Про діалог Бучача з Ізраїлем — Мар’яна Максим’як

Мар’яна Максим’як про Літературний центр імені Агнона у Бучачі та Дім Агнона у Єрусалимі

Ведучі

Ірина Славінська

Про діалог Бучача з Ізраїлем — Мар’яна Максим’як
https://static.hromadske.radio/2018/12/hr-zustrichi-2018-12-16_buchach-1.mp3
https://static.hromadske.radio/2018/12/hr-zustrichi-2018-12-16_buchach-1.mp3
Про діалог Бучача з Ізраїлем — Мар’яна Максим’як
0:00
/
0:00

Ірина Славінська: Мар’яна нещодавно повернулася з мандрівки з Ізраїлю, де відбулася презентація роботи у тому числі Центру Агнона та дуже багато різноманітних зустрічей довколо того, що відбувається в Україні та стосується збереження пам’яті про єврейську літературу. Почнемо з Центру Агнона: як він прозвучав в Ізраїлі?

Мар’яна Максим’як: Це вперше з’явився шанс побудувати діалог між Бучачем та Ізраїлем. Голосно звучить, але насправді це дуже важлива комунікація, тому що обидва міста для Шмуеля Йосефа Агнона, уродженця Бучача і далі мешканця Єрусалима були вкрай важливі. У своїй творчості він неодноразово ці міста пов’язував між собою. Тому дуже важливо було, аби стався такий інституційний діалог, і ми могли мати таку співпрацю.

І цього року була чудова нагода, оскільки ювілейний рік – 130 років з дня народження Агнона. Ми вирішили, що варто робити проект, який справді буде діалогом та мостом поміж цими двома державами. Завдяки підтримці фонду “Україно-єврейська зустріч” ми мали нагоду побувати в Ізраїлі відвідати Дім Агнона та презентувати нове видання збірки есе “Ключ у кишені”. Збірка видана після літературної резиденції 2 роки тому, у неї увійшли тексти Софії Андрухович, Андрія Любки, Євгенії Сенік. Але цьогоріч збірка є особливою, тому що окрім текстів українською та додатку англомовного, ми ще маємо додаток мовою іврит. І це хороший шанс, аби цих авторів змогла публіка в Ізраїлі прочитати та зрозуміти. Зрозуміти, як вони відчували Агнона і Бучач та завдання, яке перед ними було в Бучачі під час резиденції.

Ірина Славінська: Давай продовжимо розмову про інституційну співпрацю. З якими інституціями вдалося Центру Агнона поспілкуватися, окрім публіки, про яку поговоримо далі. Можливо, музеї та інші інституції долучились до діалогу, і, можливо, він якось проросте в майбутньому.

Мар’яна Максим’як: Найголовнішою нашою метою було все таки встановити діалог і тісну співпрацю із Домом Агнона у Єрусалимі. Оскільки сьогодні – це національний музей, це дім, у якому мешкав Агнон і писав. Приємно, що директор з досліджень Джефрі Сакс у серпні був у Бучачі, і відвідавши це містечко, зрозумів контекст, про який йдеться в текстах Агнона. Це був його перший візит до України загалом, а для мене перший візит до Ізраїлю в Дім Агнона. І це таке відкриття для нас обох, тому що кожен зміг порівняти, можливо, навіть розвіяти якісь стереотипи, які існували раніше. Це була найголовніша мета, до якої ми йшли 3 роки, бо Центр існує з 2015-го року. Нам важливо було будувати покроковий шлях, щоб цей діалог справді був вартісний та на якісно доброму рівні. Також це була добра нагода поспілкуватись із Софією Андрухович, тому що вона була в цій мандрівці разом із нами, як учасниця літературної резиденції, до неї прикута була окрема увага, бо вона зараз пише новий роман, який стосується Голокосту, України та малих міст, переосмислення та пережиття. Для Софії – це вперше була така мандрівка до Ізраїлю.  Для неї теж були величезні відкриття як для авторки.

