Партнерки військовослужбовців: стигматизація, суспільна ізоляція, недооцінений досвід

У цьому випуску обговорюємо такі питання:

• Чому досвід партнерок військовослужбовців досі залишається недооціненим у суспільстві, попри масштаб війни і видимість теми військових родин?
• З якими проявами стигматизації або нерозуміння найчастіше стикаються жінки, чиї партнери служать у війську?
• Наскільки поширеним є досвід соціальної ізоляції серед партнерок військових, і чому про нього часто не говорять публічно?
• Як жінки впливають, прямо чи опосередковано, на рішення своїх партнерів долучитися до війська або продовжувати службу?
• Як змінюється життя жінки після того, як її партнер іде на службу: які нові ролі, відповідальності й рішення вона бере на себе?
• Що означає жити в стані постійного очікування, і як цей стан впливає на повсякденне життя, психоемоційний стан і стосунки?
• Що таке емоційна і невидима праця партнерок військових, і чому цей досвід часто залишається поза суспільною увагою?
• Як у цьому досвіді переплітаються турбота про дітей, побут, підтримка партнера на відстані та власне професійне чи особисте життя жінки?
• Яку підтримку, суспільну, інституційну або на рівні спільнот, сьогодні потребують партнерки військовослужбовців, але часто її не отримують?

Анастасія Багаліка: Це вже третій сезон, де ми говоримо про важливі речі, пов’язані безпосередньо зі стратегією «Жінки, мир, безпека» і з прямим застосуванням на нашому досвіді, в наших життях тут, в Україні, зараз, під час війни.

Сьогодні ми будемо говорити про дуже важливий складник нашої безпеки, насправді, який дуже часто залишається невидимим. Це родини ветеранів, ветеранок, військовослужбовців, які беруть величезну участь і відіграють величезну роль у тому, як почувається їхня рідна людина у війську, як вона діє, як вона ухвалює рішення, у тому числі, рішення долучитися до війська теж дуже залежить від родини і, зокрема, від партнера, партнерки, найближчої людини, яка часто долучена в цей процес.

Івона Костина, співзасновниця та голова правління Veteran Hub із нами в студії. Івоно, вітаю. Я трошки детальніше пояснила нашу логіку в цій темі, але я думаю, що людям взагалі цей зв’язок між дружиною і чоловіком нечасто спадає на думку, коли йдеться про питання долучення до війська. Це стає очевидно тільки, коли це ти проживаєш це на власному досвіді.

Івона Костина: Складно сказати чи тільки про дружину, чоловіка мова, тому що сім’я — це значно ширший спектр обов’язків. Насправді, ми часто в публічному дискурсі забуваємо про те, що сімейний обов’язок і є певна відповідальність у людей не тільки перед державою, чи громадою, чи перед собою, але також перед людьми, з якими вони вступили в юридичний зв’язок або в сім’ї, в якій вони народилися.

Коли ми дивимося на сім’ю ветеранів-ветеранок, ми маємо враховувати не тільки партнерів і партнерок, хоча наша організація передусім фокусується на цій аудиторії, вона для нас найближча, ми найбільше з нею працюємо.

Але це також діти, як повнолітні, так і неповнолітні. Це батьки, це залежні люди, які знаходяться на утриманні ветрана або ветеранки. Часто це родичі, які виховували цю людину, заміщали роль батьків, це можуть бути бабусі, ми маємо випадки прабабусь, прадідусів, які виконували цю роль.

І часто це люди, які потребують постійної підтримки вже у своєму віковому статусі. Інколи це брати, сестри, рідні, зведені тощо, які так склалося в сім’ї, що вони знаходяться у певній залежності фінансовій, побутовій, іншій від людини, яка долучається до служби. І тому це рішення розпочати службу, цей момент початку служби, він пов’язаний із необхідністю вирішити, як далі буде тривати сімейне життя із відсутністю цієї людини, і як буде відбуватися добробут інших людей, які пов’язані або тим чи іншим чином залежні від цієї людини.

Анастасія Багаліка: Дуже важливо пояснювати ці речі, але все ж я думаю, знову ж таки, про те, що ми принаймні в перші роки, коли почалося повномасштабне вторгнення, недооцінювали цей фактор, фактор родини у прийняті рішення. Тому що ті, хто долучився у війська в 22-му році, або вже був у війську на початок повномасштабного вторгнення, ці люди, я не можу сказати, що вони не стояли перед вибором, всі ми робимо той чи інший вибір, але, можливо, для них цей вибір був якийсь більш очевидний.

А для тих, хто ухвалює це рішення пізніше, можливо, все не настільки очевидно, напевно, все не настільки очевидно. Ми добре це бачимо в суспільному дискурсі, як це відбувається.

І от мені здається робота інформаційна, в тому числі з родинами потенційних військовослужбовців, військовослужбовиць, вона якось у нас трошки провалена. Тому що на публіку ми не говоримо нічого.

Івона Костина: Я погоджуюся з тим, що у нас зараз немає взагалі комунікації, направленої на сім’ї ветеранів, ветеранок, або на сім’ї тих, хто планує долучатися до служби, або кого є ризик долучитися до служби в майбутньому.

Але я все ж таки теж хочу повернутися на початок повномасштабного. Повномасштабне не було початком війни для України. І вже впродовж багатьох років були прецеденти служби серед людей. Звісно, поширеність зовсім інша. Ми говорили про аудиторію 200-360 тисяч людей. Це зовсім інший масштаб цього явища взагалі в суспільстві.

«Усі дзвінки ветеранів, які знову долучилися до війська під час повномасштабного вторгнення, мали одну тему — добробут сім’ї…»

І, направду, навіть на рівні громадського сектору, хоча ми і розуміли вплив на сім’ю, і, наприклад, на рівні «ветеранхабу» відкривали свої послуги для сім’ї, але досліджень якісної роботи, ціленаправленої роботи з цими людьми у нас не було. Відкритість є, а якісної методології і підходу немає.

Із початком повномасштабного перше, що ми помітили в своїй організації, що так, ветерани повернулися до служби. І це був резерв першої черги всіх, хто повернувся одразу. Але наша лінія підтримки, всі наші телефони обривалися дзвінками або від ветеранів, або від їхніх сімей. І всі ці дзвінки мали одну тему — добробут сім’ї.

Вони не питали нас про те, як почати службу, як взагалі давати раду з сучасним своїм викликом і так далі. Вони просили подбати про сім’ю. Саме необхідність дати раду безпеці сім’ї, побуту сім’ї, розуміти, що вони можуть самостійно виїхати за кордон і дати собі раду там.

Дійсно, там досліджень немає, розуміння якогось глибокого немає, як ветерани саме оцінювали цей крок. Але ми бачили, що крок один для всіх було — зрозуміти, що буде з сім’єю. І далі вже вони рушали в службу.

Зараз, на мою думку, зі спостережень, зокрема, за знайомими, які долучаються вже пізніше, залишається більше часу на те, щоб прийняти те, що цей шлях із тобою відбувається. Тому що все ж таки 2022, початок навіть 2023 року все ще не було достатньо часу усвідомити, що це шлях, який на мене чекає. Інформації, в принципі, майже не було про те, що там буде.

І це повна невідомість. Плюс постійний наратив про те, що це «2-3 тижні», «3-4 місяці», «завтра-післязавтра». І, відповідно, в реальності, в якій ти нічого не контролюєш, ніяк не можеш впливати на свою долю, на свій добробут і якість життя зараз.

Ти ще й постійно очікуєш, що от-от закінчиться, от-от закінчиться, а воно не закінчується. І це був тягучий стан складний, з якого було дуже важко виходити людям на початку вторгнення. Зараз все ж таки динаміка цього стану інша, за рахунок, напевно, того, що є розуміння довготривалості процесу.

Власний досвід

Анастасія Багаліка: Я можу сказати по собі. Мій чоловік долучився до війська в 2022 році. У нього не вийшло долучитися прямо в лютому. Він пішов в ТЦК, ТСП, дав свої дані, був в ДФТГ. Потім, коли до них дійшла черга обробки всієї тієї величезної кількості охочих, хто хотів потрапити в військо, влітку потрапив і він.

Ми фактично встигли одружитися, і все. І в липні він вже поїхав у навчальний центр. Я можу сказати по тому, як всі ці речі сприймала і приймала я. Це було дуже поступове, але болюче усвідомлення.

І всі ті речі, які ви описуєте, про те, наскільки пріоритетним і важливим для військовослужбовця чи військовослужбовеці є безпека його родини, я це все бачу по своєму чоловікові. Тому, як він реагує на відсутність у себе можливості вирішити, допомогти, підтримати. Підтримати він завжди може словесно, але, наприклад, коли ми цієї зими з дітьми, і я, і діти захворіли на грип. І просто всі злягли на два тижні. І я йому все це описувала, звісно, дуже детально і розказувала, що з нами відбувається. Він розумів, що він не може ні вирватися, ні підтримати, ні побути з нами, нічого.

То він просто бісився від цієї неможливості щось зробити. І я знаю, наскільки це важко дається для чоловіків, жінок у війську. І я знаю, що це є однією із причин того, що багато хто не витримує.

«Сім’я є однією із ознак цього «нормального життя» для людини»

Івона Костина: Так, дійсно, сім’я є однією із мотивацій для СЗЧ, зокрема, в Україні, і також для завершення служби доступними шляхами. Але це не нова реальність. І це потрібно теж розуміти, що ще під час АТО/ООС були дослідження, які показували, що це було однією із підстав для звільнення зі служби.

Люди хочуть жити життя, і люди хочуть мати можливість мати сім’ю. Власне, сім’я є однією із ознак цього нормального життя для людини, і поточний характер військової служби, бойових дій, він, звісно, не дозволяє мати класичні стосунки між людьми. Я думаю, що проблема, насправді, глибша, ніж тільки мотивація самих військових, це і реальність, в якій живуть самі сім’ї.

Оскільки, коли ми досліджували «Шлях коханих воїнів», це, насправді, одне з перших досліджень у світі такого характеру. Маємо розуміти, що досвіду, коли цивільні сім’ї, які живуть на військових базах, які не інтегровані в військову систему, а живуть по всій країні розрізнено і чекають на своїх близьких з війни у власній країні, це доволі такий унікальний прецедент у сучасній історії. Ми не можемо почерпнути дані по цьому ні з Канади, ні зі США, ні з жодних західних країн, які беруть участь у місіях НАТО тощо.

Це доволі специфічний український контекст. Причому, що наше законодавство щодо захисту прав військовослужбовців, їхніх сімей, соціального захисту військових та їхніх сімей, воно виписане дуже застарілим. Наприклад, якщо ваш чоловік досі служить, ви маєте право при переїзді перевезти 20 тонн майна з собою. Не знаю, чи у вас є 20 тонн майна.

«Я нарешті знаю, як назвати свій досвід…»

Але воно не враховує багато сучасних реалій цієї служби і, власне, побудоване під тих, хто служить кадрову службу, живе у військових містечках тощо. Але те, що ми побачили в дослідженні, що, по суті, з моменту долучення до служби близької людини для членів подружжя починається таке різке провалля.

Насправді, максимальна тиша, максимальна самотність, миттєво, і нерозуміння, що буде зі мною відбуватися далі.

Коли ми вперше опублікували це дослідження, це був 2023 рік. Ми розпочали його в 2022 році. Основний зворотній зв’язок нам був: Я нарешті знаю, як назвати свій досвід. Я нарешті розумію, що я не просто цивільна людина, що я проходжу щось інакше, ніж проходять мої друзі в війні, але в яких чоловіки або дружини поруч.

І це для нас було дуже важливим сигналом того, що один із викликів цього досвіду, він некерований. Ти його не уявляєш. Ти не знаєш, що в ньому буде відбуватися далі.

Це не щось регульоване законодавством. Це просто щось, що з тобою відбувається, і воно залишається невидимим, доки хтось це не почне називати і давати тобі за нього визнання певним чином.

Водночас, далі ми бачимо, що переважно жінки, ми опитували в той момент жінок, ми не знайшли чоловіків-респондентів в той період проведення дослідження. Жінки адаптувалися і приймали нову реальність, і вчилися у ній жити, і врешті в цій новій реальності починали вибудовувати свій нормальний побут. Ми назвали цей етап — «ненормальна нормальність», коли, звісно, все не так, як раніше, але людині стає комфортно в цьому своєму житті, і життя рухається по своїй суті далі.

«Члени подружжя проходять дуже різний досвід»

Дуже цікаве спостереження сталося вже в 2024-2025 роках. У нас є дослідження «Шлях ветерана-ветеранки», в якому ми бачимо динаміку, як змінюється стан людини на службі, і потім, як проходять повернення зі служби, теж на прикладі ветеранів АТО/ООС.

І ми зрозуміли, що в часі, в одному моменті, члени подружжя проходять дуже різний досвід. У них дуже різні етапи, на яких вони знаходяться, і дуже різні потреби.

У той момент, коли у дружини, яка в тилу, вже має якусь цю «ненормальну нормальність», якийсь влаштований свій побут на тому рівні, на якому його можна влаштувати, починають виникати потреби глибшого контакту, близькості, порозуміння, розуміння майбутнього, розмов про майбутнє. У чоловіка, який знаходиться на службі в цей момент, для нього нічого ще поки що не змінилося. Ці потреби ще не стали актуальними.

Можуть з’явитися потреби подбати про себе, мати свій комфортний простір і так далі, але потреби бачити майбутнє і здатності бачити майбутнє ще немає. Але люди настільки глибоко знаходяться у різних контекстах, що їм дуже часто бракує слів поговорити один із одним і зрозуміти, що вони насправді проживають абсолютно різний досвід, будучи при цьому парою.

Коли ми говоримо про досвід сімей зниклих безвісти, сімей полонених, ми дуже часто втрачаємо суб’єктність усього другого члена подружжя, який чекає і робить дуже велику кількість виборів. У тому ж дослідженні ми побачили, що жити з невизначеною втратою — це вибір, який часто доводиться зробити саме члену подружжя, на який, на нашу думку, організації не мають права. І це право дуже важливе.

Треба не визнавати, якщо ти не готовий визнати, і якщо ти маєш віру і бажання рухатися далі. Але в цьому досвіді, працюючи з державою, ми бачимо недостатнє визнання і недостатню підтримку для цих людей суб’єктно. Тобто є програми для військовополонених, які звільняються з полону.

Програм для членів сімей немає. Водночас реальність цього досвіду така, що він просто нестерпний. Він не потребує дуже великої кількості ресурсу.

Ми бачимо велику кількість лікування в психіатрії, наркології і так далі. Неможливість психіки впоратися з тим, що вона проходить. І ми часто направляємо софіт тільки на одну людину в цей момент, яка переживає полон і безумовно це дуже складний досвід.

Але водночас цей досвід невидимо впливає на іншу людину, яка знаходиться вдома, ніби в нормальних умовах, але не може дати йому раду. І це, зрозуміло, дуже складний досвід.

Ліза Кузьменко: Ми трошки почали говорити про те, що важливо підкреслювати, що жінки і чоловіки, вони не однорідні люди, всі вони мають різний досвід.

