Фото: esu.com.ua
Єлизавета Цареградська: Сьогодні ми говоритимемо про дуже цікаву, як на мене, людину, про яку я дізналася вперше завдяки журналу «Локальна історія». І для мене це трошки дивно, тому що здається, що ті здобутки й внески, які зробила ця людина зокрема в українську культуру, є значними, й про це точно варто говорити.
Сьогодні моїм співрозмовником є науковець, історик, кандидат історичних наук, доктор політичних наук, професор Іван Монолатій. Ви, окрім того всього, що я вже перерахувала, також є ще й автором праці про Якова Оренштайна і проблему міжнаціональних відносин в Галичині. Я не впевнена, що я правильно її називаю, але тут уже прозвучало ім’я і прізвище людини, про яку ми говоритимемо.
Я, готуючись до цієї розмови, бачила в багатьох джерелах позначки й речення про те, що насправді ми дуже мало маємо знань й відомостей про життя Якова Оренштайна, особливо до певного періоду. Пане Іване, а чому так сталося? І, власне, у чому здобуток Якова Оренштайна?
Іван Монолатій: Так сталося, мабуть, тому що в нас усе ж таки досі відчувається брак джерельних документів щодо біографії цього видатного єврейського видавця української книги XX століття, зокрема першої третини XX століття. І, звісно, ще одна причина, на яку варто зважити, це затертість почасти єврейської культури, єврейських видавців в українському дискурсі, в українському проєкті цілого XX століття. Зважаймо, що це століття тоталітаризмів.
Це брак зацікавлення і з українського боку, і почасти брак зацікавлення з боку єврейських дослідників, які досі називають Якова Оренштайна маргінальною фігурою у відносинах двох наших народів — українського та єврейського.
Але його внесок, як на мене, є неоцінений у тому сенсі, що він був неформальним промоутером української культури першої половини XX століття. Тому що йому належить честь дати українській культурі — дуже часто вперше — добрі, якісні українські переклади світової літератури, фахової літератури з філософії, соціології, психології, історії.
Ця людина, котра за весь час своєї видавничої діяльності — дуже дивним чином, як на мене, як дослідника — не видала жодної книжки єврейськими мовами, чи то на івриті, чи то на їдиші. Натомість він пробував себе у багатьох національних проєктах. Тому що він починав з польського проєкту, підкрадався до російського проєкту певний час. Але український проєкт став найбільш знаковим у його видавничій біографії. І довгий час стверджували, що саме за український проєкт Яків Оренштайн поплатився своїм життям. Хоча десять років тому вдалося встановити, перебуваючи на стажуванні у меморіалі «Яд Вашем» в Єрусалимі, що його знищили нацисти у Варшавському гетто в 1942 році.
Читайте також: Як євреї впливали на життя та творчість Григорія Сковороди
Єлизавета Цареградська: Я побачила в описі до книжки вашого авторства про Якова Оренштайна, що біографія цієї людини заслуговує на серйозний роман або ж фільм. Чому, на вашу думку, ми, по-перше, цього досі не маємо, а по-друге, чому ви так написали, чому ви вважаєте, що це так?
Іван Монолатій: Справді, досі немає такого ані художнього твору, ані фільму. Були лише спорадичні випуски «Історичної правди» Вахтанга Кіпіані, коли вони ще транслювалися на телеканалі ZIK. Там порівнювали видавничий чин Івана Тиктора та Якова Оренштайна.
Яків Оренштайн та його діяльність були абсолютно небайдужі таким видатним діячам українства на той час, як Симоні Петлюрі, Михайлу Грушевському, Володимиру Винниченкові, Євгену Коновальцю, Андрею Шептицькому.
Яків Оренштайн, попри те, що він був книговидавець, не мав власної друкарні й видавництва, лише зареєстровану видавничу марку, дуже активно співпрацював з інститутами української міграції, коли Україна вже мала, на жаль, бездержавний статус, починаючи з 1920-х років. Але це йому не заважало купувати літаки для повітряного флоту Української Народної Республіки, бути дипломатичним радником посольства УНР у Німеччині, бути посередником між Українською військовою організацією та єврейськими міжнародними організаціями в контексті відомого процесу Станіслава Штайгера, якого запідозрили у тому, що він вчинив замах на президента Другої Речі Посполитої. Також маловідомо, але є відомості про те, що він намагався бути посередником щодо створення українського університету на Галичині, коли вона вже була під польською займанщиною у міжвоєнний період.
