Що відомо про життя єврейської громади на Слобожанщині XVIII-XIX сторіч?

Як себе ідентифікували люди Слобідської України? І під якими впливами змінювалася ця ідентичність?

Ведучі

Василь Шандро

Гостi

Володимир Маслійчук

Що відомо про життя єврейської громади на Слобожанщині XVIII-XIX сторіч?
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/01/hr-zustrichi-2021-12-26-maslijchuk2.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/01/hr-zustrichi-2021-12-26-maslijchuk2.mp3
Що відомо про життя єврейської громади на Слобожанщині XVIII-XIX сторіч?
0:00
/
0:00

Про це продовжуємо говорити у другій частині розмови про Слобожанщину у програмі про українсько-єврейські відносини «Зустрічі».

Читайте першу частину програми: Слобожанщина — це регіон великої зустрічі різних культур — Володимир Маслійчук

Гість програми – доктор історичних наук, доцент Національного університету Києво-Могилянська Академія і редактор сайту Historians.in.ua Володимир Маслійчук.

Як зафіксоване життя єврейської громади на Слобожанщині?

Василь Шандро: Пане Володимире, у попередній програмі ви частково накреслили таке загальне тло. Звісно, що впливали війни, впливали міграції, і дуже часто ці міграції не були з власної волі людей, але, мабуть, це таке явище, дуже поширене в світі того часу, як у сучасному, і різні мотивації у нас є, щоб покидати одні місця і облаштовуватися в інших. Зокрема, що відомо про життя єврейської громади на Слобожанщині? Як воно зафіксовано, задокументовано? З одного боку, в архівах, з іншого — у фольклорі, що часто і для історика може бути підставою для дослідження та звертання уваги на це?

Володимир Маслійчук: Це надзвичайно важливе питання з тієї причини, що я, вирісши під Харковом, на Слобожанщині, дуже зрідка чув фольклорні приклади, хоча вони мене завжди цікавили, стосовно євреїв. Дуже зрідка. Переважно, можливо, це через специфіку мого населеного пункту, але це були фольклорні перекази щодо ромів — «циган», інколи щодо росіян, яких зазвичай окреслювали як «москалі» і «кацапи». І я дуже зрідка чув про євреїв. Чому? З банальної причини, бо фольклорне середовище переважно є середовищем сільським. Щодо сільського представництва  євреїв, на Слобожанщині це практично рідкісні випадки, і то, переважно, це шинкар, який утримує шинок у поміщика. Тобто це дуже важливий момент. Перед нами щодо історії єврейства буде передусім архівний джерельний матеріал, який буде дуже насичений, і, звичайно, той матеріал буде дуже цікавим.

  • Вирісши під Харковом, на Слобожанщині, я дуже зрідка чув фольклорні приклади, хоча вони мене завжди цікавили, стосовно євреїв

Перша, найвідоміша велика згадка про євреїв на Слобожанщині — це історія конфлікту білгородського єпископа Досифея Любимського. Чомусь він Любимський, хоча, по ідеї, він походив із містечка Любінь під Львовом (мав би бути Любинським). Ну нехай буде він Любимський. Чому конфлікт з євреями? Тому що Досифей дізнався, що у слободі князя Бориса Юсупова — Рокитній, це 1732 рік, проживає єврейський рабин. Він проживає в шинку, до нього з’їжджаються інші євреї, і він там здійснює якісь релігійні відправи, які спостерігає православний люд. Я нагадаю, з 1727-го року був указ, який забороняв діяльність євреїв на території Лівобережної і Слобідської України і, переважно, по Російській імперії. Це дуже обурило Досифея Любимського, а потім він зважив, що біля самого Харкова, у селі Люботині теж є євреї. Відповідно, він видавав там гнівні укази, щоб послухалися указу загальноімперського від 1727 року, аби поміщики євреїв повиганяли і щоб на них не зважав православний люд. Як відомо, ці його укази не мали наслідку, а внаслідок інших конфліктів сам Досифей Любимський змушений був покинути кафедру уже у 1734-му році.