І тому важливо в дослідженнях, які проводять громадські організації або держави, запитувати людей, які вони мають форми вразливості, наприклад, чи вони є дружинами або партнерками військовослужбовців, чи вони є людьми з інвалідністю, чи вони проживають, наприклад, у сільській місцевості. І от, якщо говорити про Резолюцію «1325: Жінки, Мир, Безпека», нещодавно Україна прийняла такий план дій до 2030 року, в якому були прописані такі конкретні механізми, як може держава допомогти людям, наприклад, якщо це жінка, яка проживає у сільській місцевості, вона може отримати можливість безкоштовно навчитися водити машину, і там є ще деякий перелік, що ще може отримати така жінка.

Наскільки я розумію, зараз дуже багато громадських організацій виконують роль держави і комунікаційно, і сервісну допомогу, і в дослідженнях. Наскільки це змінюється, і наскільки все ж таки варто не забувати про те, що роль держави забезпечувати певні процеси, які пов’язані з родинами військовослужбовців.

Івона Костина: Ми є співавторами концепції державної політики щодо ветранів і ветранок і їхніх сімей. Це такий документ, написаний спершу ночами кількома головами організацій, який ми представили в 2023 році, в 2024 році він став за основу державної стратегії щодо ветранів і ветеранок їхніх сімей, затвердженої Кабміном, і вже зараз відбувається спроба законодавчої ініціативи на основі тих напрацювань, які ми створювали.

Наприкінці минулого року ми доповнили цей документ великим-великим аналізом державної політики щодо сімей ветеранів і ветеранок.

Це близько 400 сторінок тексту, який враховує сучасне дослідження, яке в нас є, і також дає рекомендації законодавства. І одна з перших рекомендацій — це закріпити членів сімей ветеранів і ветеранок бенефіціарами державної політики. Це зараз так не є. Вони не закріплені бенефіціарами, і, відповідно, є дуже багато супротиву до того, щоб їх додавати як додаткового бенефіціара державної політики.

Це пов’язано і з фінансами, але це і пов’язано з політичним вибором, який поки що не зроблений, в тому, щоб закріпити за цією аудиторією визнання того впливу, який вона реально несе, пов’язаного зі службою, в тому, як ця служба побудована в країні.

Ми не регулярне військо, ми військо, яке складається з великої кількості мобілізованих цивільних, і ці цивільні, їхні сім’ї, вони зазнають інакшого впливу, ніж у кадрових військових інших країн, і це потрібно визнавати на рівні держави. Приклад такого невизнання і наслідків, до яких воно призводить, для мене це голосування закону про мобілізацію, в якому, якщо ви пригадуєте, колись була там норма про демобілізацію.

І перед голосуванням вона звідти так зникла. Тихенько. Розчинилися. І ніби була прокомунікована військовим, але ні один державний орган у той момент не вийшов із комунікацією до основної аудиторії, яка насправді чекала на цю зміну.

Це були партнерки, партнери, батьки, які дуже активно адвокатували цю норму і насправді на той момент мали великий громадський тиск, який чинився. Комунікації відбулося нуль стосовно зміни цієї норми. І проблема доволі банальна. Ні в кого не має відповідальності з цією аудиторією комунікувати.

Вона не є бенефіціаром жодної із цих політик і, відповідно, до неї ніхто і не звертався. Якщо у нас аудиторія не є бенефіціаром, цю аудиторію ніхто не вивчає. Її не видно, по суті.

Коли я говорю, що ми бачимо, що сім’ї полонених, зниклих без звісти, є клієнтами психіатричних закладів, ми бачимо, що їм складно справлятися, що їм потрібна додаткова підтримка в цей момент і монетарна, справедливість їхнього фінансового забезпечення точно не вирішує всі її проблеми, тому що їх добробут значно ширшого впливу зазнає, ніж тільки фінансовий вплив і відсутність людини поруч.

То держава не має інструментів побачити зараз цей вплив, реально його оцінити і адресувати. Бо вони як суб’єкти, люди окремі, не виділені в цільову аудиторію. Відповідно, ми рекомендуємо державі закріпити цю сім’ю у дуже широкому значенні як бенефіціара державної політики.

І для того, щоб це зробити, потрібно визначити, хто такий «сім’я».

Тому що, хоча в українському законодавстві здавалося б, сімейний кодекс мав би дати на це відповідь, але коли ти починаєш аналізувати законодавство глибше, виявляється, що єдиного визначення, а хто ж входить до складу сім’ї, немає. Є різні трактування. Ми зробили дуже глибокий аналіз, щоб спробувати на щось спертися.

Врешті, ми запропонували своє тлумачення, яке аналізує фінансовий, емоційний, побутовий та інші зв’язки для того, щоб визначити різний склад уже реципієнтів державної підтримки. Бо є політика, а є підтримка. Не вся політика перетворюється у щось, що тобі держава дає, гарантує і обіцяє.

Частина цієї політики – це комунікація, як ви зазначали вже багато разів сьогодні. Хтось, хто до мене говорить, хтось, хто дає мені розуміння того, що відбувається, інформацію і так далі. А є державна підтримка, яка має бути виділена, посилена в ті чи інші періоди життя людини, щоб нейтралізувати вплив на добробут, або допомогти людині подолати вплив на добробут, якого вона зазнає.

• Для цієї державної підтримки ми запропонували два довгострокових досвіди, але все ще строкових. Це член сім’ї ветерана і член сім’ї загиблого.
• І декілька строкових досвідів: це члени сімей полонених, члени сімей зниклих без звісти. Причому що з членами сімей полонених ми рекомендуємо цей термін плюс рік після звільнення з полону. Коли людина має отримувати підтримку для себе за той вплив, якого вона зазнає, незалежно від того, чи залишаються вони в шлюбі впродовж цього року. Тому що незалежно від вибору двох людей, коли в них є свобода цього вибору, вплив залишається з людиною, яка пройшла очікування близького з полону.
• І третій строковий досвід, який можна реалізовувати по-різному, це члени сімей поранених, які дуже часто здійснюють доглядову функцію. На жаль, доглядова функція недостатньо профінансована з боку держави, а на рівні Міністерства соціальної політики відверто застаріла і невідповідна реальності.

І ті рівні відшкодування, які наразі пропонують за цією соціальною послугою, це смішно. Три тисячі гривень без права працювати водночас в іншій залученості, тому що ти втрачаєш тоді ці переваги.

Таке замкнене коло виходить. У принципу наших партнерів є прекрасне дослідження з залиштунками Турботи, яке розкриває всі ці виклики і реальність того, як проходить шлях поранених і сімей, які проходять його поруч із ними. І насправді підсвідчує дуже важливу річ, що якщо сім’ї немає, то шлях пораненого проходить гірше.

Відповідно, це показує недопрацювання системи. Система самостійно не здатна подбати шлях пораненого військового. Це часто компенсується сім’єю.

«Сім’я — найкраща реабілітація»?

Але сім’ю не бачать людиною в цьому моменті, яка здійснює роботу. Сім’ю бачать функцією, любов’ю і так далі. Ми, насправді, дуже довго намагалися зрозуміти, звідки це стійке переконання, яке можна на вулиці запитати у людей, що сім’я – найкраща реабілітація.

Звідки воно в нашій голові сидить? Ніхто краще, ніж сім’я тебе не реабілітує. І, на диво, знайшли в минулому, в Радянському Союзі буквально з цитатами агітки, які виготовлялися після Другої світової війни, коли держава не впоралася з лікуванням поранених. Ви прекрасно знаєте про історичний факт резервацій таких собі для поранених військових, які створювалися в 50-х.

У цей же момент виходили агітки з цим «прекрасним» формулюванням, з яким ми тепер живемо, як з істиною в своїй голові, хоча істиною насправді це не є. Як звучить ця агітка? «Сім’я — найкраща реабілітація». Це просто так і є, це факт.