Тому я думаю, що про Якова Оренштайна має говорити кожна освічена людина. Свого часу український письменник і громадський діяч Роман Іваничук зазначав, що кожен шляхетний галичанин, читаємо й українець, повинен мати у своїй книгозбірні хоча б одну книжку чи хоча б одне видання, видане Яковом Оренштайном. Тому що це, у певному сенсі, показник освіченості й культурності людини, яка шанує книгу. А представником народу книги був, власне кажучи, Яків Оренштайн. Тим паче у лютому 2025 року, уже скоро, ми відзначатимемо 150 річницю з дня його народження у Коломиї.
Читайте також: Під час евакуації захищали дисертації — дослідниця про Кабінет єврейської культури
Єлизавета Цареградська: Що ми можемо розповісти про те, у якому оточенні, у якому суспільстві формувався Яків Оренштайн? І що могло повпливати на його вибір займатися саме цією справою? Я знаю, що ми мало маємо інформації, але все одно, з того, що ми можемо взагалі в джерелах знайти, що важливо сказати?
Іван Монолатій: Справді, ми маємо мало документальних відомостей, які підтверджуються архівними документами, про дитинство та юність Якова Оренштайна. Але достеменно відомо, що він народився у Коломиї 25 лютого 1875 року у родині — як на цьому сходяться сучасні дослідники, показують опосередковані джерела, спогади різноманітних учасників видавничого процесу — єврейських книготорговців. Його батько Саул відомий тим, що він у якийсь момент, опинившись в Коломиї, продає різноманітні книжки, видані різними мовами. І один з дуже цікавих фактів — Іван Франко купує у батька Якова Оренштайна одну з праць, яка була присвячена «Весні народів» 1848-1849 років у Коломиї. Про це є згадка у сучасному виданні «Бібліотека Івана Франка».
Ми можемо також достеменно говорити про те, що батько Якова Оренштайна мав невеличку книжкову крамничку у середмісті Коломиї, де він не лише торгував книжками, але також і канцелярським приладдям: папером, різноманітними тогочасними друками — бланками, як би сказали зараз. Тому, звичайно, досвід передавався, як і в єврейській традиції, від батька до сина в сенсі книготоргівлі. І тут немає нічого, я думаю, нового. Це традиційний шлях єврейських книготорговців.
Інша річ у тому, що мама Якова Оренштайна була уродженкою Кутів, що на сучасній Івано-Франківщині. Тобто вона, до певної міри, була єврейкою-горянкою, яка познайомилася з Саулом Оренштайном. Яків Оренштайн був один з багатьох їхніх дітей. Там були й хлопці в родині, і дівчата. Дуже багато дітей померло від тогочасних інфекційних захворювань. Про це все можна віднайти відомості в архівних документах, які сьогодні зберігаються в Архіві давніх актів у місті Варшава.
Але сьогодні перед дослідниками — уже, мабуть, 30 років поспіль — стоїть дилема про те, яку ж освіту здобув Яків Оренштайн. Тому що потім ми бачимо використання фахового знання про книговидавничу справу. І тут ми маємо насправді велику дилему, тому що досі не знайдені жодні документи, які б свідчили про освіту Якова Оренштайна, навіть початкову, шкільну чи гімназійну. Хоча є великі підозри, що він все ж таки був випускником Коломийської гімназії.
Також нам невідома його професійна освіта. Хоча свого часу львівська книгознавиця і дослідниця видавничої справи Марія Вальо стверджувала, що Яків Оренштайн міг закінчити або Львівську політехніку, або Віденський університет, набувши певних фахових знань у сфері книготоргівлі й книгознавства. Хоча повторююся, що достеменних відомостей про це немає.
Також Яків Оренштайн в якийсь момент, як молода людина, потрапляє до Ряшева, сьогоднішнього Жешува, в Республіці Польща, де він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Хаєю-Розою. Певний час він проживає там у родині своєї дружини. Перед тим він, як і багато галицьких євреїв, відбуває військову службу в австро-угорській армії. І за якийсь час молоде подружжя вже повертається до Коломиї.
Існує версія, що на старт своєрідної видавничої діяльності Якова Оренштайна вплинули коломийські євреї, які надали йому певний стартовий початковий капітал для початку власної справи. І справді, перші друки Якова Оренштайна — а це передусім були поштові листівки, поштові картки — з’являються у співпраці з коломийським єврейським видавцем. Хоча потім, коли Яків Оренштайн стає на ноги, в сенсі й професійному, і фінансовому, він починає друки видавати самостійно.
Досі ми не знаємо, коли була започаткована видавнича марка «Галицька накладня». Тому що в межах Галичини, чи то в межах Австро-Угорщини тогочасної, Яків Оренштайн створює власне видавництво «Галицька накладня». А вже в умовах еміграційного життя він створює видавництво «Українська накладня».
Таким чином можемо говорити про символічну ідею соборництва Якова Оренштайна, який хотів поєднати й Галичину, і так звану Велику Україну, Наддніпрянщину, як тоді казали; поєднати українські цінності, українські пріоритети й дуже вдало, і з фінансового боку, реалізувати свій український проєкт.
Читайте також: «Ці люди поставили собі за мету довести, що єврейське мистецтво існує». Хто вони, єврейські художники Львова початку XX ст.
Єлизавета Цареградська: Я з вами також хотіла поспілкуватися про ті події, які відбуваються вже у 1930-х роках. Як далі складається доля пана Якова Оренштайна?
Іван Монолатій: Справді доля дуже незавидна в Якова Оренштайна та його родини. Я можу повернутися в часи Першої світової війни, коли в 1917 році було пограбовано його помешкання, його книгарню, його склад книжок у Коломиї російською армією. На це він писав скаргу до Тимчасового уряду в Петрограді. Він стверджує, що він писав скаргу і до американського президента Вудро Вільсона. Цих скарг я як дослідник не віднайшов.
Однак, мусимо пам’ятати, що навіть за цих умов він у квітні 1917 року намагається очолити коломийську єврейську громаду. Він пише прохання до російської тимчасової окупаційної адміністрації про те, що він, мовляв, хоче кандидувати на посаду голови цієї громади. Цього йому не вдається. І вже у липні 1917 року, вочевидь, розчарований, мінімізований на фінансові свої справи Яків Оренштайн виїжджає з Коломиї й, мабуть, вперше на довший час, опиняється спочатку у Відні, потім у Берліні, а потім, у квітні 1918 року, недивним чином опиняється, як згадують очевидці, у Києві.
У Києві він опиняється в історичний період Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, де він отримує відповідні документи й стає представником Міністерства освіти Української Держави для поїздок Європою, передусім Західною Європою, для промоції української справи, української державності, але як видавець. Сьогодні зберігся унікальний документ у Державному архіві Івано-Франківської області, котрий є прикладом діловодства Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського й містить світлину, на якій зафіксований видавець вже в досить зрілому віці.
Яків Оренштайн починає вивчати видавничий ринок передусім Німеччини. Він дуже активно подорожує до Берліна, Ляйпцига, Франкфурта-на-Майні, Нюрнберга. Він розшукує друкарні, котрі б мали слов’янські корінці для друку україномовної літератури. Попри те, він, як я вже зауважував, закуповує військові літаки для повітряного флоту УНР. На жаль, ці літаки ніколи не долетіли до України, а були фактично знищені на підставі репарацій повоєнної Німеччини. Але такий факт був.
У 1920 році він, за посередництва посольства Української Народної Республіки у Берліні, отримує приміщення в посольстві УНР у Берліні для організації українського видавництва, яке він невдовзі називає «Українська накладня». Ми маємо документи у розпорядженні дослідників, які свідчать, що саме у жовтні 1920 року в Берліні Яків Оренштайн зі своїм бізнес-партнером реєструють цю нову видавничу марку — «Українська накладня».