Стосовно організаційних моментів та можливості налагодити співпрацю із кимось іще. Ми наразі зупинились із Центром Агнона на тому, що є можливість цю збірку надалі промувати та просувати. Можливо, на наступного ярмарку в Єрусалимі презентувати її в межах українського стенду. В нас була дуже добра нагода разом із Софією відвідати Яд Вашем. Це був особливий день нашої мандрівки; він був цікавий, і я б сказала, що це величезні роздуми на майбутнє. Після відвідування виникло велике підґрунтя для переосмислення.

Ірина Славінська: І це, дійсно, непростий емоційний досвід. Але щоби повернутися до можливостей співпраці і, можливо, розвиття якихось стереотипів, якби було потрібне запитання трохи від імені марсіан, які нічого не знають, порівняти Центр Агнона в Бучачі і Дім Агнона, який в Єрусалимі. Що би це порівняння показало?

Мар’яна Максим’як: Це дуже різні практики та інституції. Дім Агнона – це давня і велика робота і організація. Це музей, в якому тепер відкрився простір, де є інтерактивна виставка про Агнона. Вона зовсім свіжа і нова, де ти можеш на планшетах дізнатись щось про Агнона. Для мене було відкриттям, там є стенди, де вмонтовані монітори і на них постійно йде запис з Бучача. Щоденне життя Бучача. Це як вебкамера. Там якісь жінки йдуть з ринку, кури, що перелітають на подвір’ях.

На перший погляд воно якось дивно виглядає, чому воно там, чому саме такі кадри, а не, скажімо, якісь об’єкти. Але потім ти розумієш, чому. Бо саме про це і писав Агнон, про невидиме повсякденне життя, яке було і залишається зрештою, але трохи змінене. Тому що немає тої повноти населення, яке було до Другої світової війни. Світ трошки втрачений та деформований. Але настрій та певна емоційна складова та сама. Крім того, вони роблять лекційні події. Також там є сад, де влітку можна проводити зустрічі. І це не лише музей. Раніше я думала, що це виключно музей і більше нічого. Може, ще бібліотека Агнона, бо вона дуже відома.

Ірина Славінська: Але подібні події і в Центрі Агнона в Бучачі можна побачити. Наприклад, лекції ви також проводите. Щось велике, що мале, щось давнє, а щось зовсім нещодавне. Але точки перетину точно є.

Мар’яна Максим’як: Так, ми теж робимо зустрічі з письменниками. Часом і лекції. Ми, на жаль, не квартира, немає можливості відновити ту квартиру, де жив Агнон в Бучачі. Тим не менше, ми теж робимо довкола літературні проекти і місцями це тісно перегукується. Ми не лише працюємо з темою Агнона; це дуже часто і сучасна українська література. Українська література, яка була до Другої світової. Це і польська література. Тобто це дуже міжетнічний діалог. Але там присутній Агнон в проектах та зустрічах, у виставковій проекції в офісі літературного центру в Бучачі.

Ірина Славінська: Припускаю, що працівникам Дому Агнона в Єрусалимі, не треба пояснювати, що таке Бучач і де це знаходиться.

Мар’яна Максим’як: Так, вони добре знають, де це знаходиться. Не всі, щоправда, мали можливість там побувати. Але вони мають виїзні тури. З таким туром, де був не лише Бучач, але й малі містечка Галичини, директор з досліджень побував цього року в Україні.

Ірина Славінська: Якщо продовжити цю сюжетну лінію про Бучач, яким його бачать з Музею Агнона в Єрусалимі, наскільки загалом ця частина біографії вважається важливою в очах ізраїльських дослідників?

Мар’яна Максим’як: Це однозначно важливий період, тому що найбільше текстів, які стосуються малого міста Агнона – стосуються Бучача. Це часто не є Бучач в прямому значенні, бо ти не відшукаєш і назви, але як модель та прототип він виступає постійно. Особливо в останніх текстах Агнона, він повертався до Бучача знову. Коли він був молодшим, то писав про Єрусалим та Ізраїль. Йому дуже хотілося туди, в нього було своєрідне бачення тієї землі. Але коли він став старшим, у нього з’явилась така ностальгія, можливо, недописані тексти, які він хотів доробити. Це дуже багато маленьких оповідань, які вийшли в прекрасній збірці, яка є колекцією усіх невеликих текстів, що стосуються містечкового життя.

Ірина Славінська: Агнон – це великий класик з великої літери “В” і “К”?

