«Сіоністи» та «Українські буржуазні націоналісти»: як про них жартували в СРСР?

Говоримо про специфіку гумору у журналі «Перець» і проявлення в ньому теми українсько-єврейських взаємин крізь карикатури про взаємодію між «сіоністами» і «українськими буржуазними націоналістами»

Ведучі

Ірина Славінська

Гостi

Діана Клочко

«Сіоністи» та «Українські буржуазні націоналісти»: як про них жартували в СРСР?
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2017/05/hr-zustrichi-17-05-24-klochko_all.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2017/05/hr-zustrichi-17-05-24-klochko_all.mp3
«Сіоністи» та «Українські буржуазні націоналісти»: як про них жартували в СРСР?
0:00
/
0:00

В Книжковому Арсеналі 17-21 травня 2017 відбулася виставка «Кілометр Перцю», що була присвячена карикатурам і обкладинкам відомого гумористичного журналу «Перець». В програмі «Зустрічі» говоримо про специфіку гумору у журналі «Перець», а також про проявлення в ньому теми українсько-єврейських взаємин. В певний час існування журнал «Перець» багато жартував про євреїв, зокрема про «сіоністів», зокрема про дисидентів, зокрема про взаємодію між так званими «сіоністами» і так званими «українськими буржуазними націоналістами». Є декілька дуже цікавих розворотів, зображень і навіть обкладинок, присвячених цьому сюжету. В студії говоримо з культурологинею Діаною Клочко, співкураторкою виставки «Кілометр Перцю».

Діана Клочко: Я, як народжена на початку 60-х років, жила просто з тим журналом «Перець», що він є, приходить двічі на місяць і є в бібліотеці сільській. Він продавався скрізь: у районному центрі, у обласному центрі. Це було таке повсякдення, цей журнал. І до нас можна було, звісно, виписати «Крокодил» московський, але всі чомусь в Україні виписували «Перець». І я ніколи не задумувалася, чому в 1990-ті роки раптом ця звичка абсолютно зійшла на пси.

Ірина Славінська: В нас вдома журнал «Перець» бував завжди. У 1990-ті журнал жартував переважно на тему криз, низьких зарплат, алкоголізму і загалом домашніх стосунків поміж людьми молодої незалежної України. Цей відеоряд і «рука» авторів «Перця» є впізнаваною для мене, навіть коли я дивлюся на «Перець» 60-х років, наприклад.

Діана Клочко: Це тільки свідчить про те, що там зберігались певні візуальні стандарти. І найцікавіше, що вони дійсно зберігалися навіть тоді, коли пішов незмінний редактор, а він був там з воєнних часів декілька десятиліть. Тобто, він задавав високу планку для візуальних образів. Я не кажу про дореволюційний «Перець», харківський «Перець», так званий «Червоний Перець», в якому працювали як карикатуристи Довженко і Петрицький.

Ми поставили з Павлом Гудімовим, співавтором цього простору, принцип розглядання різних тем і виокремлення окремих великих образів. Ми подивились на журнал як на візуальну мову, яку призабули, але яка була частиною і української ментальності, і радянської ментальності, радянських ідеологем, і, в той же час, дуже високого рівня графічної культури. Тобто, це, як мінімум, три речі, на які треба зважати, коли дивишся на цей феномен.

Ірина Славінська: Щоб продовжити вхід у тему і знайомство з «Перцем» для тих, хто не дуже добре знає історію чи загалом знайомий з цим журналом, чи можна говорити, що «Перець» – це стандарт українського гумору 20-го століття? Або замість слова «стандарт» можна ще якесь інше слово вжити. Один із взірців, можливо.

Діана Клочко: Тут є певна проблема. Якби ви постояли на тій виставці, а я там стояла кожен день по кілька десятків хвилин, спостерігаючи за глядачами, то ви би побачили, що дуже мало хто взагалі усміхався. Це свідчення того, що цей гумор, сатира, сміх вже для сучасної людини є проблемою. Дуже часто я навіть фіксувала на смартфон ці нахмурені обличчя молодих людей, які намагаються вчитатися і зрозуміти, що тут смішного.

Ірина Славінська: Контексту мало?

Діана Клочко: Мало контексту. А також змінилося те, над чим ми сміємося. Тому тут є складніша проблема. З одного боку ми навмисно виокремили тему «ворожі голоси».

Ірина Славінська: Там навіть окремий мікрофон, підписаний словом «Радіо Свобода», який втілює той «голос».

Діана Клочко: Тут є такі речі, які зараз сучасній молодій людині треба пояснювати. Не тільки про глушіння радіо, а і чому при цих мікрофонах обов’язково має бути український буржуазний націоналіст у вишиванці і з тризубом. Це дуже цікаво, тому що робота українських буржуазних націоналістів – вона була на ворожі голоси. Це і був голос, який глушили. Але той голос був маркований саме як українець, хоча «Радіо Свобода» виходило і російською мовою. Але його маркували в Україні як українське, з ознаками українства.