Разом з тим, Яків Оренштайн не обмежується Європою. Він здійснює низку дуже цікавих подорожей за океан. Передусім це Канада та Америка. Він приїжджає до Вінніпега, потім до Нью-Йорка, де знайомиться з українськими видавцями, українськими бібліотекарями, книгознавцями. Він пропонує великий огром тієї літератури, яку він видавав ще у Коломиї до початку Першої світової війни, а також ті видання, які він видавав вже з поміткою «Київ-Ляйпциг», починаючи з 1918 року. Тут дуже важливо пам’ятати, що пріоритетними авторами були передусім Тарас Шевченко (Оренштайн започатковує п’ятитомне видання Шевченка, яке з’явилося в «Українській накладні», Іван Франко, його франкіана дуже відома.
І, звісно, Оренштанй непокоїть своєю діяльністю ті політичні режими, ті держави, які, скажімо, не були дуже прихильні до українського проєкту й української справи. Передусім це Друга Річ Посполита, яка дуже активно спостерігає за його не лише видавничою, а й політичною діяльністю. У деяких випадках це навіть стеження за видавцем, його життям, його приватністю.
Ми маємо на сьогодні свідчення про 1924 рік, коли Яків Оренштайн намагається долучитися до відомої акції професора Романа Смаль-Стоцького щодо створення українського університету на Галичині. Позаяк українці ще з австрійських часів вимагали вищого закладу освіти для задоволення своїх культурних і національних потреб, цей процес дуже активно ангажується. Але, звісно, все це закінчується неминучим фіаско.
Знову ж таки, Українська військова організація. З цього часу ми маємо свідчення про контакти Якова Оренштайна з Євгеном Коновальцем у Берліні, в так званому «Романському кафе», яке було дуже відоме для берлінської богеми й тогочасних письменників. Він зустрічається з лідером Української військової організації саме за дорученням єврейських міжнародних організацій як певний медіатор, посередник цієї справи, коли бойовика УВО звинуватили в тому, що він здійснив замах на президента Другої Речі Посполитої.
Однак це все, мені здається, речі зовнішнього характеру. Ми дуже мало знаємо про особисте, приватне життя видавця в цей час. За дуже поодинокими спогадами очевидців, за тими листами, які збереглися і в Україні, і за кордоном, відомо, що він і його родина жили надто скромно.
Відомо, що Оренштайн намагався повернутися в Коломию, і навіть міська влада Коломиї, вже польської адміністрації, була ніби й не проти. Але тут найбільшим подразником була його громадсько-політична діяльність. Тож вердикт тогочасної польської влади був такий, що вона все ж таки не хотіла б бачити серед шляхетних і шанованих городян Оренштайна.
Тому можна сказати, що, починаючи з середини 20-х років XX століття й аж до середини 30-х років, маємо своєрідне мовчання Якова Оренштайна в Берліні. У 1934 році він вступає до спілки німецьких книготорговців у Ляйпцигу. Однак ми розуміємо, що нацизм вже розпочав свою дуже активну ходу. Попереду були так звані Нюрнберзькі закони расові. І звісно, що Яків Оренштайн мусив бачити, до чого все йде.
Це тривало недовго. Уже у листопаді 1935 року, за моїми дослідженнями, за документами, які зберігаються у Федеральному архіві Німеччини в Берліні, можемо говорити про початок так званого культуроциду нацистів щодо професійної діяльності Оренштайна. Його постійно цькують, постійно надходять листи з різноманітних імперських відомств Третього Райху про те, що він повинен закритися, що він є людина іншої національності, яка не має жодного стосунку до цивілізації чи проведення якоїсь культурної діяльності, натягаючи таким чином на те, що він є євреєм.
Хоча це не завадило йому спробувати взяти участь у берлінській Олімпіаді, сумновідомій, 1936 року, на який він хотів продавати свої україномовні книжки, свою україномовну продукцію тим спортсменам, котрі репрезентують і радянську Україну, і Галичину, котра в цей час є під польською займанщиною. Хоча йому це, знову ж таки, не вдається. Але його наміри чи документи про ці наміри, листування з офіційними органами влади Третього Райху на сьогодні збереглись.
Тому, звісно, 30-ті роки — це дуже сумна сторінка історії Оренштайна. Найтрагічніша — це вже початок 40-х років XX століття. Але треба віддати належне його бажанню формувати українську справу у світі. Тому що він розсилає від імені свого видавництва, «Української накладні», дуже багато листів, інформаційних повідомлень до українських книгарень, української міграції, передусім української діаспори.
У якийсь момент, трохи раніше, він починає, як на мене, загравати з підрадянською Україною, з більшовиками, намагаючися дістатися до книгарень Києва. Збереглися дуже поодинокі згадки про це. Але йому це також не вдається.
А вже в січні 1937 року маємо першу згадку про насильницьку ліквідацію видавничої фірми «Українська накладня». Хоча ця ліквідація, як відомо з нацистських документів, тривала аж до січня, скоріш за все, 1939 року. Тоді Якову Оренштайну вдалося обвести довкола пальця нацистів і передати приміщення, яке він отримав від української дипломатичної установи в Берліні, на потреби українців Берліна.
Якщо цитувати документ, то це були так звані «українські руки» й осередок українського громадянського життя й греко-католицької церкви у Берліні. Тут, вочевидь, за цими документами проглядається постать не лише тогочасних священників Української греко-католицької церкви, а також і митрополита Андрея Шептицького. Тому що йшлося не лише про приміщення, але і про збережені книжкові фонди, які згодом, як згадував свого часу Володимир Кубійович, створили основу для формування мережі українських бібліотек на Підляшші вже під час Другої світової війни.
Це дуже цікава історія. Це історія про те, як впродовж щонайменше 20 років боролися з «Українською накладнею» й персонально з Яковом Оренштайном дуже неприхильні до української справи, до українського проєкту зовнішні сили. І мені здається, що це не виняток, а радше правило того історичного періоду, при якому він жив.
Єлизавета Цареградська: Слухаючи вас, я постійно хапала себе на думці, що хотілося б дізнатися з якогось, можливо, приватного листування, якщо воно збереглося, чи просто з якихось свідчень про мотивацію Оренштайна це все робити. Тому що ми розуміємо, що це були часи змін, і Оренштайн не міг не розуміти, до чого це все може призвести. Але він, їздячи за кордон, не залишався там, повертався все одно, попри, я так розумію, хмари, які згущувалися. І мені дуже цікаво було б дізнатися про цю його мету. Чому він це робив?
Іван Монолатій: Мені здається, з того, що сьогодні відомо дослідникам, це був передусім свідомий вибір на користь українського проєкту. А книга, яка завжди є священною і величною у євреїв, була покликана стати масовим друкованим джерелом чи засобом просвіти. Навіть створення «Галицької накладні», а відтак «Української накладні», це свідчення того, що він хоче як видавець просвічувати українське населення Галичини, а вже потім українців загалом.
І в просвіті він мав дуже багато союзників. Передусім, тогочасну галицьку інтелігенцію, з якою він проводив дуже активну комунікацію. Це і Богдан Лепкий. Це коломийське середовище освітян і викладачів Коломийської гімназії.
Оренштайна ставили поряд, скажімо, з антисемітом Жиборським у Коломиї, який торгував польськими виданнями. Але чомусь не доходило до якихось відкритих конфліктів. Всі знали, що в середмісті Коломиї є українська книгарня Якова Оренштайна й антисемітська книгарня поляка Жиборського. І тому Яків Оренштайн отримав, вочевидь, марку людини, яка не надто прихильна до другого історичного народу Галичини, поляків. Це давалося в знаки, тому що були й слідства, були стеження польської поліції, були виклики до Станиславівського воєводства, де він мусив свідчити на користь своїх слів. Хоча називав себе він «польським накладовцем жидівського роду».
Але ми знаємо, що серце Оренштайна більшою мірою належало Україні. Та дисципліна, та тематична річ в історії, яку окреслив свого часу відомий дослідник Мартен Феллер як україноюдаїка, буквально свідчить про те, що Яків Оренштайн заслуговує на те, щоб його пам’ятали не лише українці, яких він просвічував, заробляючи на цьому, але також і його власний народ, який в багатьох випадках його не розумів. Бо жодних свідчень про те, що були чи то поштові картки, видані єврейськими мовами, чи книжки — немає.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі