Ірина Славінська: Думаю, наші слухачі та слухачки точно чули це ім’я, але для тих, хто, можливо, призабув, давайте нагадаємо – хто така Анна Франк, чому про неї говорять і чому з’являються її біографії.
Тетяна Бородіна: Анна Франк – це дівчинка-підліток, яка народилася в єврейській родині й загинула, як і вся її сім’я – окрім батька Отто – під час Голокосту. Звідки нам про неї відомо? Бо вона залишила неймовірно цікавий щоденник, у якому вона виявляє себе як дуже зрілу людину. Разом з тим, там зображений Голокост, тому це – дуже відомі спогади про події тих часів.
Ірина Славінська: Скільки років має Анна Франк, коли пише ці щоденники?
Тетяна Бородіна: Вони писала їх з 1942 по 1944 рік, коли перебувала у сховищі. Народилася вона у 1929 році. Тобто вона – ще зовсім підліток, але у своєму щоденнику записує думки вже дуже мудрої, зрілої особистості. Ми знаємо, що вона була дуже розвиненою й допитливою, ходила до спеціальної школи Монтессорі. У цьому щоденнику ми бачимо, що Анну турбують не лише підліткові теми – закоханість та різні переживання – а й усе, що її оточує, події Голокосту. Це дуже трепетний спогад… Навіть не зовсім спогад – Анна писала щоденник безпосередньо під час тих жахливих подій, і це ще більше нас до них наближає.
Ірина Славінська: Так, це практично репортаж наживо, якщо це можна так назвати. Так само варто нагадати, в якому місці відбуваються події, описані в щоденнику Анни Франк та у книжці, про яку ми говоримо.
Тетяна Бородіна: Анна Франк писала свій щоденник в Амстердамі, а графічна біографія, про яку ми сьогодні говоримо, розповідає історію родини Франків, яка розпочалася ще в Німеччині. Вона починається з одруження батьків Анни у Франкфурті-на-Майні. Там вони живуть до 1933 року, а потім родина переїжджає до Голландії, і події розвиваються вже у кількох тамтешніх містах.
Ірина Славінська: Це, наприклад, Амстердам, які ще це міста?
Тетяна Бородіна: В основному Амстердам. Коли Гітлер прийшов до влади, батько Отто почав розуміти, до чого йде справа, у нього почалися проблеми. Він вирішив перевезти сім’ю у безпечніше місце. На той час Голландія здавалася таким місцем, бо вона ще не була окупована нацистською Німеччиною. Але зрештою, на жаль, їм так і не вдалося уникнути трагічної долі, яка торкнулася дуже багатьох євреїв у ті часи.
Ірина Славінська: Наскільки вірогідним джерелом про Голокост сьогодні вважається щоденник Анни Франк? Це праця, яка друкується в максимально непоправленій формі, чи все ж-таки вона зазнавала редагувань, дописувань чи переписувань у контексті пізніших подій? Адже щоденники Анни Франк були опубліковані згодом, а не під час ІІ Світової війни.
Тетяна Бородіна: Ця графічна біографія побудована не лише на щоденнику Анни Франк. Вона є результатом дослідження Сіда Джейкобсона, який писав текст, та Енрі Колона, який працював над графічною частиною книги. Будинок Анни Франк в Амстердамі запросив їх приїхати на тиждень, й увесь цей час вони працювали там із документами, пов’язаними з життям Анни та її щоденником.
Ірина Славінська: Що таке Будинок Анни Франк?
Тетяна Бородіна: Це музей. Він знаходиться у будівлі, де переховувалася сім’я Анни– це ще більше занурює нас в ту атмосферу. До речі, зараз на його сайті ви можете знайти онлайн-екскурсію схованкою Анни Франк та походити тими кімнатами – це дуже класно й інтерактивно.
Ірина Славінська: Для тих, хто не дуже добре знає історію Анни Франк, тут треба пояснити, про яку саме схованку йдеться. Це ж, певно, не її дитяча кімната?
Тетяна Бородіна: Це навіть не будинок, де вони жили. Родина переїхала до установи, де працював батько. Коли нацисти окупували Голландію, була введена заборона: якщо єврей керує компанією, вона має стати на облік. Отто передав компанію своїм колегам. Саме вони допомогли йому сховати родину в цій будівлі. Це був досить старий будинок із прибудовами та кількома входами. За книжковою шафою та за картою, що висіла над нею, була схованка, де Анна та члени її родини два роки переховувалися.
Ірина Славінська: Якого розміру була ця схованка? Як кімната чи щось подібне на погріб?
Тетяна Бородіна: Я б не сказала, що це було зовсім маленьке місце. Вони могли там ходити – але дуже тихо. Уночі вони могли виходити в інші частини будівлі, але дуже обережно. У графічній біографії розповідається, як Анна заходила в гості до свого друга, але вони мали сидіти навпочіпки, треба було якось маневрувати… Анна дуже сумувала за сонцем і природою, бо, звісно, вони не могли виходити назовні.
Ірина Славінська: Будинок Анни Франк сьогодні меморіалізує місце, де вони жили – чи там є ще якісь експонати? Важливо розуміти, що це за інституція, адже саме вона виступила ініціатором створення цього графічного роману.
Тетяна Бородіна: Перш за все там представлений, звісно, щоденник Анни Франк і всі документи, які пов’язані з цим періодом. Окрім історії Анни, там розповідається про Голокост загалом. Це контекстуалізоване приміщення, де можна багато дізнатися про ті часи.
Ірина Славінська: Ця історія – дуже цікавий приклад того, як наукові чи історичні інституції можуть залучати дослідників та митців до співпраці. Давайте трохи розповімо про Сіда Джейкобсона та Енрі Колона – авторів графічної біографії Анни Франк.
Тетяна Бородіна: Сід Джейкобсон – автор тексту книги, а Енрі Колон намалював комікс. Це вже не перший їхній спільний проект. Раніше вони разом працювали над створенням графічних книг про теракт 11 вересня у США та про Че Гевару. Ці люди вже мали певний досвід та бачення, і саме після прочитання книги про 11 вересня співробітники Будинку Анни Франк сконтактувалися з ними й запропонували їм попрацювати над проектом. Сід Джейкобсон в одному з інтерв’ю розповідав, що його дуже вразила ця історія. Він замислився над тим, що сам насправді народився в один рік з Анною Франк. Це спонукало його проаналізувати все своє життя, він розумів, що міг легко народитися не в тому місці і не в той час, і його життя могло би вже перерватися.
Джейкобсон та Колон контекстуалізували біографію Анни Франк: це не лише сам щоденник, а й фактологічні замітки, різні матеріали, карти, спогади людей, які були поруч із родиною Франків у цей період. Це чудово наповнює історію.
Ірина Славінська: Могло би здатися, що жанр біографії – це досить просто. Можна розповісти історію людини від народження до смерті. Але коли йдеться про помітні історичні постаті, читачам потрібно давати більше контексту. Давайте поговоримо про нього. Як автори графічної біографії Анни Франк його створюють?
Тетяна Бородіна: Так, це дуже важливий аспект, який автори вдало реалізували. Просте розуміння однієї історії без включення її до загального контексту мало в чому може допомогти. У графічній біографії Анни Франк ми бачимо, як автори впоралися з цим завданням: вони вплели особисту історію, голос сім’ї Анни Франк у загальний контекст нацизму та Голокосту, що допомагає краще зрозуміти, як розвивалися ці події. Наприклад: графічна біографія починається з одруження батьків Анни Франк. На наступних сторінках ми бачимо, як здобуває владу Націонал-Соціалістична партія, як її очолює Гітлер. У коротких історичних довідках ми дізнаємося інформацію про створення концентраційних таборів. Дуже правильно підкреслені деякі факти, особливо для молодого покоління дослідників і тих, хто цікавиться історією: перший табір був створений уже в 1933 році в Дахау. Так, крок за кроком, від 1920-х років і до окупації Голландії, ми бачимо, як низка законів поступово обмежує права євреїв. Це дуже важливо не лише в контексті Голокосту, а й узагалі процесу геноциду, який можна розуміти значно ширше; для аналізу суспільства в період геноциду. Окрім простих фактологічних заміток, автори використали також карти, особисті фотографії Анни Франк та її родини, плакати того часу. В інтерв’ю вони розповідали, що настільки детально підійшли до завдання, що навіть вивчали костюми членів нацистської партії та тогочасні меблі. Вони проробили дуже кропітку роботу, аби вплести історію Анни Франк у ширший контекст.
Ірина Славінська: Наскільки ця історія зрозуміла для українських читачів? Я сама як людина, що перекладає художню літературу, знаю, що часто доводиться перекладати не тільки слова. Деякі речі доводиться пояснювати окремо. Десь вдається обійтися видозміненим зворотом у реченні, десь доводиться писати цілу примітку. Як це відбувалося при перекладі українською графічної біографії Анни Франк? Чи довелося десь адаптовувати текст?
