Єврейські громади на території України в XVI – XVII ст. Інтерв'ю з дослідницею Наталею Старченко

На ці та інші запитання у програмі «Зустрічі» відповіла Наталя Старченко, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця  Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, дослідниця історії України середніх віків та раннього нового часу.

 Наталя Старченко: Говорячи про становище євреїв на українських землях у ранньомодерний час, треба пам’ятати про те, що відбувалось до того в Європі: 1290 рік — вигнання євреїв з Англії, 1394 рік — з Франції, 1490- ті роки — Іспанія та Португалія. Вигнанці з Європи рухаються на Схід, де осідають, скажімо, у тій же Речі Посполитій. Як казав один із єврейських тогочасних авторів: «Звичайно, у Німеччині хліб пишніший і солодший, але краще їсти сухий хліб на нашій батьківщині, Речі Посполитій, де до євреїв ставляться значно краще, аніж солодкий хліб в Німеччині».

Якось у Варшаві була дискусія стосовно становища єврейського населення в Речі Посполитій і один наш російський колега сказав: «В Росії не було антисемітизму! В Росії було на той час добре ставлення до євреїв!». Тоді один із польських колег зауважив:«Так, в Московській державі на той час не було євреїв». Власне треба пам’ятати про контекст.

Василь Шандро: Чи можна сказати, що XV-XVI століття — це одна з хвиль, коли євреї масово потрапили на територію України?

Наталя Старченко: Так, це час активних міграцій вигнанців, зокрема релігійних, з Європи, які осідають на землях Польської Корони та Великого князівства Литовського, а від 1569 р. – Речі Посполитої. Наприкінці XVI століття, за моїми спостереженнями, держава пробує контролювати стихійні міграції, однак цей процес дається досить тяжко. Скажімо, на Волині по містах і князівських дворах осідають шотландці, німці, вірмени, італійці, поляки, литвини, цигани, яких намагаються вигнати, приймаючи сеймові конституції, але марно. Це така різнобарвна маса, не роз’єднана мурами.

У містах існують спільноти, що судяться окремими правами, так звані  юридики. Є шляхетські домогосподарства – шляхетська юридика, є духовні юридики, як православні, так і католицькі. Є громада, яка живе за магдебурзьким правом, яка мусить теоретично охоплювати все місто, але насправді є лише його частиною. В центрі міста замок, до якого теж належить частина території — це вже резиденція королівського намісника. Є певні єврейські локації, Жидівські вулиці в багатьох містах. Однак на відміну від низки європейських міст, де є єврейські гетто, в українських містах їх немає, населення не розділяють жорсткі мури. В цих нібито питомих єврейських районах поруч живуть також християни. Скажімо, в Луцьку на Жидівській вулиці згадується церква Святого Миколи.

Євреї мають будинки на Ринку, який складає елітну частину міста.

Наявність значної єврейської громади в місті є маркером його економічної успішності. Однак ця картина буде неповною, якщо не сказати про тісну взаємодію населення. Скажімо, одним із джерел прибутків єврейської громади є кредитні операції, позики. Однак з’ясовується, що євреї не лише надавали  гроші в кредит, а й позичали їх у християн, причому ідеться й про багатих кредиторів. Інколи позичали під заставу своїх будинків. Якщо борг не сплачувався вчасно, будинок переходив до християнина, який міг отримати власність на території досить компактного проживання євреїв.

Василь Шандро: Один з міфів — те, що євреї традиційно тримали шинки, корчми або працювали у фінансовій сфері. Виявляється, що могло бути інакше.

Наталя Старченко: Це не зовсім міф через те, що торгово-економічні важелі перебували саме в руках євреїв. Це справді орендарі, купці, шинкарі, але водночас і ремісники, досить бідні члени громади. Мені трапилася цікава історія. Шляхтич спробував підкупити єврея, аби той свідчив у суді на його користь, а єврей відмовився, сказавши, що хоч він і бідний ремісник, але не хоче брати гріх на своє сумління, бо для нього важливе його сумління.

Той світ, попри різниці, досить тісно переплетений.

Загалом джерелами наших знань про раньомодерне минуле є переважно судові книги, а це оповідь, за невеликими винятками «про все погане». Люди йдуть до суду, щоб поскаржитися на «кривду», коли потрапляють у конфліктну ситуацію. Отож історик мусить тримати цю деталь постійно в зоні пильної уваги. Адже легко зісковзнути за грань, де конфліктний матеріал буде ототожнений з усім повсякденням. Адже ми напевно не знаємо, який відсоток ця конфліктна сфера займала у нормальному співжитті людей. Тому важливо звертати увагу не лише на факт конфлікту, а й на те, як люди знаходили способи його залагоджувати. Мені здається, що це найважливіше.

Василь Шандро: Чи однакові права й обов’язки мали всі члени громади, незалежно від віри?

Наталя Старченко: Євреї мали свої власні привілеї, які й регулювали їхнє становище в місті, окремі права мала також громада на магдебурзькому праві. Це були самоврядні одиниці, такі острівці свободи, відносно незалежні від держави. Ці мешканці міст уважалися людьми короля, бо він був головним суддею для них в разі апеляції на рішення самоврядних судів, а чи в разі потреби в захисті. Натомість, коли міщани та євреї вступали у конфлікт, розв’язувати ці зазвичай мали королівські намісники старости та ґродський суд, який вони формували. Тут зустрічалися також шляхтичі і євреї, шляхтичі й міщани. Судилися в такому разі за Другим Литовським Статутом, прийнятим у Великому князівстві Литовському у 1566 р. У Статуті зауважувалося, що всі мешканці Князівства мають підлягати одному праву. Коли українські землі увійшли в результаті Люблінської Унії 1569 року до Королівства Польського, вони зберегли у своєму судочинстві дію Другого Литовського Статуту.

Василь Шандро: Це означає, що в українських земель лишилась автономна судова система й автономне право?

Наталя Старченко: Так, і це виокремило наші землі від решти Королівства Польського як автономні, забезпечивши певним чином і дещо інше становище єврейських громад на українських землях. Всі ми знаємо про існування від XII ст. звинувачень євреїв у вбивствах християнських дітей з метою ритуального використання крові. До польських теренів легенда докотилася десь ближче до середини XVI столітті. За підрахунками польських дослідників, між серединою XVI і кінцем XVII століть на території Польського королівства, до якого входили і наші землі, зафіксовано 49 випадків обвинувачень. З них на українські землі припадає 6. У Великому князівстві Литовському існувала низка великокнязівських привілеїв, які забороняли звинувачення євреїв в ритуальних вбивствах. Якщо такі звинувачення були, вони передавалися на суд короля, а доводити їх мали 7 свідків – четверо християн і троє євреїв.

Продовження розмови слухайте за посиланням – Єврейські громади на території України в XVI – XVII ст. Інтерв’ю з дослідницею Наталею Старченко. Ч.2