова Ізраїлю
Єлизавета Цареградська: Можливо, є якась порада, що почитати, щоби знати трошечки більше, якщо ця тема зацікавила? Чи маємо якусь літературу?
Юлія Смілянська: Так, звичайно. Є чудова мапа «Юдейські адреси Києва» від Михайла Кальницького. Є дисертація американського дослідника, яка перекладена на українську мову — «Євреї в Києві. 1859—1914». Це дуже глибоке дослідження. Інститут юдаїки випустив книгу, яку я збирала, — «Мандри в просторі й часі. Подорож єврейськими місцями України», де велика глава присвячена юдейському Києву.
Також ви можете прийти в будівлі. Зараз в Києві шість юдейських громад, три з яких живуть в тих будівлях, які наприкінці XIX — на початку XX століть було побудовано для синагог. Це Галицька синагога, біля Галицької площі, це синагога на вулиці Щекавицькій, і синагога Бродського.
Крім того, я дуже вам рекомендую відвідати Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства, це Волоська, 5. Там знаходиться видавництво «Дух і літера». Там величезний об’єм різноманітної літератури — і філософської, й історичної, й багато видань присвячено саме історії юдейського Києва, історії юдейської України.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі