Шолом-Алейхем жив у епоху, яка вже давно минула, але чиї сліди ми можемо побачити у Києві та інших українських містах. Його тексти є свого роду зліпком тенденцій, що були характерними для межі століть. Наприклад, світ Тев’є молочника не є ізольованим. Історичні події як-то російсько-японська війна чи погроми осені 1905 року впливають на героїв та сюжет тексту. Саме у ці часи частина євреїв переїжджала у великі міста, щоб відкрити власну справу. Схожі плани були і у персонажів Шолом-Алейхема.
Про життя Шолом-Алейхема та його героїв говоримо з гідом, науковою співробітницею центру юдаїки при КМА та перекладачкою “Тев’є молочника” – Олександрою Ураловою
Андрій Кобалія: Давайте почнемо з біографії Шолом-Алейхема та паралелей з його персонажами. Ми знаємо, що він народився у другій половині XIX століття і помер у 1916 році в Нью-Йорку. Ця людина жила в останні десятиліття старої епохи, яка закінчилась Першою світовою війною. Чи схожі персонажі на свого автора?
Олександра Уралова: Звичайно, вони схожі. Для початку, поясню слухачам, що Шолом-Алейхем – це не ім’я, а підпис, що означає “Мир вам!” з івриту та їдишу. Соломон Нохумович Робинович мав дуже меткий зір та слух на побутове життя. Писати він почав російською у 14 років. Він зібрав величезний есей на тему “Прокляття моєї мачухи”. З цього почався його реалістичний підхід. Але з дорослішанням він стає більш критичним та, можливо, я буду перебільшувати, але йому був притаманний певний магічний реалізм. Тому що це твори написані людиною, яка вчилася на казенного рабина. Людина, яка добре знала духовне єврейське життя і фольклор. Звичайно, нормальний реаліст не магічним реалістом бути не може.
Найбільш відомими творами Шолом-Алейхема для української аудиторії є “Тев’є молочник”, якого знають за виставою “Тев’є Тевель” з Богданом Ступкою у головній ролі у театрі Франка. Наскільки його персонажі були пов’язані з його життям? Вони були дуже пов’зані. Я би навіть сказала, що у Шолом-Алейхема є прототип. Це “близький родич”. Якийсь 27-юрідний родич з боку жінки самого Тев’є – Менахем Мендл, про якого написано навіть дві книжки. “Листи Менахема Мендла його дружині Шейні-Шейндл” і “Нові листи”. Сам автор каже, що Менахем Мендл – це справжня людина. Він пройшов із автором багато років і поневірявся у багатьох містах. І ті історії, які відбувались з Мендлом в Одесі, Києві або у Нью-Йорку, мають під собою реальне підґрунтя. У його листах він виступає як “людина повітря” – людина, яка торгує незрозуміло чим. Щось на зразок протохіпстера. Якийсь старт, ув’язався у якийсь бізнес, почав торгувати “Лондоном”, а що воно таке, він сам не знає. З цього починається історія, і на багато років Мендл їде від дружини і робить спроби займатись підприємництвом.
Історії, в яких Мендл приїздить до Києва, намагається жити там, не маючи прописки, взяті з реального життя самого Шолом-Алейхема. У перші приїзди він був тут нелегалом.
Андрій Кобалія: Тут гадаю треба пояснити, чому йому у ті часи для життя в Києві необхідна була прописка.
Олександра Уралова: Це тому що наприкінці XVIII століття у Російську імперію включається багато земель, на який формується “Смуга єврейської осілості”. В першу чергу на українських, білоруських та литовських. “Смуга осілості” включала в себе саме ці землі. Здебільшого українські. Це був абсолютно програшний шлях. Причин для створення смуги в російського уряду було кілька. Перша – економічна. Вважалося, що “злі й погані юдеї” заважають християнським купцям торгувати, мовляв, через це погіршилась економіка імперії. А зовсім не через те, що люди, які нещодавно були підданими Польської держави, раптом опинилися на окупованих землях.
Друга полягала в тому, що частина єврейського населення підтримувала польські повстання. Треба було обмежити території, на яких євреї могли жити. Єврейському населенню заборонили жити на території великих міст і маленьких сіл. Залишались малі містечка. І це обмежувало сферу праці. За часів польського панування єврею віддавали ті роботи, що “негожі християнину”. Наприклад, давати позики. На території Російської імперії все було іще більш специфічно. Однак, це відбулося не за один день чи навіть рік.
