Сергій Кримський був великий перформер — Тарас Лютий

«Єврей із Донбасу, юність якого не загинула у катастрофі Холокосту. Сергію Кримському було 9 років, коли почалася Друга світова війна. І, відповідно, у 15 років, він бачив її завершення» — так написав про Сергія Кримського філософ Костянтин Сігов.

Ірина Славінська: Наскільки для Сергія Кримського його ідентичність і єврейське походження були важливими, як для філософа і науковця?

Тарас Лютий: Він ніколи не робив із цього великого секрету, але й не хизувався подібними речами. Це не було предметом обговорення чи зацікавлення, одначе коли я готував цей чотиритомник, який побачив світ минулого року (2019 — ред.), то мав можливість прочитати інтерв’ю, які взяла у Сергія Кримського колишня співробітниця інституту філософії Тетяна Чайка. Вона якраз торкнулась цього питання.

Кримський сам родом із Бахмута. Цікаво, як Кримський розповідає, що в нього обидвоє батьків єврейського походження. До речі, мати Сергія Кримського — дальня родичка австрійського письменника Йосефа Рота, такий тісний світ. Коли почалась Друга Світова війна на території України, Сергій з матір’ю мали поїхати в евакуацію. Пізніше Кримський розповідав історію про те, що з евакуації він уже не повернувся в Бахмут, він приїхав до Києва. Вже у досить зрілому віці він знов приїхав у Бахмут і відвідав соляні шахти. От у цих шахтах нацисти катували й вбивали євреїв. Це були настільки сильні емоції, що він більше ніколи не міг їздити у своє рідне місто.

Універсум Сергія Кримського»: презентація чотиритомника праць філософа

Ірина Славінська: Наскільки загалом тема ідентичності й зіткнення з подібними переживаннями в людській долі переймали Кримського як філософа?

Тарас Лютий: Кримський вважав себе українським філософом. Він був білінгвом, розповідав, що в дитинстві вдома вони говорили російською, а на вулиці з дітьми українською. Це до питання про «російськомовний Донбас». У 30-х роках ще можна було чути надворі українську мову.

Кримський проходив своє становлення як філософа в радянській системі і ясно, що перша його дебютна книжка написана українською. Потім філософія досить ретельно ідеологічно контролювалася, а це потягнуло за собою певні мовні обмеження. Я вирішив залишити ці тексти так, як вони є і нічого не перекладати.

Це прецедент для майбутніх досліджень. Для того, щоб займатись філософією, треба було виконати певний ритуал — наприклад, процитувати класиків марксизму-ленінізму.

Це питання про ідентичність — не тільки про те, як ми себе формуємо, а й про те, що довкілля, соціальна реальність також на нас впливає.

Те, як ми змушені співіснувати в цій реальності, наскільки самоцензура на нас впливає, скільки ідентичностей ми маємо — це вагомі речі, які вартують того, щоби згадати.

Ти не міг маркуватись як український філософ, бо ти одразу «буржуазний націоналіст» щонайменше. Якщо ти наполягав на своїй єврейській ідентичності, то проявляв «рецидиви космополітизму».

Кримський взагалі говорив про те, що вперше він із таким антисемітизмом стикнувся ще в університеті. Він побачив бюст Леніна і на ньому було написано слово «людство», хтось збив літеру «л» і залишилось «юдство». Це нібито сторонній випадок, але доволі показовий.

Ірина Славінська: Був виданий 4-томник текстів Сергія Кримського. Як він називається, де виданий?

Тарас Лютий: Це цікава ініціатива у якій я виконавець. Я познайомився із Сергієм Кримським, ще коли навчався в магістерці Могилянки й Кримський читав нам свій авторський курс. Це була така своєрідна філософія Кримського. Ми називали тему, яка нас цікавила і він читав лекцію.

«Кримський, закарбований в тексті» й «Кримський, який читає лекцію» — це два різних феномени. Це великий перформер, це демонстрація того, як можна мислити, коли думка розгортається в процесі того, як ти висвітлюєш якусь тему, порушуєш якусь проблему. Це такий моно і міні спектакль насправді.

Кримський був опонентом у захисті моєї кандидатської дисертації, що теж було цікаво. Тому я розумів, з якою філософією маєш справу.

Кримський міг зацікавити навіть людину, яка не мала ніколи стосунку до філософії. Ми видали дуже обмежений наклад — 4 томи, але у 100 примірниках. Це фактично для бібліотек, в книгарнях їх немає. Цікава сама структура. Перший том фактично можуть читати люди, які можливо й не хочуть заглиблюватися в саму історію становлення Кримського як науковця, як філософа. Це лекції, які вдалось транскрибувати з YouTube статті, інтерв’ю, дописи, які він робив ще за життя у газеті «День».

Наступні три томи — це, власне кажучи, відтворення шляхів становлення філософії Кримського. Йдеться про проблеми раціональності, проблеми культури й нарешті — ідея софійності (термін, що в християнській філософії вживається для характеристики світу як наслідку взаємопроникнення трансцендентного й іманентного, Божого й тваринного — ред.). Його остання книжка так і називалась — «Під сигнатурою Софії».

Ірина Славінська: Що розумів Кримський під терміном «софійність» у даному контексті? Про що писав Сергій Кримський?

Тарас Лютий: Кримський по різному підходив до цього феномену і найчастіше він його пояснював крізь призму феномену культури, зокрема української культури.

Наприклад, він казав, у чому відмінність російської культури від української. Російська культура — це культура Третього Риму, йдеться про ставлення до влади. У Росії влада має сакральний характер, незалежно від того, хто Цар-Батюшка, до неї треба ставитись з поклонінням і терпіти.

Зовсім інший приклад в Україні — у нас влада змінюється досить регулярно і якщо ми не задоволені, то нас уже багато на Майдані.

Тобто в українській культурі панує своєрідний архетип софійності божественної мудрості, яка власне кажучи в культурі втілилась в цілій низці символів. Можна говорити про те, що світ представлений таким символом, як книга, наприклад.

Кримський говорить про те, що філософія, як спосіб ретрансляції софійності, повязана з тим, щоби повернути людину до проблеми браку людських якостей. Бути людиною означає весь час проявляти певні якості, які й роблять нас людиною.

Мені подобається сюжет, який дуже сильно увиразнює оцю позицію Кримського — він наводить історію про те, як Сократ подорожує зі своїми учнями і їм на зустріч іде гетера. Гетера говорить до Сократа — «Біля тебе так багато молодих людей, а мені достатньо повести оком і вони всі перебіжать від тебе до мене».

Сократ не розгубився і сказав — «Ну ясно, бо ти закликаєш до низу, а я закликаю до гори».
Оцей шлях до гори — він важчий, потрібно весь час докладати цих зусиль. Так само, щоб бути людиною — треба постійно докладати якихось зусиль. Не говорити про добро, а чинити його.