Мар’яна Максим’як: Так. Для мене було важливо побачити це ставлення до нього в Ізраїлі. У мене була звичайна нагода поговорити з людьми, які просто були перехожими в Єрусалимі. Мене запитали: звідки я, що я там роблю. Я кажу, що працюю з проектом “Літературний Центр Агнона” в Україні. А вони: Агнона знають в Україні? Звичайно, він там народився. І це було так цікаво, очевидно, що він відомий автор.

Не завжди, можливо, він прочитаний до кінця і не завжди цікавий сучасній молоді, але це вже інше питання.

Ірина Славінська: Ми від тебе епізодично почули, що були резиденти Центру Агнона у Бучачі. Що це за автори, що вони написали, і як воно опинилося в Ізраїлі?

Мар’яна Максим’як: Це проект, який існував 2 роки тому. У 2016 році ми мали підтримку в Гете Інституту в Україні в рамках проекту “Культурна академія”. І це була чудова нагода зробити проект в Бучачі. Ми подалися на грантову заявку та отримали допомогу фінансову, щоб створити літературну резиденцію в Бучачі. Вона була тематичною та короткотерміновою. Тематичність її полягала в тому, що це резиденція, яка була покликана привернути увагу до Бучача та Агнона як уродженця цього міста. І, власне, це така резиденція, котра була приурочена 50 річниці вручення Агнону Нобелівської премії.

Ми вирішили запросити авторів, яких ми обрали. Серед усіх сучасних авторів ми зупинилися на трьох: Євгенія Сенік, Андрій Любка та Софія Андрухович. Кожен з них мав можливість мешкати 1 тиждень на місяць у Бучачі. Ми запропонували такі самі умови, як Агнонові. Він у 1930-х роках відвідав Бучач, і це була його остання мандрівка туди. Він на той час певний період жив у Берліні і вирішив приїхати по справах до Бучача. Це був час, коли Бучач опиняється зруйнований після Першої світової війни. Агнонові сумно це спостерігати. Тому він пише важливий його роман “Гість на одну ніч”, який розкриває міжвоєнний період у Бучачі.

Приїхавши в Бучач, він теж прожив лише тиждень там і мешкав в готелі. Його батько і мати померли давно, він не мав де там мешкати; родичі були переміщені. Очевидно, він обрав готель. І ми запропонували авторам теж відчути себе Агноном, аби вони подивилися на це місце крізь готельне вікно, походити містом, відчути його в час війни. Це було 2 роки тому, відбувались події в Україні. Скажімо, Євгенія Сенік, котра уродженка Луганська, дивилась крізь призму теперішніх подій. І коли вона читала текст “Гість на одну ніч”, а це було важливим завданням кожного з резидентів, вона проводила цікаві паралелі в цьому ракурсі. Кожен з резидентів мав завдання 3 тексти написати опісля резиденції.

Ірина Славінська: Вони мали бути про Агнона? Про Бучач? Чи не було жодних обмежень?

Мар’яна Максим’як: Вони мали бути прив’язані до Бучача та Агнона, але це не було насправді аж таким обов’язковим. Ти міг бавитися з цими образами, якось їх трансформувати. Кожен написав 3 тексти, і всі вони дуже різні. В кожного були свої паралелі та бачення. Потім усі ці тексти ми опублікували у збірці “Ключ в кишені”, яка вийшла у тернопільському видавництві “Крок”. Разом з тим, вони і досі зберігаються на сайтах медіа-партнерів “Збруч”, “Читомо” і “The Ukrainians”. Тобто це не лише книжковий варіант. І коли ми опублікували цю збірку минулого року, ми презентували її на Книжковому Арсеналі та Форумі видавців. Цьогоріч ми зрозуміли, що дуже важливий був іншомовний додаток до цих текстів.

Ірина Славінська: А ось ти кажеш додаток. Це що таке?

Мар’яна Максим’як: Це не є повноцінна книжка, тому що тут немає усіх 9 текстів. Тут лише по 1 тексту від автора. Також по 1 тексту івритом та англійською. Бо перша версія вона повноцінна, де є тексти і невеликий переклад англійською. Тут теж такий скорочений варіант. Він трошки, можливо, на цьому постраждав. Ти не бачиш повноти цієї картини, але маєш коротку візитівку.