Єврейські громади на території України в XVI – XVII ст. Інтерв’ю з дослідницею Наталею Старченко
У Ватикані знайшли нові докази того, що Шептицький ризикував життям, аби допомагати євреям
У Києві була давня і велика єврейська громада. Євреям Києва кілька років поспіль казали, що вони мали продати все своє майно і виїхати. Однак, єврейська громада Києва була потужною. І впродовж усього XIX століття відбувалась ця велика боротьба за існування. Був “платіж коробочного збору” на право мати кошерного м’ясника. Велика частина збору йшла на утримання поліції, яка здійснювала грубі обшуки, щоб знайти нелегальних євреїв. Тобто вони займалася утисками євреїв, які їм платили.
І ось приїздить Шолом-Алейхем, не маючи прописки. А перед тим відбувається погром 1881 року. І стара київська єврейська громада до цього була неготова. А погром – це не просто пограбували та скло побили. Ні, це реальне нанесення травм, інколи травм несумісних з життям. Це не був найстрашніший єврейський погром, бо найстрашніший станеться пізніше. І Шолом-Алейхем його побачить. Київські погроми сильно вплинули й на іншу київську єврейку та четверту прем’єрку Ізраїлю – Голду Меїр. Її родина виїхала з Києва саме через погроми. І родина Шолом-Алейхема зробила так само у 1905 році.
Цей міжпогромний період між 1881 і 1905 роком – це роки, коли письменник дуже часто мешкає у Києві, знімає тут квартири, його дружина тримала дантистський кабінет на Великій Васильківській. Це було цікаве місто; у ньому не можна було жити євреям, але тут була чимала єврейська громада.
Андрій Кобалія: Ми вже згадали про Київ. Як виглядає Київ у текстах Шолом-Алейхема та чому він там не називається Києвом?
Олександра Уралова: Мені здається, що це загалом доволі широка тенденція для реалістів на межі століть. Є інший письменник, який приблизно у той же час мешкав у місті. І називав його “Містом”. Я кажу про Михайла Булгакова та його “Білу гвардію”. Напевно, на Шолом-Алейхема найбільше впливав Менделе Мойхер-Сфорім, який створював чудернацькі та дивакуваті назви для існуючих містечок і міст. Наприклад, “Глупськ”. Ми всі знаємо, про яке місто говоримо, але ніхто начебто не знає, що це справжнє місто на мапі. Єгупець – це Єгипет. Чому Єгипет? Ймовірно, через багато принижень, які пережив Соломон Нахумович. Будучи освіченим у єврейській класичній науці, він не міг не використати оце “Рабами ми були в землі єгипетській”. Не дивно, що така назва. Це місто-держава. Держава в державі.
? якщо у вас Android
? якщо у вас iOS
У Києві дуже багато християнських топонімів на біблійну тематику. У нас є місцева Палестина – це Хрещатий Яр, є Гора Голгофа – Володимирський парк, де стояла панорама “Голгофа”, яку, здається, поставили на межі століть. На Лук’янівці є територія, яка носить назву Йордан. Автор все це прекрасно знав. Маємо сказати, що історія родини Тев’є та Менахема Мендла не зав’язана лише на Києві чи Одесі. Там є і Бердичів, названий у тексті Касарилівкою. У місті Мендла, Касарилівці, є електричний трамвай. Адже Бердичів того часу був доволі розвиненим містечком. Там поставили перший стовп трансєвроазійського телеграфа на всіх українських теренах.
Андрій Кобалія: І це враховуючи, що у більшості українських міст у цей час не було ні бруківки, ні трамваїв, ні телеграфу.
Олександра Уралова: Київ – дуже дивне місто. Це не порт, як Одеса, але воно третє за розміром і перше за технічними досягненнями в імперії. Тому Київ фігурував у його текстах.
Андрій Кобалія: Є класичні переклади “Тев’є-молочника”, наприклад, російською мовою, є й переклади українською. І остання частина у тексті, яка пов’язана з погромами 1905 року, відсутня у багатьох цих перекладах. Чому так?
Олександра Уралова: Загалом у книзі “Тев’є молочник” – 8 розділів. Останній називається “Дорога темна і ковзька”. Це знову ж таки цитати з Вітхого заповіту. Це дивний розділ у репортажному стилі, який відрізняється від усіх попередніх. Так сталось, бо автор дописував його в останній рік свого життя. Це був важкий рік, бо його дуже сильно обдурили колеги з Нью-Йорка, які влаштовували йому літературні вечори, загинув його старший син, та у нього самого був туберкульоз. При цьому йому доводилось виймати з пам’яті найболісніше.
