Хто збудував Будинок актора: розповідає історик

Києвознавець Михайло Кальницький розказує про мавританську архітектуру у Києві, караїмів та загадковий будинок на Ярославовому валу

Ведучі

Андрій Кобалія

Гостi

Михайло Кальницький

Хто збудував Будинок актора: розповідає історик
https://static.hromadske.radio/2018/10/hr-zustrichi-2018-10-28-kalnytskyj-1.mp3
https://static.hromadske.radio/2018/10/hr-zustrichi-2018-10-28-kalnytskyj-1.mp3
Хто збудував Будинок актора: розповідає історик
0:00
/
0:00

У Києві, неподалік Золотих воріт, є незвичайна стара будівля. Вона не схожа ні на радянську забудову будь-якого періоду, ні на типову архітектуру Російської імперії. 120 років тому на її спорудження 200 тисяч рублів витратила громада людей, яких зараз у місті майже не лишилось.Тому нині вона є символом або деталлю епохи, якої вже немає. Все це про храм караїмів – кенасу, яка зараз більш відома як Будинок актора.  

Тюркомовний народ, який сповідує релігію близьку до юдаїзму, виникає у XIV столітті в Криму. Вже за часів Російської імперії частина заможних представників переїжджає у Київ. Краєзнавець Михайло Кальницький розповів, що у XIX столітті караїмські бізнесмени знайшли свою нішу в економіці українських земель.

Михайло Кальницький: Ми говоримо про події межі XIX – початок XX століття. На той час у Києві існувала караїмська громада. Вона не була численною. Наприкінці XIX століття налічувала кількасот осіб, приблизно 500-800 людей. Звідки вони взялися у Києві? Основний ареал мешкання караїмів – це Крим. Звідти походили багато караїмів. Потім вони переселились і до Литви, і до земель Західної України. Тому багато караїмів займались тютюновим бізнесом, його вони «тримали» по всій Російській імперії.

Андрій Кобалія: Тобто це була їхня традиційна сфера? Як у бельгійців в імперії – металургія, паровозами та трамваї. Як так вийшло?

Михайло Кальницький: Це пов’язано з локацією. На той час більшість тютюнових плантацій були розташовані якраз у південних губерніях, у Криму. Мабуть, звідси воно і пішло. У всякому разі, в різних містах тютюновий бізнес утримували саме вони. І в Києві була та ж історія. Сама Київська тютюнова фабрика, яка була неподалік Площі Перемоги, тепер вона на околицях, належала родині караїмів Коґенів. Довгий час у них була фабрика на вулиці Лютеранській, але там обмежена територія. Зрештою вони отримали значно більшу ділянку на тогочасному Бібіковському бульварі, тепер це початок проспекту Перемоги. Сталося це вже після смерті одного з провідних членів цієї родини – Соломона Коґена. Але його ми пам’ятаємо через те, що саме він був фундатором Київської кенаси. Іноді кажуть «кенаса», лише в іменнику, а часом відмінюють.

Андрій Кобалія: Переходимо до центрального об’єкта нашої розмови – кенаси. Як вона взагалі з’явилася у Києві? Це єдина така будівля на території нашої столиці?

Михайло Кальницький: Нині, мабуть, єдина. Раніше у Києві були караїмські кладовища на території сучасного ботанічного саду імені Гришка, поряд з єврейським кладовища. А від 1890-х подібне кладовище виникло на Лук’янівці, поряд з великим єврейським. Біля маленького караїмського кладовища був маленький будиночок. Все це приблизно на тому місці, де є Спортивний комплекс «Авангард». Від тих пір лишилась лише одна споруда – кенаса. Тютюнової фабрики вже немає, яка належала Коганам. Хоча залишилась певна кількість прибуткових будинків, які колись належали караїмам. Бо вони у Києві не лише були власниками тютюнових підприємств, а й заможними домовласниками. І родини Коґенів, Мейкапарів, Дуванів дещо в Києві побудували.

Караїмська релігія киянам трохи нагадувала про давні часи, як вважають самі караїми, хоч не всі науковці це підтверджують, вони були хозарами. А з ними рання історія Києва досить тісно пов’язана.

Я хотів би ще підкреслити, що можна формально знаходити певну схожість між громадою караїмів та євреїв. У царській Росії не було поняття «національність», замість нього – «сповідання». Тому казали не єврей, а «людина іудейського сповідання», а росіян та українців часто змішували в один флакон, бо вони «православні». Характерно, що іудеї були обмежені в правах. Це була дискримінація за релігійною ознакою у питаннях проживання, зайнятості, освіти. Так от на караїмів це не поширювалося! Може, тому що вони не шанували єврейський Талмуд. Це книга передписань та правил, яких мали дотримуватись вірні іудеї. І саме дотримання талмудичних норм відділяло їх від інших етносів. А караїми цього не поділяли і шанували книгу Тори. Для християн – це Старий завіт.

Андрій Кобалія: Тобто можна сказати, що караїми – іудеї або були близькими до них?

Михайло Кальницький: Вони були близькими, бо в них одна свята книга, але для євреїв дуже важливими є талмудичні норми, а караїми їх не дотримуюсь. Знак рівності між ними ставити не правильно.

Андрій Коблаія: Кенаса було осередком громади виключно караїмів?

Михайло Кальницький: Звичайно. Вони могли підтримувати між собою контакти. Наприклад, саму кенасу будував єврей-підрядчик знаменитий Лев Гінзбург. Людина, яка багато надзвичайно красивих і міцних будинків звела у Києві у 1890-х і аж до революції. Так от з ним нормально порозумілася караїмська громада. А проекти робив зодчий-католик, поляк і улюбленець всього Києва – Владислав Городецький.

Андрій Кобалія: Творці будівлі – популярні і не дешеві на той час люди. Я бачив у документах, що загалом на кенасу витратили 200 тисяч рублів! Це, наскільки я розумію, величезна сума.

Михайло Кальницький: Так, це досить значна сума на той час. Не можу сказати, що фантастична, але на ці гроші можна було нормальний прибутковий будинок звести… або отаку гарно оформлену кенасу. Кажу «оформлену», бо багато грошей пішло саме на внутрішнє оформлення, на її упорядження. Спочатку думали вкластися у 30-40 тисяч. Це та сума, яку хотів виділити сам Соломон Коган. Він рано помер, але в його заповіті ця сума збільшена, а його родичі ще від себе додали. Тому у 1898 році почалося будування, у 1900 помер Соломон Коґен, а на початку 1902 кенасу завершили і відкрили.

Андрій Кобалія: Ззовні караїмська кенаса нагадує храми у містах Північної Африки або Альгамбру. Це так тому що будівля збудована у неомавританському стилі. Таких споруд багато в Іспанії, де сім сотень років панували араби. У цьому ж стилі нерідко будували і євреї. Окрім екзотичної кенаси на Ярославовому валу, у Києві насправді є ще кілька прибуткових будинків зі східними нотками. За словами Києвознавця Михайла Кальницького, за більш ніж століття окрім епохи змінився і зовнішній вигляд кенаси.

Михайло Кальницький: Насамперед мавританського стилю дотримувалися євреї, бо іудаїзм – це релігія східна. Деякі прибуткові будинки зі східними мотивами належали євреям. Навіть одна з київських синагог на Подолі, на вулиці Щекавицькій, теж має нотки цього стилю. Цікаво, що з цією синагогою, її ще називають «синагогою Розенберга», відбулося те, що ніяк не відбудеться з кенасою на Ярославовому валу….

Андрій Кобалія: Вона стала діючою?

Михайло Кальницький: Ні, у 1929 її радянська влада прикрила, але з 1945-го вона діє безперервно донині, але коли її будували, російський архітектор Микола Горденін пропонував проект у східному стилі. Він хотів увінчати будівлю куполом, проте потім, щоби не було спротиву та неприємностей, він зняв купол з проекту. Але під час реставрації 2002-2003 років, вирішили за старим проектом все ж створити купол. Він і досі є на фасаді синагоги на вулиці Щекавицькій. А кенаса від початку увінчана дуже гарним куполом з жолобками. Владислав Городецький цю частину додав у проект.