Дуже цікаво, що вони говорили про радянський світ як абсолютну норму, а все інше було ніби відступом від норми. Тому, наприклад, у цій ідеологічній карикатурі, а вона завжди була ідеологічна, завжди є образ радянської України. Не просто України, а радянської України, великої, червоної – її завжди зображали червоною – трудівниці з ознаками села. У неї завжди були  якісь снопи в руках чи хліб. На її тлі дуже зображали плюгавеньких чоловічків, які ніби можуть їй нашкодити з радіусу видачі «Голосу Америки». Вони в цих вишиванках були непорівняно малі, смішні, неприємні, окарикатурені. Тут ідеологічний підтекст був завжди.

Ірина Славінська: Поруч із цим зображенням архетипової Радянської України в червоних тонах існувала категорія карикатури і скетчів побутовіших. Наприклад, є окремі сторінки, присвячені темі корупції, як ми сьогодні це називаємо. Хабарницству і не дуже добросовісної роботи, надмірної забюрократизованості. І це цікавий спектр самокритики, якщо самокритики. І я так само пригадую у картинках з «Перця» уже перестроєчного часу жарти на тему нових мод – кльошів, довгого волосся.

Діана Клочко: Богеми.

Ірина Славінська: Богеми і так само спекулянтів. Як це можна відкоментувати? Це не зовсім схоже на ворогів великої радянської України. Це маленькі персонажі.

Діана Клочко: Не треба забувати, що це був партійний орган ЦК компартії України. І ці маленькі персонажі свідчили от про що: у нас ще поки не комунізм, але чому? Тому що у нас є такі от персонажі, які заважають стати комуністичним майбутнім. І, як правило, це все було пов’язано з економічною складовою. І, знову ж таки, колгоспи, якими не так керували, у яких були занадто великі прибутки. За це теж саджали. І всі оці, хто купляв товари іноземного виробництва, також вважалися людьми, які забирали гроші у виробників наших товарів, розумієте? Тобто, за цим всім була ще підкручена економічна така складова. Ми не можемо бути повністю економічно щасливими, тому що у нас є отакі шкідники.

Ірина Славінська: З цієї теми перейдемо до теми про те, як зображували інакшість у журналі «Перець». Тут можна поговорити про зображення оцих страшних вже згаданих українських буржуазних націоналістів з «мазепинкою» на голові, з тризубом, у якому трошки шрифт Нарбута, мені здається, вгадується. Їх можна впізнати за дуже характерними рисами обличчя та позами. І поруч із цим героєм «Перця» регулярно виникає постать «сіоніста». І, так чи так, йдеться про ворогів радянської України. Тож можна поговорити про іконографію обох. Як вони зображені і чому. І потім можна поміркувати про те, чому так часто ця парочка виникає на сторінках «Перцю».

Діана Клочко: Судячи з нашого дослідження, а ми передивлялися журнали другої половини 1950-х, 1960-х і 1970-х років, ця парочка з’являється, дійсно, постійно. Тобто, це постійна настанова, згідно з якою вони мають іти поруч. Дуже часто вони біжать, захекано біжать.

Журнал "Перець" №12, 1981 рік Журнал "Перець"

Ірина Славінська: Або запряжені в один віз.

Діана Клочко: Або ж вони якось сміються, регочуть, разом працюють. Також поруч два прапори може бути зображено. Українця маркували тризубом, а сіоніста – зіркою Давида. І треба було їм дати в руки певні прапори, заборонені в СРСР прапори. Їх зображуть як парочку колег, насправді, друзів, ідеологічно близьких людей.

Ірина Славінська: Як ми це бачимо? Ми бачимо це в тому, що їх зображують разом? Як зчитується ця дружба?

Діана Клочко: Їх зображують разом, тобто, це побратими.

Ірина Славінська: Які вони з себе? Вони схожі один на одного?

Діана Клочко: Так. Це дуже цікаве питання, тому ще є певні риси архетипічні, притаманні двом народам. Тут, як правило, цього немає. Вони, як називається, одне і друге плюгаві завжди. Поруч існує архетип вгодованого українця з пузцем, якого дуже є багато в «Перці».

Водночас вишиванку, так чи інакше, завжди українському буржуазому націоналісту одягають. І сіоніст, і буржуазний націоналіст завжди дуже худі, висхлі. Вони, як би це сказати, хворі, фізично хворі люди. Це ті, хто жебрають, недоїдають, у них завжди купа якихось вад фізичних.

Це дуже цікаво, тому що інші вороги радянської України, наприклад, дуже великий потужний тілистий капіталіст, який завжди має в руках, якщо це американський капіталіст, бомби або сигари. На ньому циліндр може бути, метелик, не краватка.