Він пережив погром 1905 року у Києві. Це був страшний погром із сотнями жертв. Зараз ми святкуємо століття революцій 1917 року, але ж була ще одна – 1905 року. І до цього довго йшло. Революція починалась з російсько-японської війни, з жахливого життя робітників, з притиснутих національних меншин імперії, з як на наш час – дуже поміркованих, а як на той час – дуже лівацьких рухів. І в єврейському середовищі утворився БУНД. Були спроби мирно, а потім немирно спілкуватись з урядом. Врешті-решт, після грубих придушень мітингів, Микола ІІ видає маніфест, де гарантується свобода зібрань, слова і т.п. І реакція на це – чорносотенні полки починають громити євреїв. Нібито цар дозволив їм громити три дні. І Шолом-Алейхем в останні хвилини, коли ще можна було втекти, ховається в готелі на перетині Рогнідинської та Великої Васильківської. Він бачив, як вбивали людей, яких він знає. Йому вдається втекти до закордону. Він дуже любив Київ і не любив Нью-Йорк, бо в нього не було ділової жилки, і там його ошукували.
І ось такий тягар він вирішує виписати в останній розділ. Тому цей розділ репортажний, злий та болісний. Чому його не перекладали? Перекладали. Вийшов багатотомник з перекладом Шамбадала, і там не було останнього розділу. Він був у самвидаві.. І він ходив серед російськомовного населення Ізраїлю. Україномовний переклад перших семи розділів вийшов у 1930-ті роки і далі просто перевидавався. В останньому, восьмому розділі є багато закидів на уряд, на середні щаблі, на погромників. І загалом питання погромів підіймається чітко. Там описується, як Тев’є уникнув погрому. Він просто своїх сусідів-погромників забалакав. І він там з гіркотою каже, що “напевно, ми євреї кращі за всіх, бо нам усі так заздрять і хочуть убити”. Це не було сказано з гордістю. Коли виходив переклад у 1930-х, так казати було вже не можна.
Андрій Кобалія: “Тев’є-молочник” був написаний на їдиші. Іврит вважався високою мовою, а їдиш більш народною.
Олександра Уралова: У них є свої назви – “Священна” – це іврит, а “Мамина” – це їдиш.
Андрій Кобалія: Але тут цікаво те, що починав Шолом-Алейхем писати російською. Чому перейшов?
Олександра Уралова: Це не дивно, враховуючи, що це кінець XIX століття. Початок самоусвідомлення освічених людей як провідників свого народу. Зараз це звучить дуже наївно. Тоді була епохи великих імперій, колоній та “малих народів”. Найпростіший шлях об’єднати цих людей – навколо мови. Мови, яка описує зрозумілі всім речі. Шолом-Алейхем писав не лише про Тев’є та Мендла. У нього був період, коли він вірив, що може стати провідником. Так написаний роман “Стемпеню”. У нього герої – народні: чоботарі, скрипалі, діти. Це щось, що можна впізнати. Ми можемо подивитись на українську літературу кінця XIX століття, і ми побачимо, що там є народні герої, що були пізнаванні для українця.
Починав він російською. Мені взагалі здається, що російська була його домашньою мовою. Він сам перекладав частину своїх оповідань російською. Частину – англійською. До речі, щоб спростити текст і зробити доступнішим для широкого кола читачів, він сам прибирав з них перенавантажені релігійністю уривки. Але в новому перекладі це збережено. Я вважаю, що про культуру іншого народу треба розповідати настільки, на скільки це можливо.
Андрій Кобалія: В якому жанрі написані тексти Шолом-Алейхема? Часто він описує погані, травматичні, негативні речі, але там є й місце для гумору. У нього є бідні герої з купою проблем. Життя Тев’є трагічне. То це загалом трагічні чи комічні тексти?
Олександра Уралова: Взагалі, автор сам визначав жанр як “сміх крізь сльози”. І це цілком пасує до межі століть. Давайте подивимось на українські комедії. Хіба вони веселі? Вони смішні, але важкі, сумні і про страшне. Так само і з єврейською літературою. Якщо людині дуже важко, вона не буде весь час горювати, вона говоритиме про сльози через смішне. І саме тоді буде катарсис.