Але у післявоєнні роки багато всього постраждало та було знищено, і  внутрішня стеля, і купол. Його просто розібрали. Може, він проіржавів і вирішили, що буде надійніше, якщо зняти і зробити новий дах. Стеля дуже затікала. І я читав акти експертів 1950-х, які її досліджували. І вони казали, що просто до покрівлі за допомогою шурупів прикріпляли відлиті з алебастру деталі стелі. Але ці деталі просто вже не трималися, буквально падали на глядачів. Усе це розібрали, розбили, викинули. Потім зробили спрощений ремонт. Там і зараз покрівля художньо виразна, але не так красива, як була колись.

Андрій Кобалія: Коли ми заходимо всередину, наскільки вона відповідає 1902 року?

Михайло Кальницький: Якщо брати загальне об’ємне просторове рішення, то відсотків на 95%, не рахуючи купола. Я не знаю, чи вона чітко відповідає первинному пофарбуванню. Вона зведена з цегли, але там використовували цемент та бетон. Портал кенаси з гарними дверима прекрашений подобою сталактитів. Це теж частина мавританського декору. Це все виконував скульптор Еліос Оля, народився у Мілані, був другом Городецького Еліо Саля. Останній багато чого з Городецьким зробив. У тому числі Будинок з химерами.

Андрій Кобалія:  Які взагалі лишились сліди караїмської общини у Києві?

Михайло Кальницький: Наскільки мені відомо існує культурне товариство караїмів. Може, вони й хочуть отримати цю будівлю, але караїмів у Києві за переписами, мабуть, і 50 не набереться. Утримувати таку солідну будівлю вони, вірогідно, не спроможні. Хоча свого часу і був указ президента про повернення сакральних споруд, але кенаси це не торкнулося. Щодо іншої спадщини – вже немає підприємств караїмів, ні тютюнових цехів, ні гільзових фабрик, які випускали одразу заготовки для цигарок. Залишилося декілька якихось прибуткових будинків, які зводилися заможних караїмів. Але в нас немає закону про реституцію, тому навряд чи їх можуть забрати.

Хоча є цікаві спогади про діяльність деяких караїмів. Наприклад, етнічний караїм очолював Київський драматичний театр, зараз це театр Лесі Українки. Це був знаменитий театр Миколи Соловцова – режисера та підприємця. І десь у 1900-х роках цей театр очолював підприємець та актор Ісаака Дуван-Торцов. Торцов – це прізвище одного з персонажів п’єси Олександра Островського – Любіма Торцова. Мабуть, це була роль, яку шанував сам актор. Він за освітою був правником, походив з караїмської родини. Його рідний брат був мером Євпаторії.

А сам він займаючись сімейним бізнесом, настільки захопився театром, що зі своїх грошей міг пожертвувати на театр. Бо ж не завжди театр був рентабельним. Але він, за планом, має бути прибутковим, адже інакше немає на що жити акторам, а підприємцям немає причини цю справу робити. Але іноді Дуван-Торцов не боявся витрат, бо любив театр. Тому в історії театрів Києва він той, хто притягав акторів та забезпечував цікаві постановки.

Андрій Кобалія: Ви згадали заможних Коґенів та інших. Куди вони зникли? Їх знищили під час Голокосту? За переписами 1897 року їх кілька сотень, а зараз кілька десятків у Києві.

Михайло Кальницький: Зникла ця компактність та релігійне самовизначення упродовж радянських часів. Звичайна асиміляція призвела до того, що розпорошилась ця нація. Звичайно, і досі є спільноти в Криму, у Сімферополі. В Одесі їх, може, сотня. Певна кількість була в Луцьку. А якщо поїхати до Тракая в Литві, то там вони хоч і не складають більшість населення міста, але там є дійсні кенаси, музей історії караїмів та навіть караїмська кухня. Там ця культура не зникла.

За підтримки:
Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».