Ірина Славінська: Як її можна отримати? Про збірку більш-менш зрозуміло. Її можна купити у книгарнях?

Мар’яна Максим’як: Ні, її не купиш у книгарнях, бо це некомерційний проект. Ми її презентуємо на різних зустрічах. Відповідно, є можливість взяти її безкоштовно. Ми не маємо її великим тиражем і це проблема, бо в нас швидко розходиться. Мали презентацію у Львові, Тель-Авіві та Єрусалимі. Сподіваюся, що ми зможемо дати додаткові наклади. Це стосується обох книжок.

Ірина Славінська: У будь-якого тексту, який перекладається, є своя цікава доля. Подекуди перекладач/ка знаходить тексти, які хочеться перекласти, десь є запит від вас, є абсолютно випадкові речі. Якщо ми поговоримо про переклад англійською мовою та івритом резидентів, яким чином вони знаходили своїх перекладачів?

Мар’яна Максим’як: Це було завдання Літературного центру імені Агнона в Бучачі знайти людей, які візьмуться за переклад. І це теж була допомога з боку Фонду “Українсько-єврейська зустріч”, у них є чудова база і контакти перекладачів, які працюють з їхніми проектами. Нею ми і скористались. Нам дуже важливо було знайти перекладачів мовою іврит, і ми обрали Антона Паперного, який працює з текстами українських письменників давно. Він працював разом з редактором Іоавом Атамаром. У тандемі вони створили цей переклад. Англомовні тексти поділили на декілька перекладачів. Кожен працював зі своїм. Тобто такий мікс стався. І це була робота не лише перекладача, а й редактора.

Ірина Славінська: Як ці тексти читаються тими, хто бере їх до рук в Ізраїлі? Я пригадую розмову з Катериною Бабкіною з нагоди виходу обраного з її поезії в Ізраїлі у перекладі івритом. Ми тоді говорили про те, що Катя була здивована тим, як тексти писані в Україні у різний час ізраїльська публіка легко приміряє на себе і знаходить у них свої мотиви, навіть новинні. Часто відлуння воєнних спалахів, з терактами та іншими сумними речами, які в Ізраїлі можуть відбуватись. Аж настільки, що можуть підходити до поетки з питанням, а чому ти в Україні пишеш про Ізраїль? Але, звичайно, що це не про Ізраїль, просто універсальна мова поезії така, що дозволяє читачам впізнавати себе будь-коли.

Якщо ми говоримо про ці тексти, які були перекладені івритом: як їх сприймають? Що в них читають? Що в них чують цінного?

Мар’яна Максим’як: Це цікаве запитання, тому що це, звичайно, не тексти про Україну аж таку сьогодні. Хоча з цим можна посперечатись, бо Бучач часто у цих текстах виринає сучасний як тло. У нас була дуже цікава презентація в Домі Агнона в Єрусалимі, тому що вона була англомовна. Там була дуже добра аудиторія, яка не розуміла української та була далека від контексту України.

Цікаво було слідкувати за реакцією цих людей. Чому вони прийшли? Кого вони очікували побачити? Хто їх туди заманив? Софія Андрухович? Тема Агнона? Україна? В кожного була своя відповідь. Ми бачили, як люди ці приглядаються до нас. Вони очікували від нас чогось, але, напевне, проходили крізь якісь стереотипи та руйнували їх під час презентації. Люди готові були про це говорити. Вони дивились на нас як на тих, хто представляє Агнона, єврейську культуру і україно-єврейський діалог з України. Хто ці люди? Про що будуть розказувати? Чим вони для нас можуть бути корисні? Ця збірка має добрий вступ та передмову від Джефрі Сакса. Це теж є промо, спосіб мати підтримку з боку Дому Агнона. Я думаю, що відповідь від читачів будемо отримувати довго. Це не є якась відповідь після події.

Ірина Славінська: Решта не виданих та не перекладених 6 текстів будуть видані?

Мар’яна Максим’як: Можливо. Ми дуже прагнемо, щоб літературна резиденція відбувался знову далі і були нові автори та цікаві досвіди.

Ірина Славінська: Можливо, ще буде двотомник або багатотомник.

За підтримки:
Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».