«Індивідуальна і колективна пам'ять про Євбаз — це певний конструкт, це мозаїка особистого досвіду, спогадів родичів та сусідів» — розмова з Мариною Гримич, ч. 2

Продовження розмови про Єврейський базар, Євбаз — відому київську локацію, змальовану у романах Марини Гримич.

Ведучі

Ірина Славінська

Гостi

Марина Гримич

«Індивідуальна і колективна пам'ять про Євбаз — це певний конструкт, це мозаїка особистого досвіду, спогадів родичів та сусідів» — розмова з Мариною Гримич, ч. 2
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/11/hr-zustrishi-2020-11-22_grymych2.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/11/hr-zustrishi-2020-11-22_grymych2.mp3
«Індивідуальна і колективна пам'ять про Євбаз — це певний конструкт, це мозаїка особистого досвіду, спогадів родичів та сусідів» — розмова з Мариною Гримич, ч. 2
0:00
/
0:00

Читайте першу частину розмови: «У будь-якій справі має бути свій ґешефт» — розмова про Євбаз із Мариною Гримич, ч. 1

Ірина Славінська: Що таке Євбаз сьогодні?

Марина Гримич: Сьогоднішній Євбаз — це передусім конструкт, що твориться, як то кажуть, тут і зараз, на основі колективної пам’яті, а точніше — шляхом компіляції маленьких шматочків персональних спогадів і за допомогою старих фото, які виконують функцію не лише помічників для пригадування, а й для конструювання власної пам’яті.

Візьмімо хоча б мене, людину, яка намагається до всього застосовувати науковий підхід. Беру я фотографію в руки й розумію, що я цього не пам’ятаю, але через деякий час я помічаю за собою, що використовую цю інформацію із чужого фото для презентації власних спогадів. Я-то усвідомлюю цей процес, а багато людей роблять це підсвідомо. Наша індивідуальна і колективна пам’ять про Євбаз — це певний конструкт, це мозаїка особистого досвіду, індивідуальних спогадів, спогадів родичів, сусідів, учасників груп на Facebook. На основі усього цього і виробляється сучасний образ тодішнього Євбазу.

Підтримайте Громадське радіо на Спільнокошті

Цей конструкт нам сьогодні необхідний, аби представити історію українських євреїв, київських євреїв як яскравий приклад кроскультурної історії. Мене, як антрополога, Євбаз приваблює не лише як місце мого дитинства, а і як історія київських радянських нетрів і як історія київської кроскультурної комунікації.

Довгий час у масовій свідомості Київ представлявся пафосно: у вигляді золотих бань церков, квітучих парків, Дніпра з пішохідним мостом, пафосної радянської архітектури, шикарної архітектури кінця XIX – початку XX століття, коли під час буму цукрової промисловості й розвитку залізничного транспорту Київ інтенсивно розбудовувався.

Історія райончиків, які вибивалися з цього мейнстрімівського образу Києва довгий час лишалася осторонь уваги, як непрезентабельна. Коли київський пафос дещо приївся, людям захотілося нетрів Євбазу.

Треба визнати, що в кінці XIX – початку XX століття це була досить пристойна частина міста: про це свідчить, зокрема, купецька забудова прибутковими будинками по вулиці Дмитрівській, а також по вулиці Бульварно-Кудрявській аж до Тургенєвської й далі, до Гоголівської.
У ранні радянські часи Євбаз заселявся зайдами, або «понаїхавшими», і його єврейська специфіка почала потроху розбавлятися неєврейськими елементами, хоча хто його знає, хто на кого більше впливав.

Забудована в 1950-60 роки площа Перемоги з обеліском, цирком, універмагом «Україна» та готелем «Либідь», — це було із серії «до основанья, а затем, мы наш, мы новый мир построим». І дійсно — монументальна площа роз’єднала північну і південну частини Євбазу. Ясно, що втрата цілісності деморалізувала Євбаз. Пізніше, у 70-ті, площа продовжувала змінювати своє обличчя внаслідок знесення нетрів, темних будиночків із отими комісійними магазинчиками й напівлегальними мастереньками з лабіринтоподібними прохідними двориками тощо.

Нарешті, недавня забудова висотками, яка найбільше, на мою думку, зашкодила екзотиці Євбазу. Я розумію, що місто розвивається, і це добре, проте Євбаз, як історична місцевість, як культурний ландшафт, сьогодні існує лише в пам’яті людей.

Ірина Славінська: Про Євбаз згадується у романі Марини Гримич «Клавка». Частина подій роману відбувається саме на Євбазі.

Марина Гримич: Євбаз лишив помітний слід у моїй творчості. Він з’являється у трьох моїх творах, тож можемо прогулятися ним, подорожуючи в машині (або як кажуть на Заході) в капсулі часу.

1947 рік. Базар на Галицькій площі. Він кишить людьми й товарами, серед яких багато німецьких трофеїв. За кілька років старі базарні рундучки знесуть, але ще довго після того продовжуватиметься торгівля з рук. Клавка, головна героїня однойменного роману, живе неподалік, вона регулярно спускається із вулиці Чкалова (нині — Гончара) сюди, не лише щоб скупитися, а й пошукати, чи не потрапив її сусід, інвалід війни й гармошник дядь Гаврило в якусь халепу, та й просто приємно побродити поміж рядів, помріяти, подивитися, що відбувається, послухати, що нового.

Євбаз кипів, як густий борщ у каструлі. Прогулянка по ньому заміняла Клавці денний кіносеанс. Окрім необхідних у щоденному побуті речей, тут продавали багато «буржуазного непотребу». Ох, як вона любила ці витребеньки, які ніколи не згодяться в господарстві справжнього будівника соціалізму! Вона починала огляд базарних рядів із кінця і човгала своїми зношеними черевиками аж до їх початку. Не вона сунула вздовж нерівних, хаотично вилаштуваних рядів — це вони перед нею рухалися нескінченним різнобарвним конвеєром.

Час від часу вона поглядом його зупиняла: коли в очі впадало щось симпатичне чи незрозуміле, що гачком зачіпало її увагу, вона зупинялась і могла довго стояти й розглядати річ, крутити її в руках, спілкуватися з нею і мріяти, що, коли в неї будуть гроші, вона обов’язково витрачатиме їх на такий непотріб. Ось, скажімо, настільна лампа у вигляді папуги-какаду. Кому вона зараз може здатися? Тут хоч би наїстися. Невже хтось спокуситься нею? Клавка перевернула лампу і побачила, що річ трофейна, з Німеччини, і дуже непрактична: ця прекрасна потвора займає пів валізи, це ж скільки маленьких фарфорових фігурок пастушків і пастушок можна було б замість неї привезти! А мереживних серветок чи фіранок, виплетених дбайливими руками бездоганних німецьких господинь? Іще більше!

«Конвеєр» рухався далі: біноклі, калейдоскопи, морські мушлі, грамофон, кришталеві вази та попільнички, нікельований самовар, мідні та срібні підсвічники, карафка з червоного скла, сифон для газованої води, статуетки з бронзи й мармуру, вазочки й шкатулки з оніксу, ляльки-японки в кімоно, важке чорнильне приладдя, синя скляна пляшечка з пульверизатором для одеколону, альбом для фотографій у шкіряній обкладинці, копилки-скарбнички, мідні ручки від дверей та вікон, старі листівки. Словом, мотлох, або, як кажуть на Євбазі, мотлох. Була б її воля – загребла б усе, не торгуючись, усі ці речі! І сиділа б вечорами, обмацувала їх руками, пожирала очима, нюхала їх, спала б із ним, але після тогорічного голоду і холоду рука не підіймалась купувати щось неїстівне і «невдягальне».

Ірина Славінська: Роман «Юра» є продовженням роману «Клавка». Як же там змальовується Євбаз?

Марина Гримич: Роман «Юра» є продовженням, або, як тепер кажуть, сиквелом роману «Клавка». Головний герой Юра є сином Клавки. Він живе на помпезному Печерську, однак час від часу буває на Євбазі. Це вже 1968 рік. Базару давно немає, на його місці стоїть цирк, а за ним починається вулиця Менжинського, нині — Дмитрівська. І на її початку, там, де зараз будівля телеканалу Інтер, розташовані темні крамнички та майстерні, де збереглися старі київські міщанські звичаї.

Йому раптом згадався випадок, що стався місяць тому, коли вони з мамою пішли до кравця, щоб замовити новий костюм. Клавка повела його не в совмінівське ательє, а в стару кравецьку майстерню на Євбазі. Єврейського базару вже давно не існувало, але лишилася вся його інфраструктура, розташована на вуличках, що променями відходили від площі Перемоги. Та майстерня була на першому поверсі одного з будинків на початку Менжинського, майже там, де «тринадцятий» і «дев’ятий» трамваї зі скреготом звертають з вулиці, пропускаючи поперед себе «двійку», що «на повних вітрилах» мчить по Воровського вниз, сліпо довіряючи надійності своїх гальм і невдоволено позираючи на «дев’ятку» або на «тринадцятку», що завмерли на повороті: чи не збираються вони завернути праворуч, «поперед батька в пекло», перед нею? Ці київські трамвайчики, їхній дзенькіт і гуркіт — оце був справжній голос великого міста, а не та, за маминими словами, ритуальна тиша Печерська, де вони жили. І от там, на початку вулиці Менжинського, розташувалася в ряд, тісно притиснувшись одна до одної, ціла низка маленьких допотопних майстерень і комісійних магазинчиків.

У кравецькій майстерні був такий дядя Яша, котрий найкраще в Києві шив чоловічі костюми. Ось туди й привела Юру Клавка. Дядя Яша давно знав її, і вони захоплено обговорювали якість принесеної мамою костюмної тканини, погладжували її руками, повертали то «лицем», то виворотом, підносили до вікна на світло, м’яли її й спостерігали, як швидко вона розпрямляється. І це тривало так довго, наче йшлося не про звичайний відріз, а про купівлю машини. Аж раптом жінка, що терпляче чекала на свою чергу, в глекоподібному капелюшку з якоюсь безглуздою пір’їною збоку, спитала маму: «Дама, ви киянка?».

Це було як грім із неба для Юри. Неначе тут, у дяді Яші, в цій темній кацебірці, розташованій у перехнябленому двоповерховому будиночку, в цьому старосвітському апендиксі Києва, може опинитися «не киянка». А це дивне — «дама»! Не «женщіна», як заведено в громадських місцях, а саме «дама». Клавку це зовсім не покоробило, неначе її — цю маленьку лялечку в акуратному трикотажному костюмчику — так називали щодня: «Дама, ви киянка?». І вони заповзялись обговорювати місця, де колись могли бачитися, — надто знайомими їм видалися їхні обличчя. І Юру нарешті осяйнуло! Він зрозумів логіку запитання жіночки в смішному капелюшку: «киянка» в цьому випадку означала не «людина, прописана в Києві», а «корінна киянка», яка живе в цьому місці з діда-прадіда… І були вони обидві — неначе з далекого минулого часу, неначе з того старосвітського Києва, Києва Паустовського. Із допотопного Києва. Тими, хто вцілів після Великого Потопу, що зніс з лиця землі їхню стару київську цивілізацію.

Ірина Славінська: Один із двориків Євбазу Марина Гримич перенесла у Бердичів — у романі «Фріда». Що ж таке було у Бердичеві?

Марина Гримич: Євбазівський дворик, що в романі «Фріда», стає двориком бердичівським. До речі, його прообраз досі існує в Бердичеві на вулиці Торговій, 4. Я, звичайно, там і не жила, хоча саме так вас запевнятимуть нинішні мешканці дворика. Я бачила такі дворики в євбазівських нетрях в 1960-ті й ранні 70-і. А будинок-древо, що я його описую в романі, це ремінісценції, алюзії й ретроспективні рефлексії на одну будівлю, на яку виходили вікна моєї дитячої кімнати, ховаючи собою індустріальний пейзаж Дмитрівського банно-прального комбінату.

Торгова, 4 була якоюсь просторовою фантасмагорією, це був виклик архітектурній науці й законам фізики. До будинку в різних, геть неймовірних і недотичних до правил забудови місцях хаотично ліпилися незграбні флігельки, сарайчики, балкончики. Двері прорубувалися в стінах у найнеймовірніших місцях, там, де ніхто нормальний зроду їх не поставив би, і навпаки — входи-виходи замуровані там, де вони були конче необхідні.

Як у всіх справжніх торговців, цей будинок був подібний до айсберга, підземна частина якого перевищувала наземну. Нижня частина вела до міського підземного ходу, який пронизував Бердичів аж до річки Гнилоп’яті. У підземній частині будинку зосередилася величезна кількість реальних та віртуальних, які існували лише в уяві мешканців, таємних ходів. Вони, попри всі заборони й міліцейські обшуки, таки вели до міського підземелля, про яке ходили різні чутки. Одні стверджували, що то підземні ходи бердичівського кляштору, інші — що там ховали й ними провозили контрабанду євреї.

Це був не будинок. Це було міфологічне світове древо з трьома ярусами — піднебесним, земним і підземним. На верхньому ярусі жили його святі — кушнір Мойсей Давидович, Рафік Варданян — директор Бердичівського ринку, Берта Соломонівна — відома в широких торговельних колах Бердичева, Бессарабки й Подолу комісіонщиця, Жевуські — люди хоч і без певного роду занять, проте дуже заможні й авторитетні.

На земному ярусі мешкали земні люди — військово-освітянсько-чиновницькі різночинці Соболєви, Альперовичі й Ковалі, а також коти, собаки й таргани. А підземний ярус був найтаємничішим, найзагадковішим. До нього належали не лише підвали, де вітали різні духи (старих контрабандистів, що заблукали колись у бердичівських підземеллях, абортованих дітей, ченців-розстриг), а й кілька напівпідвальних кімнаток, куди періодично вселялися і звідки так само періодично зникали всі бердичівські маргінали — жебраки справжні, жебраки-симулянти, крадії, лжепророки тощо. Отже, то було міфологічне світове древо.

Оце древо Торгової, 4 мало не суворо симетричну форму, як в орнаментах народів світу, а було потворою, химерою: стовбур (тобто центральний хід) роздвоювався, а може, навіть потроювався, щоб уже нагорі сплестися в одну крону (цілісність усіх мешканців дому-химери), його гілки (чорні ходи) переплелися в дивний вузол, розібратися в якому могли лише мешканці певної частини будинку, а коріння (тобто підвальні й напівпідвальні приміщення, підземні ходи) було найбільш заплутаною частиною дому: один корінь ішов глибоко вниз, у невідомому напрямку, а точніше, в невідомість, у вічність. Другий корінь був підтятий (прохід завалено або замуровано), третій корінчик, на перший погляд, згнив, однак то тільки здавалося, а натреноване око мешканця дому-химери бачило, як біля гнилого й безнадійно хворого відростку (одного тунелю) тягнеться цілковито здоровий корінець (інший тунель), і тягнеться він до тієї самої невідомості, ба навіть вічності.

Це був єдиний цілісний організм, власний світ, ізольований від решти світу, така собі маленька держава в державі, паралельний вимір, у якому все відбувалося геть не так, як за аркою — життя текло тут за власними законами та правилами.

Дворик Торгової, 4 був викликом класичним уявленням про простір та час: на цьому маленькому клаптику Бердичева відбувалися неймовірні метаморфози з простором і часом. Ірині здавалося, що коли зібрати докупи ті шматки простору, на яких розта­шувалися кімнатки, спільні кухні й туалети, комори, таємні ходи, парадні й чорні сходи, сарайчики, під’їзди, то їхня сумарна площа перевищила б усю площу Бердичева.

Це був часопросторовий клубок: варто було потягти за одну ниточку, як він розмотувався до розмірів нескінченності, де люди народжувалися, смоктали материнське молоко, пізнавали світ, їли, спали, здійснювали неймовірні махінації та ґешефти, ховали свої скарби, сварилися, мирилися, гуртом захищалися від зазіхань ЖЕКу, міліції, санепідемстанції та районного відділу освіти, одружувалися, зачинали й народжували дітей і знову їли, спали, здійснювали неймовірні махінації, ґешефти, ховали свої скарби, сварилися, мирилися і врешті-решт помирали.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS

За підтримки:
Проект виходить за підтримки канадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE)

Коментарi до запису