Говорячи далі, ми можемо натрапити на дуже цікаві факти, але звідтоді ми можемо спостерігати от саме наявність євреїв у слобідських полках. У 40-х роках XVIII століття є вже цікаві факти про євреїв-корчмарів у містечку Боромля Охтирського полку. Оце такі загальні дані про початки.

Чим могли займатися євреї на Слобожанщині?

Василь Шандро: Чим можна було займатися? Який документ регулював діяльність, якщо такий документ якийсь був, писаний або не писаний? Тому що цей стереотип — шинок чи торгівля якась, чи і правда для XVIII століття цілком актуальна річ?

Володимир Маслійчук: Лише дуже відносно, певна річ. Тому що, наприклад, у пізніші часи після поділу Речі Посполитої, я нагадаю, що під час створення лінії осілості єдина губернія, яка увійшла поза межі цієї лінії, де євреям було заборонено селитися, це саме Слобідсько-Українська губернія. І от мені трапився документ 1797-го року із переліком євреїв, які жили в Харкові. Я зараз не маю його під рукою, і так на пам’ять я лише зазначу, що в своїй основі там лише з дванадцяти, здається, лише двоє шинкарів. Інші займаються кравецьким ремеслом, виробляють позументи. Є ремісниками. І величезний плюс, який вирізняє євреїв, що, здавалося, невеличка кількість родин — із 12-ти перерахованих євреїв, які мешкають у Харкові, звичайно, чоловічої статі, буде один вчитель. Тобто євреї потребували навчання Тори, навчання, і це дуже важливо. Якщо їм заборонено було тут селитися, вони брали відкріпний квиток у тих містах, звідки вони пришли. Звичайно, ті міста розташовані поруч із Слобідсько-українською губернією — це Полтава, Миргород, Хорол і, звичайно, Катеринослав. І це дуже важливі речі. Тобто це певна стереотипність наших уяв, що єврей мусить займатися шинкуванням, пов’язана з нашою рустикальністю сприйнять.

  • Це певна стереотипність наших уяв, що єврей мусить займатися шинкуванням

Так само я досліджував кримінальну поведінку підлітків часів Харківського намісництва 1780 – 1796 рр., і там був скандальний такий сюжет із Самуілом Берковичем, якого обікрав один підліток.  Єврей Самуіл Беркович був мандрівним кравцем. Він набирав підлітків собі в підручні, їздив поблизу Сум — Сумський повіт, Миропільський повіт. І це грає дуже вагому роль, що саме певні ремесла, певні види діяльності були представлені євреями вже у XVIII столітті.

Заборони і тиск на євреїв

Василь Шандро: Говорити про якісь статистичні дані не зовсім буде доречно через відсутність переписів чи документів? Я маю на увазі, що сталося кількісно з присутністю єврейської громади на Слобідській Україні після того указу, коли заборонялося там селитися. І чи означало це, що ті, хто вже там живе, мають виїхати з території?

Володимир Маслійчук: Якщо розглядати єврейську історію, то це історія дуже багатьох заборон, але ці заборони не були дуже дієвими, це зрозумілі речі — через певний час відбувається відступ. Відступ, розуміння, що євреї, завдяки своїм корпоративним зв’язкам, дуже пожвавлюють торгівлю і певною мірою ремесла. Якщо хочете, щоб на цих теренах розвивалася торгівля і ремесла, то треба зменшити тиск на євреїв, дозволяти їм займатися певними промислами. Тому, навіть ці заборони 1727-го, а потім 1732-го років, пізніші заборони XVIII століття, вони, певною мірою, звичайно, змушували євреїв виїжджати, змушували їх мешкати чи торгувати нелегально, але вони не вирішували певних справ, щодо остаточної заборони оселятися чи займатися своїми промислами єврейству, що стосується Слобожанщини.