А от ця парочка – «сіоністи» та «українські буржуазні націоналісти» – такі, як би сказати, тхори чи щури… Автори в «Перці» використовували багато тваринних метафор. Ці вороги ніби весь час серйозно недоїдають… Це ті, хто мають вже от-от померти. Це теж цікаво, так? Весь час, впродовж десятиліть, вони з’являються, і весь час в ось цьому усихаючому вигляді.

Журнал "Перець", 1977 рік Журнал "Перець"

Ірина Славінська: Так, і в цьому контексті як не пригадати «Не вмре, не загине» і «Ще не вмерла Україна», це вже, звичайно, такий жарт ретроспективний, з ракурсу 2017 року. Якщо ось ці всі закономірності зображення розшифрувати з мови образів на мову політичних і ідеологічних меседжів, які нам посилаються, то що там можна буде прочитати? 

Діана Клочко: Вони комунікують, що в Україні, в радянській Україні, грошей як таких немає, тому що там ніде майже немає моментів там, передачі грошей. Вони ніби не існують. В світі чистогану, що називається, гроші є, тому долари постійно присутні. Саме знак долару, він постійно присутній, майже як у Енді Ворхола, який зі знака долара зробив картину. Але саме в українській карикатурі це дуже часто зустрічається.

Ірина Славінська: І винятково в негативному сенсі, так?

Діана Клочко: Так, ця валюта постійно була присутня як головна валюта капіталістичного світу, хоча тоді ще і євро не було, і валют було дуже багато. Це перше. І те, що ці от захекані змарнілі двоє, ця парочка, потребують грошей. Вони працюють за гроші, грубо кажучи, великого капіталу. В цьому ніби був такий негативний контекст. Це, як на мене, має стосунок до риторики про грантоїдів, тому що дуже багато в цій візуалізації всіх ворожих речей, сьогодні перетворено у нас на слова. Те, що тоді було у візуальних образах, ніби закинуте в підсвідомість. Так само «жидобандерівці» – це також ніби слово, яке витягнуте з цієї картинки.

Ірина Славінська: Так, фактично, такий мем, який несе в собі дуже великий заряд і дуже широку хмару смислів, тільки уже не в  вигляді зображень, а у вигляді слів. Чи сьогодні в Україні жартують так, як жартує чи жартував «Перець»? Що змінилося? Які коди і ходи змінилися?

Діана Клочко: От саме це і найцікавіше. З одного боку, ми робили цей проект для того, щоб показати, що є певний розрив, у якому візуальне могло перетворитися в меми, в якому візуальна культура карикатури знищена, тому що в нас зараз ніхто так не малює, ні одне видання не має такий штат карикатуристів. Треба не забувати, скільки їх було, і вони з’являлись і з’являлись. Більше того, карикатуристи могли працювати на інші видання.

Ірина Славінська: Хоча водночас я зауважу, що в Україні школа карикатури збереглася, і я час від часу бачу, як виринають оголошення про міжнародні конкурси і премії, де українські карикатуристи традиційно посідають перші місця. Хоча, справді, це зовсім не схоже на «Перець».

Діана Клочко: Так. Тобто, у нас не з’явилось іншого часопису, в якому працювали б карикатуристи, в нас не з’явилося «Charlie Hebdo», в якому б новий гумор використовував уже зовсім інші образи. Якоюсь мірою сьогодні гумор став дуже ситуативним, дуже швидким, тому що те, над чим ми вчора сміялися в соцмережах, сьогодні вже є неактуальним. Один день посміялись – і далі ідемо.

Ірина Славінська: Сьогодні українці теж жартують про інших, не тільки про євреїв, інакше.

Діана Клочко: Інакше. Зокрема, ми намагалися це продивитися, але не знайшли, яким чином «Перець» показував росіян.

Ірина Славінська: І?

Діана Клочко: І виходить таке велике тире. Не мінус, але тире. Тому що там було знайдено ну дуже мало зображень росіян, і це були не зовсім навіть карикатурні зображення, розумієте? Натомість німців повно, і це була конотація саме та, що стосується фашизму. Італійців, які були фашистами, майже не було. Це теж цікаво, що брали, а що не брали. І тому, наприклад, зобразити зараз, там, росіянина як ворога – в нас немає цієї традиції карикатурної, її просто немає.

Ірина Славінська: І саме тому знову і знову виникає образ фашизму,  нацизму, який використовується як зрозумілий код.

Діана Клочко: Якби хтось взявся і зробив дослідження оцього образу нациста, фашиста, німця (тут треба всі три образи вказувати) в карикатурах «Перця», і яким чином вони до сих пір продовжують існувати – оце було би найцікавіше. Яким чином їх використовують, маркуючи трошечки по-іншому, але використовують абсолютно свідомо?

За підтримки:

Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».