Тетяна Бородіна: Насправді я б не сказала, що це складний текст. Він написаний спокійним, простим тоном. Над цим перекладом працювала відома історикиня Катерина Диса. До того ж ми переклали текст, який уже був адаптований для широкого загалу. Цей комікс рекомендований аудиторії від 12 років, передбачалося, що розповідь уже спрощена, тому її можна використовувати. Я сама не працювала з перекладом, тому не можу тут нічого сказати детально, але як історику мені було достатньо і контексту, і балансу – аби не допустити надмірного спрощення, і водночас не перенасичити книгу складними деталями.
Ірина Славінська: Ось, наприклад, на 8 і 9 сторінці можна побачити цікаву ілюстрацію того, як автори працюють з контекстом. З одного боку сторінки тут завершується перебіг особистої пригоди батька Анни Франк, пов’язаної з І Світовою війною, а на сусідній сторінці – коротка, у чотирьох картинках, ілюстрація історії та наслідків цієї війни. Тому я припускаю, що навіть той, хто жодного разу не чув про І Світову війну – хоча це важко собі уявити, але припустімо – може отримати якусь вступну інформацію.
Стереотипно вважається, що графічні історії, новели чи інші формати роботи з картинками – це жанр достатньо легкий. З одного боку, ми знаємо, що є видання цього жанру, які працюють із дуже травматичними сюжетами – ось нещодавно ми говорили про «Мауса» Арта Шпігельмана, абсолютно культовий твір та єдиний комікс, що здобув Пулітцерівську премію; тепер говоримо про графічну біографію Анни Франк. Запитаю вустами скептичних слухачів: картинки – це не надто легковажно, щоб говорити про Голокост?
Тетяна Бородіна: Це досить цікаве питання, ми порушували його ще на презентації книги – наскільки жанр коміксів може слугувати для проговорення складних історій. Пан Леонід (Леонід Фінберг – соціолог, головний редактор «Дух і Літера», директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА – ред.) дуже не любить, коли ми називаємо цю книгу коміксом і каже: «Це графічна історія, не спрощуйте її до коміксу». Мені здається, що суспільству треба подавати інформацію в цікавих формах, тому жанр мальованої книги дуже до цього пасує. Люди мають знати, чути і цікавитися такими важливими історіями. А цей формат лише заохочує до читання: будь-кому буде цікаво якщо не почитати, то подивитися на картинки, а там уже можна звернути увагу й на текст. Такий жанр, безперечно, має право на існування. Я знаю, наприклад, що у Чернівцях створюють схожу книгу про Голокост у місті в форматі графічної розповіді.
Ірина Славінська: Книги такого формату буде цікаво і комфортно читати дорослим і досвідченим читачам, чи це книжка, яка добре підійде, припустімо, підліткам?
Тетяна Бородіна: Мені здається, тут не варто обмежуватися лише однією віковою категорією, усім може бути цікаво познайомитися з біографією Анни Франк у такому констектуалізованому форматі. Особливо це буде цікаво дітям, які знайомі з різними коміксами. Ту немає обмежень, окрім «12+».
Ірина Славінська: Чи можна зробити висновок, що розмова про Анну Франк від перетворення у формат графічної історії щось втратила? При зміні жанру, видів висловлювання завжди десь є втрати, а десь – здобутки. Очевидний здобуток цієї графічної біографії – це більше просте сприйняття; картинки додають руху та динаміки. Але чи можна тут помітити втрати матеріалу?
Тетяна Бородіна: Доволі складно сказати. Мені здається, ця книга покликана виконати перше завдання – зацікавити, і з цим вона справляється чудово. Людина, яка ще не читала сам щоденник Анни Франк, після цього графічного роману може з ним ознайомитися. Разом з тим, якщо ми перейдемо до читання щоденника Анни Франк без знання історії Голокосту та виникнення нацистської партії, буде складно зрозуміти всі факти, які розповідає Анна, її переживання тощо.
Ця книга виконує важливу функцію, тому дуже добре, що вона з’явилася у нас. Я на презентації казала, що зараз для України було би добрим кроком видати щось про наших жертв Голокосту, які вижили, залишили спогади. У форматі графічної розповіді чи в якомусь іншому – такі історії однозначно мають з’являтися. Ми маємо знати не лише про Анну Франк, а й про інших людей, які постраждали під час ІІ Світової війни.