  • Якщо розглядати єврейську історію, то це історія дуже багатьох заборон

Зазначу, знову ж таки, певні факти із харківської історії, що самі харківські купці, особливо у 1802-1804-му роках, доклали чималих зусиль, аби витіснити євреїв зі сфери торгівлі. Відома низка документів: дуже активний у даному разі дуже скандальний купець Кувшинніков, який писав доноси, писав скарги, збирав підписи, аби євреї не торгували в Харкові. І у 1805-му році було навіть таке подання до вищих органів влади, щоб заборонили євреям торгувати і мешкати в Харкові. Його підписав колишній міський голова Єгор Урюпін, відомий, зокрема, своєму сприянню відкриття Харківського університету.

Володимир Маслійчук

Василь Шандро: Чим була покликана оця низка заборон? Чого боялася чи від чого себе намагалася убезпечити імперія у такий спосіб?

Володимир Маслійчук: Бачите, не лише імперія, я сказав про місцеве купацтво, тому бояться, звичайно, конкуренції — конкуренції, що євреї привезуть дешевий товар, що їхній перепродаж не вдасться. Це один момент. Другий момент — імперія і початки «заборон». Ну ще дуже багато було забобон, дуже багато було «потреб» щодо заборон. Це інше населення, яке зберігає свою корпоративність. Воно підриває цю єдність того простору, за який теж точиться боротьба православного простору і таке інше. Тобто, де відчувався вплив, спадок Речі Посполитої і де треба було пожвавити ремесла та торгівлю, там євреям дозволено було жити — Правобережна, Лівобережна Україна і, звичайно, цей простір Півдня України, у якому для «освоєння» треба було дозволити жити євреям. Далі, щодо імперії саме оцей страх підірвати певні устої і змінити, певною мірою, світ і зіграв свою роль. Але я нагадаю, що повсякчас у імперській політиці тяжіли ці, говорячи прямо, середньовічні уявлення про євреїв, про це навантаження у православній риториці, що євреї винні у розп’ятті Хреста. Тобто щойно держава прагне наголосити на своїй релігійній конфесійній сутності, звичайно, одразу відбувається обмеження євреїв. Це ми можемо спостерігати з 30-х рр. XIX cт. часу формування ідеологем «офіційної народності»

  • У імперській політиці тяжіли ці, говорячи прямо, середньовічні уявлення про євреїв, про це навантаження у православній риториці, що євреї винні у розп’ятті Хреста

Хоча ці речі дуже і дуже своєрідні. Часи відкриття і риторики про офіційну народність, про єдність самодержав’я, православ’я і народності, от 30-ті роки XIX століття — це час, коли євреї масово починають з’являтися в Харкові.

Контакти різних етнічних груп з українцями на Слобожанщині

Василь Шандро: Що відомо загалом про контакти різних етнічних груп і тих, що були у видимій меншості — це тих, що стосуються і євреїв, і німців, про яких ви вже казали, можливо, вірмен, можливо, татар з тими, кого було більшість — із українцями. Що відомо про ці контакти? Чи могли ці люди дружити, жити по-сусідству, мати спільний бізнес, спілкуватися, одружуватися між собою? Чи відбилося життя цих різних громад на локаціях, де вони жили? Я маю на увазі локації, назви вулиць, містечок, можливо, архітектури якоїсь, назви урочищ — загалом топоніміка? Тобто наскільки видимим є таке багатошарове, багатокультурне життя кілька століть тому?

Володимир Маслійчук: Поза всяким сумнівом, це все дуже відбилося і все дуже наявне. Я нагадаю, що у Харкові є цілий район, котрий називається Москалівка, тобто він заздалегідь маркований — хто там живе. І він дуже відомий. Нагадаю також, що існували певні локації, але щодо меншин, то тут ці локації визначати доволі важко, коли ми говоримо щодо Слобідської України. Тому що, нагадаю, щодо євреїв до скасування лінії осілості, попри дозвіл їм селитися тут під час Кримської війни і після неї, навіть дозвіл відставним солдатам, що були мобілізовані під час військових потреб імперії, бо без потреби ж євреї не мобілізувалися, не мали рекрутської повинності у середині ХІХ ст. Відповідно, це дозвіл створити власну синагогу солдатам у Харкові (у середмісті на вулиці Міщанській, що ставала вулицею євреїв). Ми дуже мало можемо говорити про чіткі локації. Часто це  розкидані ті чи інші оселення. Нагадаю, що.. бачите, мені Харків не дає спокою як центр Слобожанщини, що одна із основних вулиць називалася вулиця Німецька — це теперішня Пушкінська. І, відповідно, коли ми подивимося на список мешканців наприкінці XIX століття, німці там будуть поодинокими. Вони дали початок цій вулиці, але потім мігрували, розселилися по інших частинах міста. Тут важкувато про це говорити.

Коли ж ми говоримо про взаємодію, таких взаємодій було дуже багато. Ну, бачите, знову ж таки, якщо ми говоримо про те, що говорилося на початку передачі, про фольклор, то тут дуже цікаві спостереження етнографів — хто говорить із панами, а хто говорить із простим населенням. От євреї, німці — це переважно постаті, які будуть спілкуватися переважно з панами, тобто з вищими прошарками. Хто більше адаптується до українського населення, то це будуть роми («цигани»). І це дуже цікаво, тому що навіть прізвища ромські носять виразний на той час — кінець XVIII — український характер, дуже своєрідний із закінченнями на «енко». Роми мають більший контакт із низами, із девіантною культурою. Вони перепродують коней, вони займаються ковальством. Навіть таке харківське слово «ракло», яке говорить про людину девіантної поведінки, це означення ромами «руського», стороннього слов’янського походження.  «ракло» означало — людину іншу. Вони могли звернутися до якогось росіянина чи українця — «ракло», і це вважалося — от це щось надзвичайне, а не означення інакших етнічних груп. Така своєрідність слобожанської говірки. Цей момент є дуже і дуже важливим, я б на це дуже зважив.

Звичайно, євреї і німці мають контакти із низами населення, але, знову ж таки, це часто не є такі вже низи. Це часто ремісники, скажімо, чи представники купецького прошарку. Але це дуже і дуже важливе явище, на якому слід зосередитися. У даному ключі, звичайно, ці контакти будуть. Будуть на найрізноманітніших рівнях.

Єдине, знову ж таки, на що я зважив, бачите, це, як говорить мій приятель — харківський історик Андрій Парамонов, що історія євреїв Харкова не буде написана.

Василь Шандро: Чому?

Володимир Маслійчук: Тому що ця історія — це історія багатьох девіацій. По-перше, часто євреї попадають до кримінальних справ, не зовсім приємних. А, по-друге, досить помітно, що євреї з’являються на цьому просторі. Уже у 80-х роках XVIII століття невеличкі навіть єврейські громади не можуть дати лад всередині себе: постійні сварки, інтриги, звернення до імперської влади, невизнання суддів чи рабинів. Це буде характерно для документації щодо євреїв на цьому просторі. Не стільки конфлікт чи непорозуміння із зовнішнім, скільки непорозуміння всередині себе. Це дуже помітна риса

Судові справи через різне етнічне походження

Василь Шандро: До речі, що стосується судових справ і документів, що лишилися доступними, які дожили до нашого часу — чи фігурують там справи, які стосуються цих моментів інакшості і з’ясовування стосунків через цю інакшість? Чи притаманно це було для Слобожанщини? Я тут маю на увазі не лише єврейську громаду, але й будь-яку іншу.

Володимир Маслійчук: Звичайно, це дуже буде характерно. Характерно у тому ключі, що завжди означається, хто це і що це. Єдине, на що я не натрапляв, за окремими винятками, що буде дуже характерно для Лівобережної України, певною мірою, це те, що злочин чиниться на певній такій етнічній основі, коли на Лівобережній Україні так запитує один злочинець у другого під час же ж цих чергових допитів у суді (вони ж описують, як це відбувається) — чи можна вбивати єврея? Звичайно, у документації буде не єврея, а «жида». Відповідно, другий злочинець говорить — можна, треба, бо вони такі і такі («не наші», «розіп’яли Христа» ). Цього у Слобідській Україні практично немає, але етнічність означується, значиться, що вони інакші. Незрідка ми будемо натрапляти, особливо щодо німців, раз я натрапив щодо євреїв, на написання документів чи якихось витягів, але не мовою судовою, а, відповідно, німецькою та «івритом». Така документація може трапитися і в кримінальних дізнаннях і в майнових суперечках. Це дуже цікаво, але, бачите, ні в кого не доходять руки те все оглянути.

Мушу також нагадати, що, наприклад, щодо медицини, то перші медики на цьому просторі були німцями, і стосується не лише Слобідської України, але й Лівобережної, і Києва. І трапляється, що певний медичний вердикт чи медичні якісь висновки пишуться не мовою імперії, не латиною, а пишуться німецькою мовою, а поруч приводиться переклад. Всі ці моменти існують, і ми  бачитимемо і приклади неприязні. Найяскравіша неприязнь дуже яскраво описана, бо вона відбувається на рівні незрідка такому, м’яко кажучи, інтелектуальному — йдеться про переслідування іноземних професорів, викладачів, іноземців після 1812-го року, після перемоги над Наполеоном, коли піднявся патріотизм такий у Російській імперії, ще й підживлювався офіційно. Відповідно, німецькі професори, німецькі викладачі, студенти німці зазнали певних переслідувань, хоча вони так само прагнули боротися з Наполеоном. Навіть незрідка вони  опинялися тут через наполеонівські війни, це було тоді дуже притаманно. Найвідоміший факт — це вигнання професора Шада … Йогана Шада із Харківського імператорського університету, що містило теж такі ксенофобські риси. Чи ґлумління над таким дуже цікавим ад’юнктом Орестом Шуманом, який, до речі, є одним із перших відкривачів Донбасу, від студентів. Шуман цікава постать, одна із найцікавіших з німецької громади.

На Слобожанщині здійснюється географічне окреслення українського народу

Василь Шандро: Що нам це все дає зараз? Уявлення, зокрема, про Слобожанщину як про не цілком моноліт, може, там 200-300 років тому, а про локацію, де зійшлося дуже багато різноманітного і, мабуть, цікавого?

Володимир Маслійчук: Бачите, через розуміння іншого ми розуміємо своє. Я нагадаю, що саме на Слобожанщині, і великий дослідник і професор Роман Шпаглюк постійно на цьому наголошує, здійснюється те, що ми називаємо географічне окреслення українського народу. Це робить росіянин за походження Іван Пєревєрзєв, який у Харкові є одним із авторів топографічного опису харківського намісництва з історичною передмовою у 80-х роках XVIII сторіччя, де зазначає про межі, як він говорить, південно-руського народу. І він окреслює межі українців — межі, як ми б сказали, «від Сяну до Дону», від Галичини до Слобожанщини. Тобто що відбувається? Він, приїжджаючи із Великоросії, чує, що в Харкові говорять інакше, що тут інакше населення з інакшими звичаями, а я підкреслюю, що у XVIII столітті Харків ще містив той потужний український колорит, який поволі буде зникати у XIX столітті, і він задумується про особливості місцевого населення.

  • У XVIII столітті Харків ще містив той потужний український колорит, який поволі буде зникати у XIX столітті

Тобто початки інтелектуального становлення нового українства містять елементи приграниччя і будуть містити. Тому Слобожанщина й Галичина будуть визначальними для творення того, що ми назвемо українським національним проєктом. Там, де існує зустріч культур, там і існують такі великі інтелектуальні підстави для розуміння свого і розуміння іншого.

Коментарi до запису