Анастасія Багаліка: Я хочу теж повернутися до такого моменту важливого, як на мене, і запитати, це я знаю з розповідей мого чоловіка, з того, що він спостерігає у війську, як серед його побратимів зростає кількість розлучень.

Це відбувається із багатьма парами, багато хто через це проходить, це нелегкий досвід, який теж впливає на подальше майбутнє і самого військовослужбовця, військовослужбовеці, і сім’ї, яка, якщо є діти, не перестає бути сім’єю. Можливо, у вас є якісь дослідження і про це.

Івона Костина: Ми повторили дослідження «Шлях коханої воїна» вдруге в 2024-2025 роках, і в цьому дослідженні ми взяли когорту членів сімей, які пройшли розлучення, і почали вивчати їхній досвід.

Ми також торкалися цієї теми в концепції державної політики, і я хочу тут сказати, що для державної політики і для державних організацій відповідь все ж таки різна про те, скільки має тривати підтримка після завершення стосунків, тому що для державної підтримки завжди потрібна підстава. Якщо цієї підстави більше немає, то відповідно немає обґрунтування для виділення тих чи інших коштів. На рівні громадської організації ми для себе закріплюємо, що ще три місяці ми надаємо підтримку людині, яка навіть завершила стосунки, бо ми вважаємо, що це є відповідним впливу її досвіду.

Глибоких досліджень цієї теми в Україні, на жаль, немає, але те, що я можу сказати, те, що ми бачимо розлучення серед аудиторії, яка звертається до нас. І як зі сторони партнера, який у війську, так і партнера або партнерки, які знаходяться не у війську, це дуже складний досвід, який навіть для самого рішення про розлучення, про завершення стосунків, потребує великого осмислення із боку обох сторін, і з боку людини, яка ініціює, з боку людини, з якою це розлучення відбувається. Це досвід складний, він впливає, але він не завжди викликаний війною.

«Людям дуже складно підтримувати близькість, контакт, довіру один до одного, коли вони поруч не перебувають»

І він не завжди викликаний службою. І потрібно пам’ятати, що стосунки мають базуватися на добрій волі людей. І життя в нашій реальності триває під час війни, і триває в тих умовах, які відбуваються.

Оце його реальність, це той стан, в якому ми прибуваємо. Людям дуже складно підтримувати близькість, контакт, довіру один до одного, коли вони поруч не перебувають. Дуже складно жити спільним контекстом, коли вони не перебувають поруч.

До повномасштабного вторгнення чисельність пар, яка жила стосунками на відстані, була мізерною. І це було радше виключення із правил. Зараз це абсолютно монолітна аудиторія людей, які живуть стосунками на відстані.

Це не є класично нормальні людські стосунки. Це стосунки, які потребують дуже багато ресурсів. Стосунки на відстані, а ще й в стресі. А ще й в постійному стресі. В економічній нестабільності. І в суспільному тиску.
На обидві сторони, які є в цих стосунках. Це дуже-дуже непрості стосунки. У мене є друзі військові, які перед тим, як починати зустрічатися з дівчатами, скидають їм дослідження «Шлях коханої воїни».

Щоб добре познайомити з усім, що чекає на цьому шляху. Щоб вона знала, на що очікувати.  Тому в нашій організації, в принципі, ми не займаємо позицію, що треба боротися із розлученнями. Чи, що розлучення — це точно погано. Важливо, щоб вони відбувалися етично, з повагою обох сторон, щоб люди мали, дійсно, право і свободу вибору, але ми не втручаємося в приватність, право і приватні стосунки людей.

Слухайте випуск подкасту повністю у доданому аудіофайлі та дізнавайтеся ще більше!

Спільний проект за підтримки Представництва Фонду ім.Фрідріха Еберта в Україні (ФЕС). Думки, висловлені в цьому подкасті, не обов’язково відображають позицію ФЕС.